Сергей Есенин. В том краю... Рус. Бел
И сухой плетень,
Приютились к вербам сиротливо
Избы деревень.
Там в полях, за синей гущей лога,
В зелени озер,
Пролегла песчаная дорога
До сибирских гор.
Затерялась Русь в Мордве и Чуди,
Нипочем ей страх.
И идут по той дороге люди,
Люди в кандалах.
Все они убийцы или воры,
Как судил им рок.
Полюбил я грустные их взоры
С впадинами щек.
Много зла от радости в убийцах,
Их сердца просты,
Но кривятся в почернелых лицах
Голубые рты.
Я одну мечту, скрывая, нежу,
Что я сердцем чист.
Но и я кого-нибудь зарежу
Под осенний свист.
И меня по ветряному свею,
По тому ль песку,
Поведут с веревкою на шее
Полюбить тоску.
И когда с улыбкой мимоходом
Распрямлю я грудь,
Языком залижет непогода
Прожитой мой путь.
[1915]
***
Сяргей Ясенін
У тым краю, дзе жоўтая крапіва
І сухі павалены пляцень,
Даліся прытулкам сіратліва
Каля вербаў хаты дзеравень.
Там у палях, за сіняй гушчай лога,
У зеляніне галубых азёр,
Пралягла пяшчаная дарога
Да сібірскіх не высокіх гор.
Загубілася ў Мардве і Чудзі,
Русь, ды нізашто ёй страх.
І ідуць па той дарозе людзі,
Людзі ў жалезных кайданах.
Усе яны забойцы ці злодзеі,
Як судзіў ім па нянацку рок.
Пакахаў я сумна без надзеі
Позіркі с западзінамі шчок.
Шмат зла ад радасці ў забойцах,
Сэрцы ў іх простыя, бы ты
Але крывяцца ў пачарнелых тварах
Блакітныя нібы нябёсы раты.
Я адну мару, хаваючы, лашчу,
Што я сэрцам чысты, нібы ліст
Але і я каго-небудзь зарэжу
Пад халодны восені пасвіст.
І мяне па ветраному звею,
Ці па лыткі па таму пяску,
Павядуць з вяроўкаю на шыі
Пакахаць нуду цераз раку.
І калі з усмешкай паміж іншым
Распрастаю грудзі пры людзях,
Языком заліжа сэрцам нішчым
Перажыты мой чумацкі шлях.
Перевёл Максим Троянович
Свидетельство о публикации №125042101171