Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,
вся сіра й чорна, і брудна й кургуза
збігаючи донизу - там де балку
перетинає залізничний насип,
мені наснилась вуличка моя.
Вузенький ворок - тісно тут мені,
щоб радість розпросторити. Спускаюсь
донизу, проминаю кілька хат,
і ось вона, моя домівка рідна.
Старий колодязь, вичовгана корба,
акація обтята, сохлий клен,
зашторена зажурена веранда,
котра уже мене не пізнає.
Добридень, рідна хато! Де ви, рідні?
Стрічайте сина блудного. Дарма.
Німотні двері, аніде ні звуку,
лише жерделі ветхі у дворі
повільно поколихуються. Входжу
в німе подвір’я. Призьба. Клямка. Стук.
Анітелень. Від мене замуровано
моє минуле, вимовкле й глухе,
заховане між грубих стін саманних.
Куди ж мені податися, куди?
Не знаю. Не збагну. І довгу думу
досновую, схилившися до лави.
Від балки обізвався паровоз,
і захід сонця геть заколихався,
розносячи свій деренчливий гук.
Все. Більше пристановиська немає.
#ВасильСтус
Хата в м. Донецьку, на вул. Чувашській, де пройшло дитинство та юність Василя Стуса (фото зроблене влітку 1986 року)
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
