На языке та на мовi, - ПРО ТЕ Ж САМЕ
Что мы отмечаем 9 мая? Что на полвека продлили существование у себя дома тоталитаризма или что сталинизм вновь возрождается?
Май у нас регулярно сопровождает обострение победобесия, когда о безмерных испытаниях, выпавших на долю народа, говорят все меньше, а попыток представить диктатора и палача России "отцом победы" становится все больше. Задача независимых исследователей – разрушить мифы и помочь всем нам вступить в память…
Как и почему Сталин развязал войну? Захватив власть, большевики выдвинули лозунг "мировой революции". Но неоднократно организовав и провалив "революции" в Германии, Польше, Финляндии, Болгарии, Венгрии, Турции и т.д., они осознали, что ждать большевизацию Европы бесполезно. Добиться своей цели нужно, развязав войну и формируя в побежденной стране режим, подобный советскому. Поэтому оставшийся и после 1920 года лозунг "мировой революции" приобрел новый смысл. Большевики стали накапливать силы, чтобы развязать мировую войну.
Другой довод в пользу войны связан еще с одним тезисом совпропаганды. В СССР десятилетиями продолжалась вялотекущая дискуссия "о возможности построения социализма в одной, отдельно взятой стране". За сухой абстрактно-теоретической формулировкой скрывалась острая реальная проблема. Понимая, какое невиданное в ХХ веке насилие связано с утверждением и сохранением большевицкой власти, ее вожди опасались, что будут привлечены к ответу, что бороться с ними будет весь свободный мир. Выход, опять-таки, виделся в развязывании большой войны. Большевики, как известно, всегда "боролись за мир", причем за весь!
Шли годы, и ко второй половине 30-х в Европе сложился оптимальный для Кремля расклад сил. Рейх, задавленный Версальским миром, мечтал о реванше и захвате Европы, но не мог этого добиться без союзников… И Сталин на определенных условиях взялся ему помочь. Подписанный 23 августа 1939 года секретный протокол отдавал Сталину Финляндию, Эстонию, Латвию, Литву, Восточную Польшу и Бессарабию. В тексте протокола прямо говорилось о "территориально-политическом переустройстве" Европы. Через считанные дни после подписания протокола Гитлер и Сталин развязали ВМВ. Не очень удивляет, что советские вожди 50 лет утверждали: никакого протокола никогда не было. Но в 1989 году его текст был у нас официально опубликован и признан политически неприемлемым и аморальным.
Катастрофа начала войны – особое преступление Сталина. Официальная квазиистория не дает оценку трагедии первого года войны. К июню 41-го численность личного состава РККА вместе с резервом существенно превосходила численный состав Вермахта. Перевес Красной армии над армией Рейха в артиллерии, танках, авиации был в 6–10 раз. Почти вся эта техника плюс стратегические склады боеприпасов, размещенные рядом с госграницей, были потеряны уже в первые дни войны. Итог многолетнего труда огромного государства был утрачен… В результате неожиданного и хаотичного отступления РККА под оккупацию попало 70 млн советских граждан. К концу 1941 года кадровая армия прекратила существование, 3 млн красноармейцев оказались в плену. Враг продвинулся на многие сотни километров, осадив Ленинград, выйдя на окраины Москвы и Сталинграда. (Ничего подобного не происходило в ПМВ, когда противник на севере не продвинулся дальше Риги, а на южном направлении Русская армия воевала на чужой территории).
Война как провал советской системы.
В конце войны Сталин неоднократно признавал: "без помощи США и Англии Советский Союз не выдержал бы напор Третьего рейха и проиграл бы в этой войне". Чтобы как-то исправить ситуацию, на эвакуированных заводах на ящики к станкам ставили школьников-подростков, которые работали по 10 часов. Вся страна голодала на карточках (в ПМВ продталоны были введены только с весны 1917 года). О качестве выпускаемой продукции говорит редко приводимый факт – из всех потерь нашей авиации половина – не боевые, т.е. производимые на советских заводах самолеты просто не могли летать. Особая трагедия – до сих пор ненаписанная подлинная история обороны Ленинграда, где по "дороге жизни" доставлялось продовольствие только для части населения. Не пострадали партгосчиновники, персонал военных заводов, нормально снабжалась армия. Кормилось и уцелело 60 тыс. лошадей, а вот 1 млн простых питерцев умерли с голода!..
Экономический провал дополнило идеологическое отступление, если не сказать "бегство". Отказ от комидеологии Сталин начал уже в первом публичном выступлении. 3 июля 1941 года он обратился к "братьям и сестрам", а не к "товарищам коммунистам…", войну назвал Третьей отечественной. Затем Красная армия вернула воинские звания и погоны Русской армии. Появились ордена Суворова, Кутузова, Хмельницкого, вернулись звание и знак "гвардия". Были созданы Суворовские и Нахимовские училища. Прекратилось уничтожение и преследование РПЦ, возвращен ее статус. СССР вступил в антигитлеровскую коалицию демократических государств и распустил Коминтерн. Вместо интернационала страна получила национально-патриотический гимн (правда, русский флаг Сталин вернуть побоялся)…
Сталин как лжепатриот.
Каждое государство, воевавшее с нацизмом, имело и свои собственные специфические цели. Американцы отстаивали демократию, Франция боролась за независимость, Польша стремилась сохранить свою идентичность… У сталинского режима, прикрывавшегося лозунгом патриотизма, действительной целью было сохранение той России, которую, как писал Ленин, "завоевали большевики". Уже с 1946 года патриотические разговоры стали затихать, страну оглушили новые идеологические процессы над "врагами" – литературными журналами и их авторами, режим восстанавливал тотальный контроль над мыслью. Стало понятно, что у советского народа родина была тоже советской. Победа в войне стала не победой 53 государств антигитлеровской коалиции, а победой советского режима.
Кто-то так и не понял: а в чем проблема? Поясню: "советский социализм" рухнул в 1991-м. А теперь объясните: что же мы отмечаем 9 мая? То, что на полвека продлили существование у себя дома тоталитаризма, или то, что сталинизм вновь возрождается, или то, что спаслись сами и спасли страну?
Сталин и голодомор 1946–1947 годов.
Вопрос о смысле и целях надломившей Россию войны не мог стать в те годы предметом открытой дискуссии, но фактически он беспокоил любого, кто войну прошел и кто ее пережил. Часть вернувшихся домой фронтовиков была изранена, и им хватало сил только на то, чтобы как-то дожить оставшиеся годы и месяцы. Но были и те, кто не просто уцелел, кто сохранил физическое и духовное здоровье. Они наивно убеждали друг друга: врага одолели, значит, теперь ненавистные колхозы, ГУЛАГ, НКВД будут распущены… Была и другая часть населения, которая ничего хорошего от Сталина не ждала. Партизанское движение в стране переформировывалось, часть повстанцев продолжала вооруженную борьбу, но теперь не с фашизмом, а со сталинщиной.
Ситуацию достаточно хорошо понимал и стремился контролировать "отец народов". И он нашел настоящий, большевицкий выход из создавшегося положения: недовольных и наивных – в ГУЛАГ, и всех вместе пропустить через искусственно организованный голодомор… В 1946–1947 годах половина страны оказалась на грани выживания! 2 млн человек умерли с голода. На время гражданский протест удалось притормозить…
Подытоживая. Тему "Сталин и война" трудно закончить, это и Катынский расстрел, и санкционированное Сталиным бегство командующего обороной Севастополя, бросившего в лапы Вермахта 90 тыс. красноармейцев, это и до сих пор не определенное количество погибших: то ли 27 млн – по Горбачеву, то ли 42 млн – Госдума, февраль 2017-го… (Напомню, что в ПМВ мы потеряли убитыми 700 тыс. человек). Закончу словами двух великих фронтовиков, рассказавших нам правду о войне. Виктор Петрович Астафьев назвал Сталина "браконьером русского народа". В День Победы он призывал власть становиться на колени и просить у своего народа прощение за бездарно "выигранную" войну.
Фронтовик Николай Николаевич Никулин в мемуарах "Воспоминания о войне" писал: если бы все командиры дивизий, армий, фронтов оказались немецкими агентами, они не причинили бы столько вреда, сколько принесли сталинские командиры!
Место Сталина – в черной книге преступлений против нашего народа.
Игорь Чубайс, дфн, росфилософ и социолог (а родился в Вост. Берлине...)
Чи має Росія право привласнювати собі перемогу в Другій світовій війні?
75 років перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Це була найбільша в історії людства катастрофа, трагедія справді планетарного масштабу. За деякими даними, жертвами цієї війни стали понад 80 мільйонів людей. День перемоги над нацизмом є для більшості країн днем жалоби і пам’яті, днем, коли потрібно помовчати, згадати, помолитися та пообіцяти один одному, що нацизм більше ніколи знову не повернеться на нашу землю, пише посол України в Чехії Євген Перебийніс у блозі для видання "Радіо Свобода".
На цьому тлі своїм парадно-мілітарним стилем святкування Дня перемоги виділяється лише Росія. За великим рахунком, це її справа і її право. Водночас, за чим ми не можемо спокійно спостерігати, так це за зростанням агресивності звинувачень Росії на адресу західних країн, а також України, стосовно того, що ми нібито не так, не тоді і не там відзначаємо День перемоги. Головна наша провина у тому, що ми не хочемо визнати головним і єдиним переможцем у Другій світовій війні саме Росію (за версією Кремля, вона тоді просто називалася інакше – Радянським Союзом). Причина нападок на Захід, думаю, зрозуміла: суть існування будь-якої московської держави завжди полягала у конфронтації із Заходом.
Чому Україна? Тут складніше. Без України неможлива жодна російська імперія. Саме проти України Росія багато століть веде неоголошену гібридну війну. Парадокс, але Україна, яку Росія любить брехливо називати "братською", насправді є фантомним болем Росії і, водночас, її головним ворогом. Так само парадоксом є те, що Росія зі своєю формально антивоєнною риторикою насправді не здатна існувати без війни. На жаль, війною минулою вона живить мобілізацію на війну нинішню – війну в Україні.
24 травня 1945 року, через два тижні після капітуляції Німеччини, на урочистому прийому в Кремлі Сталін проголосив тост, який значною мірою пояснює природу російського імперіалізму та його цинічну пропагандистську сутність: "Я п’ю, насамперед, за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією серед усіх націй, що входять до Радянського Союзу, тому що він заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни".
І ще одна цитата – ці слова сказані через 65 років після слів Сталіна. Йдеться про відповідь Путіна на запитання про те, чи переміг би Радянський Союз у війні без України: "Ми все рівно перемогли б у війні. Бо ми – народ переможців… Найбільших втрат у війні зазнала саме РРСФР – понад 70%... Війна була виграна насамперед за рахунок ресурсів Російської Федерації".
Ці два висловлювання є яскравим прикладом брехні і маніпуляцій – як на фактологічному, так і на моральному рівнях. Почнемо з фактів. Український народ в ході Другої світової війни зазнав одних з найбільших втрат як від окупаційного режиму нацистської Німеччини, так і від комуністичного тоталітарного режиму. Тоді як на території сучасної Росії були окупованими лише кілька західних регіонів, територію України нацисти окупували повністю. До того ж по ній двічі прокотився спустошливий каток військових дій – один раз при відступі Червоної армії, і вдруге – при її наступі.
Сукупні демографічні втрати на території України впродовж 1939–1945 років, включаючи військових і цивільних, оцінюються у 8–10 мільйонів осіб. Загалом же з 1941 до 1945 роки, враховуючи тих, хто загинув від рук обох режимів, був вивезений на примусові роботи, репресований або ж депортований, населення України зменшилося з 41 до трохи більше, ніж 27 мільйонів. Було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл, вивезено 550 промислових підприємств, незліченну кількість історичних цінностей. Україна в результаті Другої світової війни зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45% від збитку усього СРСР.
Загальна кількість мобілізованих з території України за роки війни до Червоної армії становила близько 7 мільйонів. Кожний другий з них загинув, а кожний другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом. Крім Червоної армії, вихідці з України воювали в арміях Польщі (120 тисяч), США (80 тисяч), Канади (45 тисяч), Франції (5 тисяч). Сотні тисяч українців боролися проти нацистів у лавах партизанів та повстанців. Україна дала Червоній армії 7 командуючих фронтами і арміями, 200 генералів. Понад двом тисячам українців було присвоєне звання героя СРСР. У 1944 році кожен третій військовослужбовець Червоної армії був вихідцем з території України. У піхотних частинах і з’єднаннях 1–4 Українських фронтів українці становили 60–80%. Саме вони, до речі, переважно брали участь у визволенні від нацистів країн Східної Європи, в тому числі Чехословаччини.
До речі, серед українських військових, що звільняли Чехословаччину, був і мій дідусь – Мойсей Перебийніс.
Українці зробили надзвичайно вагомий внесок у перемогу над нацизмом. Заперечувати це безглуздо. Визнанням цього внеску стало включення України до складу держав – засновниць ООН. Поряд з іншими народами – учасницями антигітлерівської коаліції український народ по праву є однією з націй-переможниць.
Тепер – про моральний аспект. Цинізм Кремля полягає в тому, що святу тему перемоги над нацизмом він намагається перетворити на свого роду індульгенцію від усіх злочинів як радянського, так і нинішнього російського режимів. Той, хто про ці злочини говорить, автоматично звинувачується російською пропагандою у фашизмі. Те, з якою легкістю в Росії розкидаються цим страшним словом, до речі, особливо насторожує.
Так, ми відзначаємо День перемоги з покорою і жалобою. Ми не танцюємо і не співаємо у цей день, бо знаємо, якою страшною ціною ця перемога була здобута.
До речі, саме так, без жодних парадів, відзначали цей день наші діди – ті хто переміг нацистів – у перші двадцять років після перемоги. І лише у "пізньому" СРСР і, особливо, у нинішній Росії, ті, хто не має жодного поняття про страхіття тієї війни, перетворили цей день на знаряддя пропаганди, інструмент ідеологічного зомбування власного народу, фактор безпідставного брязкання зброєю і безкінечних погроз навколишнім країнам. Уже просто культовою в Росії стала в фраза "можемо повторити", "наші танки знову будуть в Празі, Берліні тощо".
Міфічною "зовнішньою загрозою", якою кремлівське керівництво десятки років лякає російський народ, вони навчилися пояснювати всі свої непопулярні дії і невдачі: і постійну мілітаризацію, і якийсь унікальний шлях розвитку Росії, в якому немає місця загальновизнаним нормам демократії, і економічні проблеми, і санкції та ізоляції. Це універсальне і дуже зручне пояснення того, чому Росія продовжує залишатися технологічно відсталою країною.
Росія всіх навколо звинувачує у "переписуванні історії", але при цьому сама намагається нав’язати світу ту версію історії, яка була написана радянським тоталітарним режимом. Історія для того режиму, як відомо, була не більше, ніж засобом ідеологічних маніпуляцій та приховування власних злочинів. Захищаючи такий підхід, Росія, по суті, сама стає фальсифікатором історії. Чому вона це робить? Адже, на перший погляд, здавалося б, в Росії зараз панує зовсім інша система, ніж була за комуністів, зовсім інша ідеологія. Але це лише на перший погляд. Насправді сучасна Росія є прямим продовжувачем радянського режиму – з точки зору як агресивної імперської суті держави, так і злочинних антигуманних методів досягнення своїх цілей.
Драма українського народу, як і інших народів Східної Європи, полягала в тому, що, вигнавши нацистів, ми не стали вільними, бо на нашій землі запанував не менш жорстокий сталінський тоталітарний режим. А сьогодні, розпочавши шість років тому війну проти України, окупантом на українській землі стала спадкоємиця того режиму – Росія. Від рук російських окупантів вже загинуло понад 13 тисяч українців.
При цьому методи, які вони використовують проти полонених українців та кримських татар на окупованих територіях – як в Криму, так і на Донбасі – часто не менш жорстокі, ніж ті, які застосовувалися в радянських гулагах або в нацистських концтаборах.
Зрозуміло, що в цих умовах запрошення іноземних лідерів відзначити День перемоги у столиці держави-агресора є, м’яко кажучи, насмішкою над жертвами російської війни проти Україні. І тут в жодному разі не йдеться про недооцінку ролі російського народу у Другій світовій війні – його внесок у перемогу над нацизмом величезний. Але росіяни, які здобували перемогу, і кремлівське керівництво – це далеко не тотожні поняття. Ніхто не може приватизувати перемогу в тій страшній війні. І вже точно не має на це жодного морального права Кремль, для якого ця перемога – лише коліщатко в механізмі безкінечного самовідтворення тоталітарних режимів.
Другие статьи в литературном дневнике:
