Де вони шукали щастя. Про авторiв оригiналiв

Про авторів оригіналів

Томас Морлі (1557/1558–1602). Композитор, органіст і теоретик музики, пропагандист жанру мадригалу.

Генріх Тюдор (король Англії Генріх VIII, 1491–1547). Найзнаменитіший з чоловіків, які колись владарювали Англією, відомий також як поет і композитор. Свій найпопулярніший художній твір, пісню «Pastime with good company» (у цій збірці – «Гарне товариство»), написав у юності, як вважається, в дарунок для своєї дружини Катерини Арагонської (1485–1536) – чи принаймні вона мала часто чути цю пісню. З очевидністю Генріх не уявляв у той час, що Катерина Арагонська стане першою з шести його дружин (з яких іще дві матимуть ім’я Катерина), що їх шлюб буде анульований з міжнародним скандалом і заради цього анулювання відбудеться розрив Англії з папським престолом. Цікаво, що рядок у цій пісні «But every man has his free will» (переклад у цій збірці «Це кожен вільний обирать») декларує один з головних постулатів теології католицизму – свободу волі, що робить пісеньку юного Генріха серйознішою.

Сер Томас Ваєтт (Ваєт, сер Томас Ваєтт Старший, 1503–1542). Англійський поет і дипломат, один з основоположників форм сонета і рондо в англійській літературі. Для своїх сонетів використовував теми й образи з сонетів Франческо Петрарки. До таких його творів, зокрема, належить його найвідоміший сонет «Whoso list to hunt? I know where is an hind!» (у цій збірці «Гей, хто на лови? Оленицю знаю»), який обіграє образ сонета 190 Петрарки. На найпоширеніший, хоча не єдиний, погляд, цей сонет Ваєтта натхненний його коханням до придворної дами, а згодом – королеви Анни Болейн, другої дружини Генріха VIII.

Анна Болейн (близько 1501–1536) і Джордж Болейн (близько 1503/1504–1536). Анна, молодша дочка посла Генріха VIII у Франції Томаса Болейна, за своє життя встигла побути фрейліною при трьох дворах, сестрою королівської коханки, коханою короля, заради шлюбу з якою Генріх VIII пішов на розрив з папою римським, вінчаною королевою Англії, матір’ю спадкоємиці англійського престолу, принцеси Єлизавети, звинуваченою у подружній зраді, прирівняній до державної, і померла на ешафоті. Анна була освіченою і сприяла утвердженню в Англії ідей протестантизму. Серед аж п’яти коханців, зв’язок з якими інкримінували Анні, був її улюблений молодший брат Джордж Болейн, віконт Рочфор, відомий як поет, хоча його вірші під його іменем не збереглися.

Генрі Говард, граф Cаррі  (1517—1547). Член аристократичної родини Говардів, кузен Анни Болейн і п’ятої дружини Генріха VIII, Катерини Говард, страченої, як і Анна. Відомий гордістю й запальним темпераментом. Здобув гарну освіту, володів п’ятьма мовами. Неодноразово брав участь у воєнних діях. Страчений за звинуваченням у державній зраді, став останньою особою, страченою за царювання Генріха VIII. Один з основоположників в англійській літературі форми сонета, а саме – тієї форми, яку заведено називати шекспірівським сонетом (римування abab cdcd efef gg, у такій формі, зокрема, написаний його сонет пам’яті сера Томаса Ваєтта). Також – основоположник білого вірша в англійській літературі. Серед його найвідоміших творів – переспів вірша давньоримського поета Марціала про те, яке життя слід вважати щасливим («The Means To Attain A Happy Life», у цій збірці – «З Марціала. Де шукати щастя»).
Вірші Генрі Говарда, графа Саррі, як і сера Томаса Ваєтта, були вперше опубліковані 1557 р. видавцем Річардом Тоттелем (близько 1530 – близько 1594) у збірці «Пісні й cонети, написані найдоброчеснішим лордом Генрі Говардом, покійним графом Саррі, Томасом Ваєтом Старшим і іншими», відомій під скороченою назвою «Тоттелівська збірка» («Tottel’s Miscellany»). З публікацією цієї збірки пов’язують початок епохи Відродження в англійській літературі; заголовки віршів у ній належать видавцеві .

Єлизавета Тюдор (королева Англії Єлизавета І, 1533–1603). Мабуть, найпопулярніший монарх Англії, дочка Генріха VIII і Анни Болейн, була ерудиткою, за своє життя вивчила не менш, ніж сім мов, і давніх, і нових, захоплювалася літературним перекладом. Відомо декілька її віршів, які відображають окремі події її життя і найраніші з яких написано ще до сходження Єлизавети на престол. Вірш «Напис на стіні у Вудстоку» («Written on a Wall at Woodstock») виражає стан Єлизавети у час конфлікту з її зведеною старшою сестрою, королевою Марією I (1516–1558): у 1554 р. Єлизавета підозрювалась у змові проти сестри, організованій сином сера Томаса Ваєтта (сером Томасом Ваєттом Молодшим (1521–1554), його було страчено за це). Тоді Єлизавету було спочатку ув’язнено в Тауері, а потім, щоб виключити її контакти зі спільниками, її близько року тримали під арештом у королівській резиденції у Вудстоку.
Вірш «The doubt of future foes exiles my present joy» (в цій збірці — «Страх, що прийдуть вороги, жене від мене радість») написаний, видимо, близько 1568 р., коли знаменита суперниця Єлизавети, королева Шотландії і колишня – за першим шлюбом – королева Франції Марія Стюарт (1542—1587), католичка, втратила шотландський престол і втекла до Англії, а Єлизавета побоювалася загрози через це для своєї влади.
Можливо, найпопулярніший з віршів Єлизавети – «On Monsieur’s Departure» (у цій збірці – «Єлизавета Тюдор – на від’їзд французького принца»). Як вважається, вірш натхненний невдачею сватовства до Єлизавети Еркюля Франсуа де Валуа, герцога Алансонського й Анжуйського (1555–1584), молодшого брата королів Франції Франциска II, Карла IX і Генріха III, чий титул був «Месьє» («Пан»). Шлюб Єлизавети з цим нареченим-католиком в Англії вважався небажаним, тому не відбувся.

Сер Едвард Даєр (1543—1607). Придворний Роберта Дадлі, графа Лестера (1532–1588), головного фаворита Єлизавети I; навчався в Оксфорді. Належав до літературної групи «Ареопаг», куди з поетів, переклади чиїх творів наводяться в цій збірці, належали також Едмунд Спенсер та сер Філіп Сідні.

Ніколас Бретон (близько 1545—близько 1626). Пасерб поета Джорджа Гаскойна (близько 1539—1577), дуже плідний автор у різних жанрах. Певний час належав до кола поетки, перекладачки й меценатки Мері Сідні Герберт, графині Пембрук, якій присвячував твори на релігійні теми.

Ізабелла Вітні (роки життя невідомі, публікувалася в період 1567–1573). Перша в історії англійської літератури професійна поетка або принаймні перша в історії англійської літератури жінка, яка опублікувала світську поезію. Про життя Ізабелли вкрай мало точних відомостей, окрім того, що вона опублікувала дві збірки віршів – у 1567 та у 1573 рр., першу – видимо, у співавторстві. Судячи з творів, Ізабелла належала до дрібного дворянства, певний час, як було заведено, служила в Лондоні у знатнішої пані і вважала, що може займатися літературною діяльністю доти, доки не вийде заміж і не присвятить себе родині. Найзнаменитіший твір – опублікована у збірці 1573 р. міська поема «Спосіб її заповіту, і що вона залишила Лондону» («The Manner of Her Will, and What She Left to London»), у якій авторка, уявляючи Лондон як недоброго до неї коханого, з яким розлучається, складає опис Лондона другої половини XVI ст. До збірки 1573 р. увійшли також віршовані листи Ізабелли родичам та друзям і три відповіді на ці листи. Серед віршованих листів Ізабелли – її наказ двом молодшим сестрам, що перебувають у той час на службі в Лондоні, як їм слід поводитись для доброчесного й щасливого життя.

Едмунд Спенсер (1552 / 53–1599). Один з найбільших поетів Англії XVI ст., автор епічної поеми «Королева фей» («The Faerie Qveene», 1590—1596). Син кравця, навчався в Кембриджському університеті. Перший опублікований твір – пасторальна поема «Пастуший календар» («The Shepheardes Calender», вперше видана 1579 р.). Служив в Ірландії у час її спротиву англійській владі, результатом чого став його дуже жорсткий твір «Погляд на сучасний стан Ірландії» («A View on the Present State of Ireland», написаний 1596 р., вперше виданий 1633 р.), важливий як історичне джерело. З 1591 р. – Поет-лауреат, тобто офіційний придворний поет. Похований в куточку поетів Вестмінстерського абатства. Цикл сонетів «Amoretti» («Коханнячка»), написаний 1594 р. і виданий 1595 р., присвячений нареченій Спенсера Елізабет Бойл (близько 1576–1622).

Cер Волтер Ролі  (1552? / 1554?–1618). Фаворит Єлизавети I, страчений її наступником Яковом I (1566–1625). Письменник, дослідник Нового світу, учасник військових дій проти ірландських повстанців та Іспанії, вільнодумець. Гарний чоловік своєї дружини Елізабет Трокмортон (1565–1647), через шлюб з якою без дозволу королеви навіть був ув’язнений, але того часу дістав волю. Один з національних героїв Англії і одне з облич англійського XVI ст. За повторюваними у художніх творах переказами, його кар’єра царедворця вміщується між галантним жестом і трагічною реплікою: він укрив плащем калюжу, щоб Єлизавета I могла перейти її, і катові, який за Якова I мав відрубати йому голову та зніяковів, гукнув «Рубай, чоловіче, рубай!»

Cер Філіп Сідні (1554—1586). Небіж головного фаворита Єлизавети I Роберта Дадлі, згодом графа Лестера, один з національних героїв Англії. Палкий прихильник протестантизму. Був прибічником відкритої військової боротьби з католицькою Іспанією і супротивником шлюбу Єлизавети з католицьким нареченим «Месьє». Під час війни з Іспанією в Нідерландах у сутичці з іспанським військом біля міста Зютфен дістав поранення, від наслідків якого помер. Був відомий як меценат; зокрема, Джордано Бруно, коли жив в Англії, присвятив йому твір «Про героїчний ентузіазм» («De gli eroici furori»). Головні літературні твори Філіпа Сідні – пасторальний роман «Аркадія» («Arcadia», вперше виданий 1590 р.), присвячений ним сестрі, графині Пембрук, перший в англійській літературі сюжетно єдиний цикл сонетів «Астрофіл і Стелла» («Astrophel and Stella», вперше виданий 1591 р.) і трактат «Захист поезії» («Defence of Poesie», вперше виданий 1595 р.), в якому Філіп Сідні доводить значення поезії для життя людей.

Мері Сідні Герберт, графиня Пембрук (1561–1621). Молодша сестра і друг сера Філіпа Сідні, яка сприймала себе як продовжувачку його справ. Найбільш відома як перекладачка. Її головний твір – переспів англійськими віршами біблійних псалмів Давида, твір, розпочатий Філіпом Сідні. (При цьому існує погляд, що у роботі над переспівом псалмів Мері, як поетка, перевершила брата ). До тих, що збереглися, оригінальних творів Мері належить віршований діалог з приводу візиту королеви Єлизавети I до маєтку Пембруків Вілтон-хаус, що планувався. У цьому діалозі двоє пастухів в образі богині справедливості Астреї прославляють Єлизавету I.

Сер Роберт Сідні (1563–1626). Молодший брат Філіпа й Мері Сідні, згодом граф Лестер, батько поетки леді Мері Рат (lady Mary Wroth, 1587?–1651?). Автор рукопису, який вважається найбільшим за обсягом поетичним автографом доби .

Крістофер Марло (1564–1593). Син чоботаря з Кентербері, Крістофер Марло здобув університетську освіту в Кембриджі й став одним з найбільших письменників англійського XVI ст.: поетом, перекладачем, великим драматургом. Оспівував сильних особистостей і виклик суспільству в різних формах. Оточений численними версіями, які змальовують його як особу, небезпечну для звичайного. Часто вважається гомосексуалістом – чи принаймні тим, хто не засуджував гомосексуалізму. Здійснював розвідувальні місії. Загинув у бійці – поширений погляд, що підстроєній.
Трагедія Крістофера Марло (1564—1593) «Тамерлан Великий» («Tamburlaine the Great», у двох частинах, вперше видана у 1590 р.) — один з найбільш важливих літературних творів Європейського Відродження. Це твір приголомшливий: досконалий за формою, але досить страшний за змістом — або який може справляти таке враження. Зустріч з «Тамерланом» може бути водночас захопливою і жахливою. Для англійського театру кінця XVI ст. Марло змальовує життя і постать одного з найбільших володарів і полководців в історії. Улюбленець зірок Тамерлан, крокуючи шляхом своєї долі, зі скіфського пастуха перетворюється на великого завойовника. Ніхто з земних царів нездатний протистояти йому; переможний шлях Тамерлана зупиняє тільки смерть.
Мабуть, для переважної більшості сучасних нам глядачів і читачів Тамерлан Марло постає передусім як втілення безупинного і безкарного наступу, образ жорстокого і впевненого в своїй силі загарбника. В ньому бачили також один з перших літературних образів надлюдини чи представника епохи Ренесансу. Тамерлан страшний, але і блискучий. Можливо, він стає ще страшніший від того, що автор ним захоплюється. Так чи інакше, автор прагне наділити його ірраціональною привабливістю, робить його фігурою, яка не має собі суперників за значущістю у п’єсі, і тому Тамерлан загрожує подавити глядачів так само, як він перемагає своїх сценічних супротивників — як велет. Втім, вже від читача чи глядача залежить, як визначити своє ставлення до постаті Тамерлана і чи вдасться чинити власний опір його наступові. Тамерлан Марло, ймовірно, задуманий як автопортрет драматурга; можливо, тому Шекспір у п’єсі «Як вам це сподобається» («As You Like It», близько 1601 р.) згадує Марло як «мертвого пастуха».
У Тамерлана є кохана, царівна Зінократа. Він взяв її в полон і зумів викликати в неї кохання так само пристрасне, як і те, яке вона збудила в нього. Тамерлан насправді кохає Зінократу, і вона насправді кохає його — цьому не може завадити навіть жорстокість Тамерлана, яка врешті викликає відразу у Зінократи. Іноді, коли вона намагається висловлювати жалість, Зінократа утворює контраст до Тамерлана, проте вона все одно залишається під владою свого тяжіння до нього. Згодом Зінократа стає дружиною Тамерлана, народжує йому синів, і у другій частині п’єси Тамерлан у скорботі оплакує її смерть.
Марло належить і п’єса на знаменитий сюжет, згодом оброблений також Й.-В. Гете, – «Трагічна історія доктора Фауста / Фавста» («The Tragicall History of Doctor Faustus», написана близько 1588 р., два варіанти тексту вперше опубліковані 1604 р. і 1616 р.). Її українські переклади зроблено Євгеном Крижевичем (опубліковано 1979 р.), Максимом Стріхою (опубліковано 2015 р.), Олександром Артамоновим (опубліковано 2023 р.). Переклад монологу, що наводиться в цій збірці, зроблено авторкою 2014 р.
 Зберігає популярність також короткий ліричний вірш Марло у жанрі запросин «Пристрасний пастух – коханій» («The Passionate Shepherd to His Love», вперше опублікований з іменем автора 1600 р., назва зі вказівкою на стать ліричного героя, можливо, редакторська). Цей вірш викликав численні відповіді інших поетів, з яких найвідоміша написана сером Волтером Ролі – «Відповідь німфи пастухові» («A Nymph’s Reply to Shepherd»). На момент здійснення перекладів парних віршів Марло й Ролі, опублікованих у цій збірці, авторці були відомі українські переклади цих віршів, належні Віктору Марачу.

Вільям Шекспір (1564–1616). Син рукавичника зі Стратфорда-на-Ейвоні, члена правління і протягом року – міського голови цього міста, вчитель латини за першою професією, актор, драматург і пайовик найпопулярнішої театральної трупи країни – «Слуги лорда-камергера», згодом – «Слуги короля», який подолав розорення родини і зміг купити дворянство, згодом – національний поет Англії і один з найулюбленіших письменників у світі, вочевидь може вважатися дуже успішним у професійній сфері. Щодо особистого життя його читачі й шанувальники мають підстави висловлювати сумніви. В його біографії є точно відомий факт, якого звичайно немає в біографіях тих людей, кого визнають щасливими: смерть дитини, сина-хлопчика. Навіть і за досить високої дитячої смертності в ті часи, навіть і за припущення, що у Шекспіра був позашлюбний син чи навіть позашлюбні діти, зрозуміло, що смерть одинадцятирічного сина Гамнета (1596) була горем у житті родини… Крім цього, Шекспір, старший син своїх батьків, пережив усіх своїх молодших братів, ніхто з яких не залишив нащадків – його пережила й мала нащадків лише сестра; крім цього, в нього були онуки від дочок, але не було правнуків. Автобіографічне читання шекспірівських творів, яке не визнається єдино допустимим, але популярне, припускає незадоволення їх автора шлюбом (яке, можливо, минуло). Автобіографічне тлумачення сонетів, виданих 1609 р., як заведено вважати, без дозволу автора (хоча і це піддається сумніву), припускає участь автора у болісному для нього любовному трикутнику. Шанувальникам Шекспіра залишається вірити, що негаразди його життя стали врівноваженням і запорукою справжнього і тривалого успіху його літературних творів.
На момент здійснення перекладів, опублікованих у цій збірці, авторці були відомі українські переклади шекспірівських сонетів, належні Івану Франку, Дмитру Паламарчуку, Остапу Тарнавському, Дмитру Павличку.

Роберт Девере, граф Ессекс (1565–1601). Останній фаворит Єлизавети I, який мав неуспіх у військовій кампанії в Ірландії і був страчений за невдалу спробу заколоту, спрямованого не проти королеви особисто, а проти ворогів Ессекса в її оточенні, включаючи сера Волтера Ролі, хоча успіх заколоту міг би призвести до зречення Єлизавети. Яскравий, але невдалий політичний діяч. Пасерб Роберта Дадлі, графа Лестера. Брат музи сера Філіпа Сідні й згодом другий чоловік його удови. На англійську літературу доби справив принаймні непрямо значний вплив. За його звинуваченням у замаху на життя королеви був у 1594 р. страчений лікар Єлизавети, єврей Родріго Лопес, що послужило причиною написання знаменитої шекспірівської «чорної» комедії «Венеціанський купець». Ессекс згадується у шекспірівській історичній п’єсі «Генріх V» (1599), у місці, де описується урочистий в’їзд молодого короля до Лондона після перемоги (акт V, пролог). Напередодні спроби повстання Ессекса в лютому 1601 р. на замовлення осіб з його оточення відбулася вистава шекспірівської історичної п’єси «Річард II», де йдеться про повалення нещасливого молодого короля, який законний, проте зловживає владою і тримає біля себе негідних фаворитів. Відомо, що «Слуги лорда-камергера» погодилися грати не одразу, посилаючись на те, що п’єса вже не нова, і що Єлизавета згодом сумно порівнювала себе з Річардом II. Також Ессекс часто вважається одним з прототипів шекспірівського Гамлета . (Примітка: З художньої літератури, наприклад, Ессекс показаний як такий прототип у новелі «Смугла леді» з циклу новел про Шекспіра радянського письменника Ю.О. Домбровського (1909–1978), великого шанувальника й знавця Шекспіра, жертви репресій. У цій новелі зображено спробу повстання Ессекса. За новелою, Шекспір спостерігає її з натовпу і вона сприяє його натхненню у роботі над трагедією «Гамлет», яка до того не вдавалася йому).

Емілія Бассано Ланьє / Ланьєр (1569–1645). Дочка придворного музиканта родом з Венеції, можливо, хрещеного єврея, і англійки, коханка двоюрідного брата королеви Єлизавети Генрі Кері, лорда Хансдона (близько 1524/26–1596), який відповідав за організацію придворних видовищ і згодом став тим самим лордом-камергером, під покровительством якого було утворено театральну трупу «Слуги лорда-камергера», згодом – дружина придворного музиканта родом з Франції і свого родича через раніший шлюб між їх сім’ями Альфонсо Ланьє / Ланьєра (пом. 1613). Відома як перша жінка, яка видала книгу віршів англійською мовою в XVII ст., як релігійна поетка, як пропагандистка феміністичних ідей і як можливий прототип «темної пані», «смуглої леді» шекспірівських сонетів . Це не абсолютно прийнята, але популярна версія. Припускають, що книга віршів Емілії «Salve Deus Rex Judaeorum» («Привіт Тобі, Господи, Царю Іудейський»), яка включає однойменну поему на біблійний сюжет Страстей Господніх, видана 1611 р., має на меті створити протиставлення образу фатальної жінки й невірної коханки у шекспірівських сонетах, виданих 1609 р.  Книга «Salve Deus Rex Judaeorum» включила також великий віршований твір «Опис Кукема» («The Description of Cookham (Cook-ham)»), про маєток Кукем, де Емілія перебувала разом з аристократичною покровителькою та її дочкою і де дістала натхнення на створення цієї книги. «Опис Кукема» вважається першою в англійській літературі сільською поемою.

Сер Генрі Воттон (1568—1639). Англійський дипломат, згодом член парламенту і провост Ітонського коледжу. Знамениті королівські фаворити Роберт Девере, граф Ессекс, і Джордж Вільєрс, герцог Бекінгем, були його покровителями. Друг поетів Джона Донна і Джона Мільтона, мав широкі інтереси, вдало популяризував в Англії італійські архітектурні стилі.