Перед тобою незбагненний світ,
синочку мій, моя пахуча кришко!
Твій тато обертається на міт,
кудись у безвість вирушає пішки.
І холодно, і сумно — сам-на-сам
без віри, що до тебе ще надійде
і почезає. Поки сонце зійде,
то може очі виїсти роса.
Ти пам’ятаєш — я тобі казав:
повіки не вмирають справжні люди,
бо хто родився для добра, той буде
до смерті кудлитись, немов гроза
над білим світом. По дощах і бурях,
по смерках, і обмовах, і смертях
він виторує найкоротший шлях
до радості — із горя та зажури
на ясен день. А ти благовістуй,
благовістуй мене своїм чеканням,
моя пшенична кришечко. Кохання
моє маленьке, спогадом частуй,
видінням, щебетом, словами, сміхом,
ще й ручками рожевими тріпни
і чорну смерть мою перепини,
і одведи од мене люте лихо.
Ти знаєш, я їй-богу, аж боюсь
подумати: як стрінуся з тобою.
Пощо не грався, татку, ти зі мною,
де ти так довго був? Що, як заллюсь
зрадливою сльозою? Як, безсилий,
тобі скажу про незбагненний світ,
криваві сльози та кривавий піт,
де не одного з нас вже смерть скосила.
А ми ступаєм далі — кумельгом,
то пагорби, то падоли, то вирви.
Що ми занадто щедрі, надто щирі
щоб не періщило нас батогом.
Тоді чого ж ти світу не зробив
хоч трохи кращого? Тоді для чого
на білий світ мене ти спородив,
як радості утрачено дорогу?
То я скажу? Як страшно повідати!
Душа не своїм голосом кричить.
Аби — любити. І — аби страждати.
Так я скажу. І син мене простить.
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
