Леся Украинка. Давня казка. Часть 3, первая ред

Леся Украинка. Давня казка. Ч. 3, первая редакция. Перевод


Перевела третью часть поэмы Леси Украинки «Давня казка» («Давняя/Старая сказка»). Здесь возникает тема роли искусства в политике.
Я старалась, чтобы с переводом Михаила Светлова мой не пересекался.
Здесь опять есть отличия между первым вариантом оригинала и окончательным. Это перевод первого варианта.

Источник текста оригинала: сайт Poetree https://ru.poetree.club/poems/davnya-kazka

Мой перевод.

Леся Украинка

Давняя сказка.

Первый вариант. Часть третья

Боже, боже! что же может
Начудесить серенада!..
Больше в сердце у Бертольда
Ни тоски нет, ни досады.

Изидоры, милой донны,
Вот улыбка все любезней.
Как встречаются с Бертольдом,
Поощряет все заметней.

Дальше – больше. Он, влюбленный,
Носит Изидорин перстень,
И возлюбленную нынче
Уж зовет своей невестой.

Как же шумно, как роскошно
Все на свадьбе веселились!
Праздник! Целую неделю
Пиршество и пляски длились.

Принимали, угощали
Всех, не различая званья.
Только нашего поэта
Пригласить забыл хозяин.

Молодой в заботах барин
И не может отвлекаться.
Почему он должен помнить
О каком-то голодранце?

Позабыл о нем Бертольдо,
Были ведь дела важнее.
То любовь его, то свадьба,
То пиры, то развлеченья.

Как на крыльях, время мчалось,
Словно сон, жизнь проходила,
И Бертольда злоключенье
Неожиданно настигло.

Королю пришла охота
Покорить чужое царство,
И разосланы герольды:
Рыцарям – в бой собираться.

И как раз во время пира
В замке нашего Бертольда
Раздалось звучанье рога
Королевского герольда.

Надобно с женой любимой,
С радостями попрощаться.
Должен вместо удовольствий
В путь он дальний отправляться.

Молодую Изидору,
Погрустив, Бертольд оставил.
Рано утром в воскресенье
В край чужой он путь направил.

Рыцарство, не зная страха,
За море вдаль отправлялось.
Басурман враждебных царство
За морем располагалось.

Шло отважное то войско,
Через чащи и пустыни,
И снедаем, край свой вспомнив,
Не один тоской был сильной.

А когда им, тосковавшим,
Слишком больно становилось,
То певцы для войска пели,
Чтоб тоска его смягчилась:

«Если вдруг зашлет недоля
На чужбину, не печалься!
Край родной ты держишь в сердце,
Коль его ты помнишь ясно.

Поищи ты утешенья
У родных, любимых песен.
Край родной они напомнят,
Будешь смел ты, сердцем весел.

Эти слезы и мученья
Тяжкие не зря узнаешь.
Край родной ты лучше, крепче,
Верь, любить в разлуке станешь».

Пели так, пересекая
Пустошь дикую в походе.
Не один из горевавших
Чувствовал: тоска уходит.

Впереди большого войска
Трое старших выступали:
Карлос, Гвидо и Бертольдо;
За отвагу их избрали.

Едут, едут, и однажды
Три расходятся дороги.
Трое старших расстаются,
Возглавляя каждый – многих.

Карлос выбрал путь направо,
Путь налево выбрал Гвидо,
А Бертольд избрал путь прямо.
«Дай вам Боже!» - «Путь счастливый!»

И Бертольду для начала
Вправду улыбалось счастье.
Много городов враждебных
Он умел принудить сдаться.

Вот уже близка столица,
Вновь готов явить он силу,
Но случилось так, что счастье
Изменить ему решило.

То ли рыцари Бертольда
Уж в походе утомились,
То ль властитель басурманский
Был упрям, что б ни случилось, -

Только горд был град столичный,
Было сил ему не жалко.
Отразил, сопротивляясь,
И четвертую атаку.

Здесь Бертольд узнал несчастья:
Край чужой, враждебны люди,
Голод, немощь, войско гибнет…
Что же будет, что же будет?!

Месяц, два уже осаду
Безуспешно продолжают.
Беспокойство и упреки
В войске скоро возрастают.

И солдаты на Бертольда
Ополчились, вид их грозен.
«Дай приказ бросать осаду!
Пусть уйдем, пока не поздно!

Для чего нас приманил ты?
Удалец, нам врать не сможешь,
Победить теперь бессилен.
Верной смерти здесь нам хочешь?

Ненавидим этот город!
Будь ты проклята, осада!
Будь ты проклята, победа!
Проклята будь даже слава!..»

Хоть Бертольд разумным словом
Начал к войску обращенье,
Стало от его попытки
Хуже в войске возмущенье.

Дальше бросились к оружью…
Чем бы кончилось – Бог знает…
Но внезапный возглас «Стойте!»,
Нападенье прекращает.

Череда певцов явилась,
Украшавших войска будни.
Все, как воины, с оружьем,
А в руках, как должно, - лютни.

И один певец так молвил:
«Братья! Времени вам вдосталь,
Чтоб Бертольдо был наказан –
Уж от вас он не спасется.

Может, к этому мы делу
Малость важную добавим,
Но певцов призванье - пенье,
Потому вам петь мы станем».

Тут один певец коснулся
Струн серебряных тихонько
И с лукавою улыбкой
Перешел к рассказу ловко:

«Жил да был отважный рыцарь.
Он достоин славы вечной.
В долгие ходил походы –
От порога и до печки.

Длинным языком он рушил
Города. Ведь был речистый,
От него не раз слыхали:
«Я один, а их аж триста!»

Значит, сей отважный рыцарь,
Угодил раз в бой кровавый
И живым назад вернулся:
Был с чудесным талисманом.

Что за талисман? Хотели б
Все вы знать, моя порука.
То – одно из мудрых правил:
«Жив пока – так ноги в руки!»»

«Жив пока – так ноги в руки!» -
Все певцы за ним запели.
Воины стояли, молча
И уставсь мрачно в землю.

Вдруг опять блестит оружье,
Войска хор гремит сердечно:
«В бой идем! Нас не удержат!
Лучше смерть, чем стыд навечно!»

Не пошли они – метнулись.
Яростно, с такой отдачей,
Что еще и не стемнело,
Как уж город был захвачен.

Город взят, а басурманский
Царь – пленен. Пришла победа!
И домой вернется войско,
Нет того, кто б весел не был.

Весел, ясно, и Бертольдо.
Всех певцов он собирает
И, когда певцы явились,
Им при войске объявляет:

«Вы, певцы, любимцы славы!
Вы, народа украшенье!
Вы нам честь спасти сумели,
Будет вам вознагражденье!»

Но певцы в ответ: «Не стоит.
Добрый господин! Не нужно.
Награди того, кто этим
Песням научил нас лучше».

«Где же он? – Бертольдо крикнул.
Почему меж вами скрылся?» -
«Он не здесь, - певцов ответ был, -
Он как мы теперь не бился.

Он остался. Песни пишет,
Веселит страну родную.
От него приемлет радость
Не одна семья, горюя».

«Да, – Бертольд промолвил гордо, –
Наш певец отваги – вот он!
Что ж, воюя лишь словами,
Можно не прощаться с домом!»

«Нет, - певцы тут зашумели, -
Ты не будь судьей беспечным!
У кого душа никчемна,
У того под стать ей речи!

Не бросайся, не подумав,
Гордым словом в человека!
Наш поэт остался дома
Оттого, что он калека».

Тут-то нашего поэта
Тотчас же Бертольд припомнил
И сказал: «Да, оскорбленье
Было зря. Не будет боле.

Знаю этого поэта,
Эту из великих душу.
Царскую теперь награду
Славно на него обрушу.

Только б дал Господь вернуться
Нам домой! Не пожалею
Я ни серебра, ни злата
Для певца, что всех ценнее!...»

Перевод 22-24.11.2023

Оригинал:

Леся Українка

Давня казка

Перший варіант. Частина третя

Боже, боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна тута і досада.

Усміх донни Ізідори
Був дедалі все ясніше,
І щораз вона ставала
До Бертольда прихильніше.

Далі перстень Ізідорин
На руці у нього сяє,
Нареченою своєю
Він кохану називає.

Як же бучно, як же втішно
Всім гулялось на весіллі!
Танцювали, попивали
Від неділі до неділі.

Всіх приймали, всіх вітали,
Всім уміли догодити,
Тільки нашого поета
Пан забувся запросити.

Звісно, клопоту багато
Завжди пану молодому, –
Хто ж би міг ще пам’ятати
Про якогось там сірому?

З думки вийшов він Бертольду.
Та були ж пильніші справи,
То кохання, то весілля,
То бенкети, то забави.

Час летів, немов на крилах,
І мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподівано настало.

Забажалось королеві
Звоювать чужеє царство,
Розіслав він скрізь герольдів
На війну скликать лицарство.

І якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королівського герольда.

Прощавай, дружина люба,
Всі розкоші, всі вигоди!
Все те треба проміняти
На далекії походи.

Залишить Бертольдо мусив
Молодую Ізідору,
У неділю вранці-рано
Вже він вирушив із двору.

Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурменське господарство

І пішло одважне військо
Через нетрі та пустині;
Не один вояк смутився
По своїй рідній країні.

Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То співці співали пісню,
Пісня тугу розважала:

«Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.

У піснях рідних, коханих
Ти шукай собі розваги,
Про рідну країну спогад
Хай додасть тобі одваги.

Не журись, не марно пройдуть
Сії сльози й тяжка мука;
Рідний край щиріш любити
Научає нас розлука».

Так вони співало, йдучи
Через дикії пустині,
Додавав той спів розваги
Не одній смутній людині.

Попереду всього війська
Три старшії виступали:
Карлос, Гвідо і Бертольдо;
За одвагу їх обрали.

Їдуть, їдуть, врешті бачать –
Три дорога розійшлися,
Розлучились три найстарші,
Кожний різно подалися…

Карлос вибрав шлях направо,
Гвідо вибрав шлях наліво,
А Бертольд подався просто.
«Дай же, боже, вам!» – «Щасливо!»

І Бертольдові спочатку
Справді щастя панувало,
Довелося звоювати
Городів чужих чимало.

От вже він на стольне місто
Погляда одважним оком.
Але тут-то саме щастя
Обернулось іншим боком.

Чи то врешті у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владар бусурменський
Міцно так тримавсь за царство, –

Тільки твердо так трималось
Місто гордеє, уперте,
Раз одбилось, потім вдруге,
Потім втрете, ще й вчетверте.

Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожі люде,
Голод, злидні, військо гине…
Що то буде, що то буде?!.

Місяць, другий вже ведеться
Тая прикрая облога,
Серед війська почалися
Нарікання і тривога.

Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грізно:
 «Гей, виводь ти нас ізвідси!
Геть веди, поки не пізно!
"
Нащо ти сюди на згубу
Підманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усі ми
Наложили головою?

Осоружне нам се місто!
Хай їй цур, такій облозі!
Хай їй цур, самій тій славі!
Хай їй цур, тій перемозі!..»

Хтів Бертольд розумним словом
Люте військо вгамувати,
Та воно дедалі гірше
Почало репетувати.

Далі кинулись до зброї…
Бог зна, чим би то скінчилось…
Але тут хтось крикнув: «Стійте!»,
Військо раптом зупинились.

Вийшли тут наперед війська
Військові співці славутні,
Всі вони були при зброї,
А в руках тримали лютні.

З них один промовив: «Браття!
Часу маєте доволі,
Щоб Бертольда покарати,
Він же й так у вашій волі.

Ми б хотіли тут в сій справі
Скілька слів до вас сказати,
Та співцям співати личить,
Отже, ми почнем співати».

Тут один із них тихенько
Струни срібнії торкає,
Усміхається лукаво
І такої починає:

«Був собі одважний лицар,
Нам його згадать до речі,
Він робив походи довгі –
Від порога та до печі.

Він своїм язиком довгим
Руйнував ворожі міста…
Чули ви його розповідь:
«Я один, а їх аж триста!»

Ну, та сей одважний лицар
Якось вибрався до бою.
І вернув живий, здоровий:
Талісман він мав з собою.

Я гадаю, талісман сей
Кожен з вас тут знать готовий,
Се буде речення мудре:
«Утікай, поки здоровий!»

«Утікай, поки здоровий!» –
Всі співці тут заспівали;
Вояки стояли тихо,
Очі в землю поспускали.

Раптом зброя заблищала,
І гукнуло військо хором:
«Ми готові йти до бою!
Краще смерть, ніж вічний сором!»

І метнулися у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й ніч настати,
Як було вже місто взято.

Місто взято, цар в полоні
Бусурменський. Перемога!
От тепер уже одкрита
Всім у рідний край дорога.

Тут на радощах Бертольдо
Всіх співців казав зібрати,
І, коли вони зібрались,
Привселюдно став казати:

«Ви, співці славутні наші,
Ви, красо всього народу!
Ви нам честь відрятували,
Вам ми винні надгороду!»

Та співці відповідали:
«Ні, не нам, ласкавий пане,
Той, хто сих пісень навчив нас,
Надгороду хай дістане».

«Де ж він, де? – гукнув Бертольдо.
Що ж він криється між вами?» –
«Він не тут, – співці говорять, –
На війні не був він з нами.

Він зостався, щоб піснями
Звеселять рідну країну,
Там він має розважати
Не одну сумну родину».

«Так, – Бертольд промовив згорда, –
Ось який співець одваги!
Що ж! словами воювати
Не багато треба зваги!»

«Ні, – співці загомоніли, –
Не кажи такого слова,
Хто нікчемну душу має,
То така ж у нього й мова.

Ти не кидай необачно
Згірдних слів на чоловіка !
Наш поет зостався дома
Через те, що він каліка».

Тут-то нашого поета
Пригадав Бертольд відразу,
І сказав: «Так необачно
Я промовив сю образу.

«Знаю я сього поета
І його величну душу,
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.

Тільки б дав нам бог щасливо
Повернутися додому,
Срібла, золота насиплю
Я співцеві дорогому!..»