***Зараз показали по ТВ: після обстрілу жилого району Донецька 5 листопада -- стоїть український військовий, командир, високий, статний, гарний такий дядечко, можливо, мій земляк із Полтавщини, і говорить: нам дали координати, наказали стріляти -- ми вистріляли снаряди, виконали наказ. А куди саме, в який об'єкт ми стріляємо -- ми не знаємо, та воно нас і не цікавить. Головне -- щоб гроші, виділені на снаряди, не пропали даром. Хочеться звернутися до цього чоловіка і до інших, що вельми добросовісно і сліпо виконують накази командування: а вам не соромно? Спиться спокійно? Не мучить совість -- що так посилаєте смерть не кудись там -- прямісінько по жилих будинках, де сплять діти, бабусі, мирні люди, в тому числі і я? Я не хочу, щоб ви стріляли в мене! Чуєте? Я втомилася від вашої війни! Я -- така ж українка, як і ви, чому ж ви приїхали під мій дім і стріляєте в мене? Чому ви не поцікавитесь, нарешті -- КУДИ ж летять ваші снаряди? Адже ви грамотні всі! Адже ви -- офіцери, яким в усі часи стріляти по мирних не дозволяє кодекс честі офіцерської! Адже у вас, як і в мене -- вища освіта! Хоч би в карту заглянули, там же жилий сектор! Хоч би Інтернет відкрили, подивилися -- дитині ж бо зрозуміло! Тільки вам -- "не потрібно"! Не цікаво! Уявіть, що Той, Хто зверху терпить усе це, розвернув ваші гармати -- та по ВАШИХ будинках, по ВАШИХ дітях і матерях! Страшно? Не хочете цього? Я погана, бо як я можу таке говорити? Заспокойтесь: я теж не хочу такого! Я не вбивця, якими стали ви -- "добропорядні", "богомільні" і "патріоти"! Приїхали і почали вбивати людей! Що просто живуть -- у своїх оселях, у своїх будинках. Старих, жінок, дітей, мене в тім числі. І не спитали: а хто ви? Які у вас думки? Що ви зробили -- поганого чи хорошого -- за життя? Що робили такого, що вже далі нікуди -- і треба вас просто побити, знищити всіх, стерти з лиця землі -- такі-бо ви грішники? Хай буде вам відомо, що я -- теж українка, теж патріотка, теж люблю свою землю, свою Батьківщину -- Україну! І як би ви не вбивали мене, якими б образливими кличками, наче шпана з підворітні, не обзивали мене, вчительку української мови, школу якої ви розбили і вбили вже не одного мого учня -- я залишусь УКРАЇНКОЮ! Бо свого роду не міняю, і землі своєї святої не продаю, і багатства її не розбиваю, як робите це ви -- ті, кому "не потрібно" знати, куди летить ваша смерть. Пишу про це дуже багато. А війна все триває, а люди все гинуть, а матері -- і ваші, і донецькі -- все втрачають своє найдорожче, своїх синів. І, можливо, хоч хтось із вас, хоч один, прочитавши це моє гірке послання, зможе задуматися -- не всі ж ви, ставши вбивцями свого роду, втратили здатність мислити! © Copyright: Надежда Еременко, 2017.
Другие статьи в литературном дневнике: |
