***Олі 26, і вона з Маріуполя. Три тижні тому вона народила донечку. Малечі була доба, коли пологовий будинок, де Ольга оговтувалась після кесарського розтину, розбомбили. Так, саме цей пологовий, фото якого ми бачили в інтернеті і по ТВ. А Ольга в момент, коли гатили бомбами, була із донечкою в одній з палат на другому поверсі. — Я дуже хочу повернутися додому, але розумію, що це неможливо… Хочу, щоб в батьків був дім, щоб він вцілів, бо вони все життя вкладали в його облаштування всі сили, душу і гроші. Хочу відмотати час назад, повернутись додому і забрати собаку. Він величезний, і в мене був вибір: рятувати доньку, якій кілька днів, або собаку. Я це розумію, що вибір був очевидним, але почуваюсь зрадницею. Не можу цього собі пробачити… Я зрадила друга і члена сім’ї, — каже Ольга Гвоздева. Зараз жінка приїхала до сестри, і живе в Микулинцях. Приїхала разом з донькою, татом та мачухою. Мати жінки померла від недуги, коли Олі було 17. Чоловік молодої мамусі — моряк, і зараз в рейсі. Він кілька діб не знав про долю своєї вагітної дружини та її родини. Не знав, чи живі. 10 березня він мав зійти на берег. Проте напарник, який мав його змінити, захворів на коронавірус. Олин чоловік знову вийшов в рейс, бо його не було ким замінити. У цей час його дружина була на 2-му поверсі пологового, по якому гатили бомбами. Разом із його донькою, якій щойно виповнилась доба…
Жінка каже, що в неї там, вдома, нічого не залишилось. З того життя немає ані фото, ані документа, вони всі — у стінах обваленого пологового. Ані, підозрює, рідного дому, з якого утікали, намагаючись об’їхати міни на дорозі. — Як опинилась на Тернопільщині? В мене сестра заміжня за вашим, місцевим, — розповіла Ольга Гвоздева. — Колись вони жили на Донеччині. Коли почалась війна, вирішили повернутись на батьківщину чоловіка. І коли в нас з’явилась можливість вибратись з Маріуполя – ми знали, куди ми їдемо, до родичів в Тернопіль. Бо більше в Україні родини немає.
У перший день у пологовому було все добре – світло, зв’язок, харчування, навіть гаряча вода. Згодом почались проблеми з харчуванням, бо через перебої з електрикою не працював харчоблок. Оля каже, завідувач пологового відділення Сергій Сверкунов приносив їжу з дому та годував породіль і новоспечених мамусь. — Він розумів, родичі під обстрілами не можуть дійти до нас, — каже Ольга Гвоздева. — До 9 березня, доки я була в пологовому, він не полишав заклад ні на мить. У перші дні перебоїв просив своїх родичів, аби привозили харчі. З продуктами було дуже тяжко. У Маріуполі почалось мародерство. Гроші були, а купити нічого, бо крамниці грабували. Чоловіки, у кого дружини були в пологовому, добували їжу хоч трохи, розуміли все, і допомагали.
Чи то 3, чи 4 березня пологовий вперше обстріляли, пригадала Оля. Там було ціле лікарняне містечко, хвилею повибивало скло у вікнах. — Цей ранок я добре запам’ятала — через постріли я на 9-му місяці, на колінах виповзалала з палати, — розповіла Оля. — Потім ніби все заспокоїлось, два дні тиші. Ми сміялись, жартували. А в душі у всіх передчуття, наче це затишшя перед бурею. Ми сміялись і боялись цього свого стану. Напевне, так спрацьовувала захисна реакція організмів. Ми тоді розуміли, що інший пологовий на Лівому березі – і його вже обстріляли. Наш тоді був чи не єдиним, який не чіпали. У підвалі під час тривог ховалися не тільки пацієнтки і медперсонал. Люди з вулиць просились, бо ніде більше перечекати обстріли. Сама лікарня працювала на генераторі, у таких умовах жінок й оперували. Солярку привозили, хто міг — і городяни, і Червоний хрест кілька разів. А потім перестав. «А ми почувались покинутими. Не розуміли, чому Червоний хрест нас покинув», каже Оля. — Я надіялась, що буде зелений коридор, і рано чи пізно ми виїдемо, тому абсолютно всі документи узяла із собою в пологовий будинок, — пригадує Ольга Гвоздева. — За день до операції батьки ще й закордонний паспорт принесли. Йшли пішки під обстрілами через пів міста.
— Мені було важко дихати після наркозу, ходити я не могла. Сіла на ліжко, а воно було біля вікна, — пригадує Ольга. — І в мене в той момент почалась паніка. Я кричала, щоб мене перевели до іншої палати, бо тут вікно. І, якщо вибухне, все скло посиплеться на мене і на дитину. В мене була справжня істерика, а медперсонал думав, що я, певне, так відхожу від наркозу. Жінка каже, що з тією панікою дати раду не могла. Чому так боялась тієї шибки, пояснити теж зараз не може. Проте тоді головним було утекти з палати, навіть просила перевезти ліжко в коридор. Та її намагались заспокоїти — зараз всюди небезпечно. А та, маленька, на зріст 1, 65, намагалась перетягнути до вікна шафу, майже в її ж зріст. Медсестричка, як побачила це, кинулась до Ольги – мовляв, що ти робиш, шви розійдуться.
Ольга пригадує, як вхопила дитину і намагалась пробратись в коридор. Двері заклинило, і знесилена тендітна жінка вибивала їх. Каже, не знає, де брала сили. Це був шоковий стан. Коли вибігла в коридор – багато мамочок з малючками бігли в підвал. — Ми були на 2-му поверсі, а на 3 немовлята під ШВЛ, — це все валилось на нас, так, стеля падала і все летіло, — пригадує Ольга. — Пам’ятаю жінку-лікарку, яка стояла і плакала: «Как так, тут же дети». Я кричала, врятуйте мою дитину! Кричали всі. Мамочки з малюками бігли вниз сходами. Прольоти вже були напівзруйновані – все в уламках і склі. Деякі жінки падали разом з дітьми. Паніка, одні одних давлять. — Яка сила мене втримала, аби я не впала, — досі не знаю, — зізналась Ольга. — Коли я забігла в підвал, всі дівчата були в крові. Дуже посічені обличчя. Чоловікам, які були на вулиці, більше посікло руки-ноги. У мене тільки ноги – бо я впала на коліна. А на лиці у донечки — жодної подряпини. Скільки часу минуло, але Оля відкрила очі і побачила перед собою військових. Вони говорили про евакуацію жінок з дітьми до іншого медзакладу та допомагали вийти на двір. З малям на руках і в стані шоку просто бігла… Далі стояли поліцейські. Ольга запитала, куди їх далі везуть – поліцейські відповіли, що в 17 мікрорайон, в обласну. Але ж в тому районі недавно йшли бої, там обстрілюють! — Я попросила, відвезіть мене додому, — пригадує жінка. — З нами в авто сіли ще двоє дівчат – зі своїми дітками. Коли ми їхали, я побачила рідне місто, його не бачила від 24 лютого! І тоді ще Маріуполь не був таким, як зараз… Коли під’їхали до будинку батька, шок, напевне, минув. Оля пригадує, що від болю не могла вийти з машини. Гукнула батька. Той вибіг і кричав, де дитина. Потім взяв онучку з рук поліцейського. — Я залишилась з батьками. Сусіди побачили, що мене привезла поліція, звідкись принесли антибіотики, якими я врятувалась після кесарського розтину, — пригадує Ольга Гвоздева. — Знесли одяг, підгузки, що в кого було. Дві вулиці несли, що могли. Хто свічки, бо всі розуміли, без світла з малесенькою дитиною неможливо. «Моє молоко – це був єдиний шанс моїй маленькій вижити» — З погреба позабирали всю консервацію, аби під час обстрілів не бились банки, і щоб скло не порізало нас із донькою, — пригадала мешканка Маріуполя. — Може, зараз це виглядає смішно, але тоді робили все, що здавалось можливим в тій ситуації. Доньку виносила нагору кілька разів на день – батько підтоплював в бані, то я могла роздягнути там доньку, та хоча б змінити їй підгузок. Аби в молодої мами було молоко, її відпоювали чаєм із залишками згущеного молока. Їли картоплю в мундирах, півсітки якої залишилось у погребі. Ще були сухарі, хліба не було. І невеличкий шматок сала. Рятувала й консервація. Так, мама після пологів їла це все і годувала дитину. А в малечі, на щастя, — ні висипки, ні іншої реакції на такий раціон мами. — Я їла все, що було, бо моє молоко – це був єдиний шанс моїй маленькій вижити, ні магазинів, ні аптек, ні сумішей, — пригадує Ольга. — Молочко почало прибувати. Прикладала до грудей якнайчастіше. Було дуже боляче, а я терпіла. Розуміла, як не моє молоко – донька не виживе. Молилась і просила в Бога маленького дива — А я згадала, як щовечора молилась і просила в Бога маленького дива — шанс вибратись звідти, — пригадує Ольга Гвоздева. — Ми зібрались за п'ять хв. Сумка з підгузками, деякі речі доньки, серветки, пеленка, пару бодиків. Я сіла за кермо. Бензину було півбака – заправила ще перед війною. Родина проривалась до сусіднього села. Там кілометрів 10, за 10 хвилин завжди легко можна було дістатись. Але Ольга каже, це була найжахливіша та найдовша дорога в їхньому житті. Батько бачив на дорозі міни та керував, як їх об’їхати. Висіли обірвані дроти. Ольга тиснула на газ, бо боялась літаків і ракет. Це ж, каже, не зелений коридор – їхали на свій страх і ризик.
— Там була тиша, світло, тепло, вода, зв’язок, і це недалеко від Маріуполя (ми умисне не називаємо всіх населених пунктів, — прим. авт.). Люди місцеві прихистили нас. Дали номер. Принесли обігрівач, бо бачили, що малесенька дитина. Нагодували гарячим супом, зустріли, як своїх рідних. Налили нам пити чистої води – до цього ми пили з потічка на нашій вулиці, — пригадує жінка. Вперше прийняла гарячий душ — Пригадую, один місцевий, побачивши малу в авто, запропонував у них переночувати, — поділилась Ольга. — у нього дружина, двоє діток. Звичайна сільська родина, нас нагодували, спати поклали. Ми хоч трохи відпочили і вперше за скільки днів я, жінка після кесарського розтину, вперше прийняла душ. Зранку знову в дорогу. Оля досить пам’ятає, як літри в баку танули, в машині було дуже холодно, бо пічку не вмикали, щоб економити. Як шукала пальне за допомогою волонтерів, а ті, почувши, де вона, розводили руками, бо ніхто не міг туди дістатись. Врешті пощастило перетнутись із одною дівчиною. Та, почувши, що в авто дитина, якій 8 днів, заправила бак на 40 л бензину. — Я не пам’ятаю, як її звуть. З того шоку забула, але я дякуватиму цій людині все життя, — каже Оля. — Так, мені пропонували, що вивезуть мене з донькою. А батьки? Я не могла їх залишити. Як я їх можу кинути? Вони ж мене не кинули… Звідти на ранок виїхали на Запоріжжя. Минули кілька ворожих блок-постів. Потім побачили й український. Колону приватних авто зустрів супроводжуючий і повів в бік Дніпра. Те, що бачили попри дорогу, нормальна людина в звичайних умовах бачити не повинна. Від урвищ – і до тіл загиблих попри дорогу. Звідти – до Вінниці. Зупинялись через комендантську годину на ночівлю в придорожніх мотелях і хостелах. Попри те, що хотіли чимшвидше дістатись Тернопільщини, вночі їхати було лячно й небезпечно. Єдині документи — бірки на руках доньки і Олі Зараз Ольга, її донечка та батьки звикають до життя у передмісті Тернополя. Тут їм все подобається, люди навколо, кажуть, дуже привітні. А ще намагається відновити документи, бо вони всі залишились в «бананці» під подушкою в пологовому. Батьки через два дні після обстрілів закладу таки повернулись туди. Проте ані документів, ані речей не було. — З наших документів залишились бірки з пологового – з ручки донечки і з моєї, — каже Ольга, — я їх бережу. Це єдиний доказ, що це моя дитина. Молодій матері допомагають із документами, вже відновили свідоцтво про шлюб і Олине свідоцтво про народження, подала заявку на відновлення ID-картки. Оля дякує небайдужим людям, які допомагають. Бо, каже, опускались руки, і навіть не знала, з чого починати відновлення і куди звертатись. Чоловік Станіслав зараз в рейсі. Що пережив чоловік, коли з рідними не було зв’язку, а він далеко, й припустити важко. — Мій мобільний, документи – все залишилось там, все втрачено. Телефонну картку відновила, і, щойно з’явився зв’язок, почали надходити всі повідомлення, які чоловік надсилав всі ці страшні дні. Я читаю, сльози на очах, — поділилась Ольга. — Він звідкись дізнавався, що в нас народилась дочка. Писав слова вдячності за донечку. Я все це читала. І лише тоді зрозуміла, як йому було важко. Він знав з новин, що пологовий бомбили, і не знав, чи ми з дочкою живі. Коли вперше здзвонились, Оля плакала, а чоловік був надто спокійним. Вже потім вона зрозуміла, що він удавав спокій і навіть пробував посміхатися. Жінка каже, тоді не розуміла, що в нього просто був шок… Маленьку донечку назвали Майєю. Хоча пропонували Мирославою, але Оля каже, не хоче, аби їй бодай щось нагадувало про війну, мир і про те, що довелось пережити її дитині в перші дні свого життя. — Я просто хочу все забути. І дай Бог, щоб Майя цього не пам’ятала. Я дуже сподіваюсь на це, — каже Оля. — Нам тут, у вас на Тернопільщині, дуже добре. Мені все подобається. Дивно, бо дуже вузькі вулички. Боялась в перші дні, що я всі машини поб’ю, що попри дорогу. А люди привітні, добрі і щирі. Нам дуже допомагають. Маленьку забезпечили усім. Молоко для діток дають, господиньки приносять випічку. Тут люди дуже хороші…
© Copyright: Миро Слава, 2022.
Другие статьи в литературном дневнике:
|
