Хома Брут - семинарист

Хома Брут - семінарист,
Він граніт науки гриз,
Він філософ-богослов,-
На дозвіллі пас коров.

Не ледащо наш Хома
(Ну хіба що жартома),
Не цурався праць-робіт,
Заробляв пісний обід.

Якось степом навпростець
Брут, Халява й Горобець
Повертались з заробітків
Бозна-як і хтозна-звідки.

Сутінки змінила ніч -
Хоч виколи двоє віч -
Стежка утекла з-під ніг,
А вовки завили з лігв.

"Заблукали!" - "Чорта з два!" -
Не злякався наш Хома,
Погукав: "Агов!" - і враз
Чути гавкіт звідкілясь.

"Он-де хутір. Підійдім,
І попросимось у дім.
Добрий вечір цій господі, -
Заблукали ми, та й годі!

Ми не злодії якісь,
А з Києва бурсаки."
У шпарину з-за воріт
Визирає жовтий ріт:

"Хочеш вір, або не вір,
Маю гостей повен двір.
Йдіть собі - немає місць,
Вовкулака вас не з'їсть."

Був оратор наш Хома
Й підшукав м'які слова:
"Бабусю, не прожени!
Ми ж люди - не кажани!"

"Ну гаразд. Але Хому
Покладу я у хліву.' -
"Я до пик свинячих звик,
Надививсь на них за вік."

Полягали бурсаки,
Поскидали рюкзаки;
Ліг на сіні наш Хома
Й поняття йому нема.

Повен місяць, як ліхтар,
Опинився поміж хмар,
Хвіртка рипнула в хліву -
"Що це в біса? Цур йому!"

Відьма лізе до Хоми
І благає: "Обійми!"
"Нині піст" - Хома сказав -
"Та й стара ти для цих справ."

Відьма схопила мітлу:
"Щось ніяк я не утну -
Ти ганчірка чи козак?"
А Хому заціпив жах.

Відьма сідлає Хому
Й дає копняка йому,
І Хома (хоч був без крил),
Розігнався й полетів.

Срібні зорі намистин,
Долі - хлів, хатина, тин,
Далі - степ, а он-де млин,
Чорти крутять вітрогін.

Мавки завели танок,
А русалки у ставок
Заманюють молодців -
Ледве випручались ті!

Гайдамаки варять борщ,
Шкірять зуби, іклів жовч,
Вурдалаки грають в бридж,
А Хома летить ще швидш.

І думки його такі:
"Я згрішив незалюбки.
Гріх - немов бур'ян душі.
Боже, допоможи!"

Ген - дзвіниця й церква теж,
"На, Хомо, мітлу подерж!"
Та Хома узяв хреста
Й "Отче наш" читати став.

Відьмі це не до вподоби -
Скільки ненависті й злоби!
Пополотніла, мов смерть,
Й полетіла шкереберть.

А Хома упав у стіг,
Стрепенувся і побіг.
Втім, спинився, схаменувсь,
І повільно озирнувсь.

Замісць відьми на стерні
Лежить краля, як в кіні -
Знепритомніла краса
Й розкуйовджена коса.

Наш Хома отетерів,
Здивувавсь, оторопів,
Зрештою, опанувався,
Отямився, не злякався,

І, як заєць, дременув,
Як качур в очерет, чкурнув,
В церкві навколішки впав
І пробачення благав.

Минув тиждень або два,
Вчився в Києві Хома,
Коли шле по нього пан
Із шістьма кіньми ридван.

Хома їхати не хтів,
Щось про відьом бурмотів,
Але ректор наполіг -
Показав Хомі батіг.

Й до сотника сердюки -
Привезли Хому дядьки,
У світлиці опинивсь,
Шапку зняв, перехрестивсь.

"Звідки знав мою доньку?" -
Пан запитує Хому.
"Пане-дядьку, не гнівись,
Та можу заприсягтись,

Що не знав її..." - Хома
Викручувавсь, та дарма.
"Померла голубка моя...
А наостанок ім'я

Встигла назвати твоє -
Сказала, що в Києві є
Хома Брут - бурсак один,
Хочу, щоб приїхав він,

Й відспівував по мені
Три ночі, а не три дні.
Він знає... Отак і так.
Отже, приготуйсь, хлопак."

Хома бідкався, боживсь -
Не пиріг й не пироживсь -
Але невблаганний пан
Вручає йому ладан.

І під руки сердюки,
Щоб не кинувсь навтьоки,
Надвечір ведуть Хому
В стару церкву ненову.

Засув гримнув потойбіч,
Знову двоє віч-на-віч -
Хоми й відьми рандеву -
Уві сні чи наяву?

У труні лежить вродлива:
Губи сині, наче слива,
Бліді щоки і чоло,
Наче крейда чи вапно.

В коси вплетені стрічки,
Скрізь запалені свічки,
Хома відьму впізнає
І "Біблію" дістає.

Блідий місяць світло лив
На лиця білий налив,
Лежить відьма горілиць -
Моторошно, а що роби;ть?

На ікону подививсь
У кутку, й перехрестивсь;
Він читає текст нудний,
Як порожній суп пісний.

Павутиння плів павук,
Сон змагати став Хому;
Раптом протягом рвучким
Позадмухувало свічки.

Підіймається труна -
А з труни встає вона,
Вже сидить вона в труні:
"Як же холодно мені!"

У Хоми волосся сторч,
Він скрутився, наче корч,
Та світанок вже близький
Півень сповістив сільський.

Знову спить бліда краса,
Й знову на траві роса;
І Хома наш босоніж
Йде до сотника хутчіш.

"Як ся маєш, літургіст?
З чим прийшов ранковий гість?" -
"Пане-дядьку дорогий,
Вислухай мене, не бий.

Дочка Ваша була пані
Взірцевого виховання,
Та скажу Вам новину -
Підпустила сатану!"

"Ти, філософе, міркуй,
Але надто не мудруй.
Я ж бо доньчин заповіт
Вчиню. Це мій родовід!

А тебе озолочу -
Сподіваюсь, ти почув.
А спробуєш утекти -
Буду різками сікти."

День минув, як п'ять хвилин,
Гірка доля, як полин
У нещасного Хоми -
Дідько його уярмив!

Коло він намалював
І посеред кола став,
Хрест на шиї - оберіг
Від хвостів, копит і ріг.

Наш Хома підбадьоривсь:
"Згинь, нечиста сило, брись!
Чи хіба я не козак?
В пику сатані кізяк

Кинув би, якби взяв,
Чи по пиці поросям
Вперіщив би" - так Хома
Хизувався жартома.

Знов читає він псалтир,
Як ходив Бог на пустир;
Подивився на труну -
"А де ж відьма? Щось не втну!"

Обертається Хома -
Стоїть відьма, як жива, -
Простягає жмені рук
До Хоми, але за круг

Не втрапляє простягти.
Хома ж святої води
Взяв і відьму покропив
Віником із кропив.

Як обшпарена окропом,
Відскочила, й ненароком
Коси від свіч зайнялись,
Та Хома не розгубивсь.

І на голову кожух
Кинув відьмі поміж вух,
І себе, і відьму спас,
Й півень проспівав якраз.

Жарти жартами, та Хома
Злякавсь так, що голова
Посивіла за ту ніч:
"Годі вже! Втечу на Січ!"

Попідтинням, крадькома
Йшов городами Хома,
Але панські сердюки
Вистежили, як вовки.

Й ведуть Хому повз двори
Силоміццю ці кнури.
Ось і церква сатани, -
Кнур дав пляшку: "На, хильни!"

Та Хома не спокусивсь:
"Пробі, дядьку, нині ж піст!"
Увійшов, перехрестивсь,
І читати заходивсь.

Йдуть години-плазуни,
"Щось немає сатани..." -
Позіхає наш Хома.
За зухвалі ці слова

Був покараний умить -
Дощ періщить, грім гримить,
Й здійнялася домовина,
І посунула лавина

Чортівні з усіх щілин,
Злих щелеп, страшних личин,
Кажанів, ворон і змій
Нескінченний чорторий.

Відьма казна-що верзе:
"Начувайсь, невігласе!
Вію, виявись мерщій!"
Й увійшов до церкви Вій.

Він старий, неначе пень -
Поїдач сердець, легень -
З його пащі тхне, смердить,
Сірка з вуха аж висить.

Довгі нігті, як серпи,
Коси - як гнилі снопи,
Довгі вії до підлоги,
З голови стирчали роги.

Каже слугам: "Підніміть
Мені вії. Хоч на мить
Я погляну на Хому,
Й його душу відніму."

А Хому заціпив жах,
Він скрутився, мов їжак,
Він зневірився, як тхір,
І упав, як осокір

Від сокир або бобрів,
Від страшних очей і брів.
Але раптом швидко встав
Й голосно зареготав:

"Що це в біса я роблю?
Зараз люльку запалю.
Діду, маєш сірника?
А ти, дівко, хто така?"

І скривив мармизу Вій,
Й пішов розкидати гній,
Й полякалися чорти,
Й повтікали, хто куди.

Приземлилася труна,
В труні дівчина-весна,
Яблука пашіють щік,
Вишні губ, пелюстки повік.

І прокинулась Надія
На світанку у неділю -
Півні проганяли ніч,
Хома став топити піч.

Бо тремтіла сотниківна:
"Я була невиліківна,
Ти ж, мій лицарю, звільнив
Свою панну від оків."

Так в обіймах пробули,
Й по Хому уже прийшли,
І побачили живу
Сотниківну, як нову.

І згорьованого батька
Ощасливили зненацька,
Він доньку розцілував,
Хомі руку потискав.

Й замісць маршів похорон
Грав у церкві Мендельсон,
Й на весіллі молодят
Частували всіх підряд.

Я там випадково був,
Чи по службі... Вже й забув.
Куштував вино і мед,
Тост промовив, як поет.