І як отим все, Боже, сходить з рук?
Навіщо вже тоді в цім світі бути,
Коли сльоза не сохне від розлук
І молитов Тобою не почуто,
Коли невинні проливають кров,
А їх кати — заручники зловтіхи?
Хіба ж не обіцяв нам свій покров?
А зараз тихо, зараз в небі тихо...
Де той вогонь, що грішне попелить,
Стовпи із солі, повені неспинні?
Де кара з неба? (Бог собі мовчить...)
Лиш пам'ять часу робить митей скріни.
Не мстива я, але покари жду,
Жадаю, прагну і взиваю слізно.
Бо за таку нечувану біду,
Що нас спіткала, — варто, Боже, визнай.
Хіба ж не Ти цуратися гріха
Казав не раз пророчими вустами?
Врятуй! Бо ж біль і гнів наш не стиха!
Спали “содом“, оплетений гріхами!
Ми не святі, але, що є снаги,
За дім, за край свій стоїмо до смерті!
Все почалось, коли лягли сніги...
Але до нині нас не в змозі стерти
З лиця землі той юродивий звір.
Хай все йому сторицею вертає.
Ми вірим, Боже! Й Ти у нас повір —
Не віддамо свого святого краю!
Ти знаєш...
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
