Я буду жить долго. Валентина Козачук. с украинског

Втомилась Осінь ніжно золотитись,
Всім усміхатись, сонечку молитись,
Вже плаття сіре, не парча, а ситець,
Вода холодна , то нема де й вмитись.

В руках Дощу не гуслі, не гітара,
Пливе над містом пісня - сіра хмара.
Дощ розмотав нитки свої з сувоїв
Як близько вже деньки зими сумної!

І лиш на хвильку усміхнеться сонце,
Не встигнеш і моргнути - волоконця
Повиснуть , наче шмаття, а чи павутина
І вітер кашляє - така картина...

Якби не цей садок і запах прілі,
Якби не яблука, як зорі загорілі -
Я теж, напевно, гірко сумувала
І як на гойдалці цей сум гойдала

Та я живу і буду жити довго,
Бо так люблю цю осінь і дорогу,
І ці залатані будинки й храми,
І, навіть, цих полів обличчя- шрами!
 І цих людей що постаріли рано,
Бо в кожного своя на серці рана,
У кожного своя печаль і втрата,
Але життя прекрасне,жити варто!


Устала осень нежно золотиться,
Всем улыбаться, солнышку молиться.
Уж платье серо - не парча, из ситца.
Вода холодная, да негде и умыться.

В руках Дождя - ни гусли, ни гитара,
Плывёт не песня - облаков отара.
Дождь из клубка разматывает нитки,
А у деньков зимы - печаль в избытке.

Лишь на минутку улыбнётся солнце,
Ты не успел моргнуть, а волоконца
Повиснут, словно пряжа, паутины,
И ветер кашляет - такие вот картины.

Когда б не садик, запах пряной прели,
Когда б не яблоки, что звёздами пестрели,
Я б загрустила, горько б закричала,
Как на качелях, эту б грусть качала.

Но я живу, и жить надеюсь долго.
Мне нравятся и осень и дорога,
В заплатах эти и дома, и храмы,
И на лице полей кривые шрамы!
Люблю людей, что постарели рано.
У каждого из них на сердце рана.
У каждого из них печали и потери.
Но жизнь прекрасна, в это твёрдо верю!