світає, і душа спускається на обрій...
чатує і пасе мене, свій досі дикий степ...
мене, й моїх бажань і вибриків телячих – рій:
вона що мати, що бджола; та я їй гіркий мед...
душа мене збира: по крапельці, по атому...
зо свого квіту і натхнень, їх попелу, чи сліз...
вона збирає, та не я! – бо все гублЮ лиш, а тому
й зістарююсь нікчемно так, – немов для цього ріс...
світає... кожен раз – прапервісним тим світлом...
висповіданням снів, заповіданням дій...
світає, кожен раз пречисто–чистим світом...
росою каяття... та сонцем всіх надій!!!
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.