Мои любимые научные руководители. Укр
Мої улюблені наукові керівники
До 80-річчя Навчально-Наукового Інституту Міжнародних Відносин Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка
Мого першого наукового керівника, тобто керівника першої наукової статті і магістерської роботи, звали Сергій Володимирович Ісакович. Вперше побачила я його на урочистих зборах: в актовому залі уже давно дорослих викладачів університету посвячували у магістри – оскільки магістратура у нас тоді щойно з’явилась.
Посвячуваних одягали у форму, а згодом вони мали сказати кожен – коротку промову. Ісакович почав з того, що сказав:
– Міжнародне право – це універсальна мова.
І, оскільки в мені жив філолог, мені це сподобалося. Згодом виявилось, що це фраза Росалін Хіггінс, яка прославилася – також згодом – найбільше як голова Міжнародного Суду ООН, але це мене не збентежило. Вперше я почула ці слова від Ісаковича.
Та знайомство наше розпочалося з конфлікту. Ісаковича призначили керівником моєї курсової, і він спершу замість очікуваних «відмінно» поставив мені «добре». Чому? Через помилки у оформленні роботи. (Це при тому, що брошури з правилами оформлення тоді на кафедрі не було).
Врятувало мене правило, яке тоді існувало, що виступ на науковій конференції може бути зарахований замість курсової, а такий виступ у мене був. Крім цього, у мене був план: запропонувати керівникові курсової займатися у подальшому зі мною науковими дослідженнями.
– Хто перевіряв мою роботу? – питаю на кафедрі.
– Ісакович.
– Мені дуже треба з ним поговорити. Як його звати?
– Сергій Володимирович.
І я зраділа: тезка мого тата.
Сергій Володимирович оцінку виправив, а потім сказав мені, що з ним можна займатися наукою у таких сферах: міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю, право міжнародної безпеки і права людини. А в мене саме опинився – причому, майже випадково – матеріал про право на самооборону в міжнародному праві. Перекладали з англійської мови матеріал про це. Право на самооборону належить до права міжнародної безпеки, отже – для студентських досліджень під керівництвом Ісаковича підходить. На цю тему – про право на самооборону – я написала під керівництвом Сергія Володимировича Ісаковича спочатку статтю, яку опублікували у факультетській збірці, а потім магістерську. Ще я згодом одержала грамоту на конкурсі Академії Наук.
Сергій Володимирович був красномовний і дотепний: як я дізналася згодом і значно пізніше, він був лектором товариства «Знання». Його лекцію я чула лише один раз, у нас на заміні. Він нам розповідав про діяльність ООН із захисту прав людини.
Потім ще був такий повчальний випадок. У дев’яносто дев’ятому році відбувалася операція НАТО проти Югославії з приводу Косова. Це був один з приводів проявити студентське честолюбство, чим ми й займалися. На науковій конференції «Шевченківська весна», де Сергій Володимирович керував нашою секцією, я спробувала виступити на захист НАТО – не серйозно, а саме через це честолюбство.
Ми багато говорили – це лунало з усіх боків – що дії НАТО незаконні, а я спробувала заступитися, тобто розповісти, як НАТО їх мотивує. Сергій Володимирович подумав, що я заступаюся щиро, і заперечив мені при всіх учасниках секції такими словами:
– Там люди гинуть, Валю.
Це з тих дуже простих заперечень, які запам’ятовуєш на все життя.
Про Косово Сергій Володимирович говорив:
– Мій прогноз: Косово відокремлять.
І не помилився.
Сергій Володимирович зробив меншу кар’єру, ніж міг би: він був кандидатом наук і доцентом, і в нього зірвалося колись стажування в ООН з причини складних сімейних обставин. Щодо моїх кар’єрних прагнень він мені казав:
– Ви – страшна сила, тільки Вам потрібний хтось, хто керував би Вами. Вам треба прагнути досягти висот – це вже як Вам доля дозволить.
Мені же в той час дуже щастило, я звикла до цього і не думала про те, що доля може не дозволити. А Сергій Володимирович зі свого досвіду знав, як це може бути.
З Володимиром Наумовичем Денісовим, майбутнім керівником моєї кандидатської, мене познайомив Сергій Володимирович Ісакович. Ми втрьох випадково зустрілися, йшли разом, і Ісакович сказав Денісову:
– Це мій новий кадр. Пише з права міжнародної безпеки.
Володимир Наумович Денісов був доктором юридичних наук, професором, Заслуженим діячем науки і техніки України. Він керував відділом міжнародного права у Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, а в ІМВ читав лекції за сумісництвом. Згодом він став редактором тритомної Енциклопедії міжнародного права, першої в Україні (вийшла у 2014, 2017 і 2020 рр). Володимир Наумович хотів, щоб Енциклопедія була справедливою і відображала розвиток української міжнародно-правової думки крізь різні епохи історії України. При своєму виданні Енциклопедія одержала відгуки. На ті з них, які були недоброзичливими, Володимир Наумович із гідністю відповів.
Володимир Наумович народився 25 грудня, і я його завжди вітала з днем народження. Він казав, що дата народження 25 грудня щось означає. Мабуть, він мав рацію. Він був з політичного погляду дещо консервативною людиною, але дуже порядною. Дуже. А в науці він був дуже принциповим.
Коли я робила кандидатську, Володимир Наумович спитав, чи читаю я французькою, і, коли одержав відповідь «так», надав мені можливість користуватися в своєму кабінеті бібліотекою В.М. Корецького. Від чого дисертація дуже виграла. Нещодавно він також дав мені потрібну книгу, вже зі своєї особистої бібліотеки. Ця книга так у мене і залишилася.
День народження Сергія Володимировича Ісаковича був тринадцятого лютого, а помер він на початку 2001 року раптово від тромбу, що розірвався. Йому не було сімдесяти років. Ховали його з інституту. Коли труну поставили у вестибюлі, присутні вахтерки кричали нам, аспіранткам кафедри:
– Дівчатка, вдягніться тепліше, ви застудитеся!
Але багато хто йшов до труни з квітами, будучи у розстебнутих шубах.
Потім я під керівництвом Денісова захистила кандидатську, на її основі видали монографію. Для неї зробила іменний покажчик. У ньому опинилися поряд Ісакович С.В. та Ісус Христос, що символічно.
Володимир Наумович Денісов був відсутній на моєму захисті, бо раптово впав і зламав ногу. Я засмутилася, але вважала, що ця прикрість має врятувати Володимира Наумовича від якоїсь іншої, більшої прикрості. Так і вийшло. Володимир Наумович одужав і прожив іще двадцять років.
Коли ми знайомилися, Володимир Наумович сказав мені, що написав про міжнародно-правові погляди Данте. Про всяк випадок, нагадаю: у великого поета Данте Аліг’єрі є написана близько 1313 р. книга «Монархія», яка може розглядатися як міжнародно-правова (хоча на час життя Данте, як вважається, міжнародно-правова наука ще не виокремилася). Міжнародно-правові думки є і в інших працях Данте, включаючи славетну «Божественну комедію» (так, і її).
Тому, коли у 2012 році святкувалося 75-річчя Володимира Наумовича, у подарунок видали збірку статей, куди я дала статтю про міжнародно-правові погляди Данте.
У мене є причини вважати, що день смерті людини – не просто так. Незалежно від того, наскільки це видатна людина. І тому я певна, що не просто так Володимир Наумович помер 14 вересня, тобто у той самий день, що й Данте, хоча за іншим календарем. У такий спосіб добрі справи Володимира Наумовича було відзначено.
Сергій Володимирович Ісакович і Володимир Наумович Денісов – ще одні люди, яким я дуже вдячна.
Свидетельство о публикации №125031306217