Юрий Андрухович И первый снег...

         Юрій Адрухович

             * * *

І перший сніг, і плавний супокій.
Цвіте різдвяник — в домі тихе свято.
Так мало нам потрібно й так багато —
всього в нас є на вуличці вузькій.
Тут на снігу з’являються сліди
колишніх свят, і голоси минулі
уґвинчуються в стіни, ніби кулі,
і кличуть нас до себе назавжди.
Ті погуки — блаженні й больові.
Щось вічне зацвітає у крові
і стугонить навально, мов кіннота.
Сліди згорають легко, мов папір,
коли нагряне день, але повір,
що ми без них — немов свіча без ґнота.

         Юрий Андрухович

             * * *

И первый снег, медлительный покой.
Рождественник зацвел – и в нашей келье
теперь гуляет тихое веселье.
Всё есть у нас в глубинке городской.

Следами праздников, прошедших тут,
Покрылся снег, и голоса былые
как пули входят в стены вековые
и навсегда прийти к себе зовут.

Те возгласы блаженны и горьки,
и Вечное, рассудку вопреки,
в крови грохочет словно топот сечи.
И, как бумага,  те следы горят.
Кто мы без них – во тьме угасший взгляд:
без фитилей не загорятся свечи.