Дорога к матери. Николай Холодный

Мама, снова к Вам я не приехал,
Может, вербы наши разлюбил,
Пишете, я Вам прислал орехов,
А прислать к ним зубы позабыл.
Не судите, если забываю
Переспелых красных вишен течь -
Двадцать восемь лет боль забиваю
Золотыми гвоздиками встреч.
Вам сказали, я на кромке бритвы
Для забавы публики стою,
Что меня толкают в эти битвы,
За меня чтоб "пасть" потом в бою.
К Вам дорога камнем черным стелена,
Всюду знаки «Прочь!» и «Не пройти!»,
И горят гадючьи глазки терена,
В надписях «Счастливого пути!"
Распахал сосед Вам огородик -
Уродились сныть да лебеда,
А меня носило вражье море,
Вышиванку унесла вода.
Может, отзовусь внезапно в громе,
Даже если стану я немым,
Коль судьба мне жить на ипподроме -
Буду на коне, да и под ним.
Белый свет был горек, словно отчим,
Ветры гнули стан мой, как лозу,
Но смеялись материны очи,
И перо макал я в их слезу.
А когда бесились злые вьюги.
Гулко совы ухали в дупло,
То меня хранили Ваши руки
И родимого гнезда тепло.
Сбил наш век соломенные стрехи,
Жесть белеет всюду, как зима...
Держите в руках Вы те орехи,
А зачем? не знаете сама.


Оригинал на украинском:
Дорога до матері. Микола Холодний

Я до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів...
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
золотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі бритви
для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене «падає» в бою.
А до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і фальшиві написи: «Щасти!»
Вам тепер сусід города оре –
і вродила рясно лобода.
А мене ледь не втопило море,
й вишиванку понесла вода...
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
А коли зчинялись хуртовини
і гукали сови у дупло –
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У руках тримаєте горіхи,
а нащо – не знаєте й сама.