Втечу од світу й дамся самоті,
заслуханий, мов кинута бандура,
останнім бандуристом у степу.
Хай мною вишумовують вітри,
могили тужать і Дніпро далекий
в низькі баси всиляє хлюпіт свій.
І безоглядно-голі небеса
байдуже задивляються у деко,
а я скажу: то є Господній перст.
Немає ряду спередвіку нам.
Немає ряду. Ти живеш, як пустка,
утеклий світу, давшись самоті.
Немає побратимів у степах
ні жодної душі, котра б почула
цей зазив-прислухання, зазив-крик.
Ти відійшла — і я тебе збагнув.
І спалахом розлуки всю об’яснив.
О руки зойку, о які прекрасні
шовкові смутки, у які вгорнув
із ніг до голови — неначе в льолю,
дочко моя, маленьке немовля!
І попливла-пливла мені земля.
Той струмінь пізнаю, мов іншу долю.
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
