Василь Симоненко. Воет ветер...

Василь Симоненко 
(1935 – 1963)
 

ВИЄ ВIТЕР...
 
Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.
Ходить байда споконвічний та у вікна загляда.

Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,
Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?

Я не сплю – мені й не диво: я ж не вітер – чоловік,
Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік.

Але ж я не спати – жити! Жить і мріяти люблю –
Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.

Ну, вгамуйся, клятий вітре, не стогни та не хрипи,
У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.

І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:
– І мені, – кричить, – кохання також спати не дає.

Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,
Але як не дму, не вію, а до неї не сягну.

Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,
Їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.

16.03.1961      



Василь Симоненко 
(1935 – 1963)


ВОЕТ ВЕТЕР...

Воет ветер, долго воет, надоел – уже невмочь. 
Ходит он, гуляка вечный, в окна смотрит что ни ночь. 

Отчего б тебе, бродяге, не вздремнуть, заснуть в ночи? – 
Грел бы старческие кости в дымоходе, на печи. 

Я не сплю – так и не странно: я не ветер – человек, 
Помытарствую по свету – и усну потом навек. 

Но не спать, а жить хочу я! Жить люблю, мечтать люблю – 
Оттого-то ночью долгой не смыкаю глаз, не сплю. 

Ну уймись, проклятый ветер, не стони и не хрипи, 
Ляг в постель мою, согрейся – за меня ты там поспи. 

И вздыхает ветер тяжко, кулаками в стекла бьёт: 
– Ведь и мне любовь, – кричит он, – спать ночами не даёт. 

О звезде давно мечтаю, ясной звёздочке одной, 
Только как я ни взлетаю, не достать её рукой. 

Потому хожу ночами и вздыхаю вновь и вновь, 
Песни грустные слагаю про несчастную любовь. 

16.03.1961 


(с украинского)