Iз листа до рiдних...

...Мамо! Дуже дякую Тобі за листи. Прошу, дорога, не побивайся за мною дуже. Тут я і читаю, і пишу, і взагалі мені тут не так страшно, як Ти думаєш. Одне тільки — болить людська несправедливість і чорна невдячність за те, що ти жив для того, щоб усім було краще, а тебе за це б’ють. Але нічого, думаю, що колись усе стане на своє місце і тоді світ повернеться і до Вас, і до мене....
Мамо і тату! Ви знайте, що я перед Вами не винен — за цю довгу розлуку. І прошу Вас — знайте, що я робив усе, аби бути з Вами, але є такі межі, які людина переступати не може, і про це, мамо, я Тобі казав увостаннє: я не хочу, аби мене пекли-палили чужі сльози — так, як вони палять, певне, не одного і в Києві і будь-де. А мені не буде соромно подивитися в очі жодній людині. І ніколи не буде. Бо краще вмерти, аніж така ганьба.

Із листа до рідних. Лютий, 1973

#ВасильСтус

Другие статьи в литературном дневнике:

• 27.02.2021. Коли б не ти
• 25.02.2021. Contra spem spero
• 24.02.2021. Скрiзь плач, i стогiн, i ридання
• 23.02.2021. Хто вам сказав, що я слабка?
• 21.02.2021. Конвалiя
• 20.02.2021. Як дитиною, бувало...
• 19.02.2021. Куди це ти каче?
• 18.02.2021. Журавлинi очi
• 17.02.2021. Колимськi конвалiji
• 14.02.2021. Вiдповiдь
• 13.02.2021. Лагiднiсть злоби
• 11.02.2021. Я вам цей борг нiколи не залишу
• 10.02.2021. Нехай горить трава по осенi
• 09.02.2021. Я запитую в себе...
• 08.02.2021. Iз листа до рiдних...
• 06.02.2021. Неначе стрiли
• 04.02.2021. Лiс випустив мене з обiймiв