Леся Украинка. Давня казка. Часть 2. Перевод
Источник текста оригинала: сайт Poetree https://ru.poetree.club/poems/davnya-kazka
Мой перевод:
Леся Украинка
Давняя сказка
Часть вторая
Летним вечером, уж поздно,
У себя поэт был дома.
Просидел весь день один он
И не принимал знакомых.
Молодежь трудилась в поле:
Время жатвы наступило,
Мог бы быть поэт с друзьями,
Но их нива разлучила.
И сидел он у окошка,
Слушал песни, что звучали
В поле всюду, разносились,
К нему в домик долетали.
Смолкли песни, вслед за тишью
Скоро ночка прилетела;
Шевелил деревья ветер,
Речка быстрая шумела.
Дома был поэт-участник:
Он прислушивался к шуму,
Со вниманьем глядя в темень,
Думал тайную он думу.
Слышит он внезапно – всадник
К домику подъехал некий.
Прискакал, остановился,
Слышно звон оружья резкий.
Это странно! Под окошко,
Не спеша, чужой подходит.
Не стерпел поэт тут: «Кто там? –
С незнакомцем речь заводит -
Если воровать задумал,
Друг любезный, ты ошибся!”
«Я не вор – ответил голос, -
С важным делом я явился…”
«Кто ты «я?» - вопрос поэта.
«Рыцарь из лесу, Бертольдо».
И поэт узнал тот голос:
«А, охотник! Помню, помню!
Ну, входи! Здесь, видишь, темень…
Извини меня сегодня.
Я не жгу огня напрасно,
Если уж один я в доме.
Но ты – гость. Сейчас зажгу я”.
И к огниву обратился.
Встала перед ним фигура
Властная – Бертольдо-рыцарь.
«Добрый вечер!»- «Добрый вечер».
Рыцарь стал, не продолжая.
Надо бы начать беседу,
Но никак не приступали.
«Что ж, мой гость, с каким ты делом?» –
Наконец, вопрос поэта.
Рыцаря ответ был тихим:
«Я влюблен. Мой друг, знай это…»
Говорит поэт: «Ну что же
От меня поддержкой станет?
Все ж досказывай. Быть может,
На совет ума достанет».
«Я люблю и погибаю, -
Грустно продолжает рыцарь. -
Днем и ночью предо мною
Глазки ясные девицы».
И поэт: «Так что же делать?
Взять за ручку да венчаться!»
Рыцарь: «Выйдет за другого,
Мне ж придется с ней расстаться!
Каждый вечер я являюсь
Под балкон прекрасной донны,
И тоскуя да вздыхая,
Ночи провожу, бессонный.
На тоску мою, на вздохи
Я ответа не встречаю.
Чем привлечь любимой сердце
Догадаться бы, - не знаю!
Может, было бы тут кстати
Исполнять ей серенады?...”
И поэт ему: «А как же,
Приманить ведь пташку надо!»
«Спеть могу, - продолжил рыцарь, -
Но стихи сложить не в силах». -
«Не дивись, - поэт ответил, -
Что охота затруднила
Наша. Было бы иначе,
Всяк бы брал венок лавровый.
Конь поэзии крылатый
Своенравен, право слово!»
«Верно, - продолжает рыцарь, -
Но молю тебя сердечно,
В этом деле помоги мне.
Помню я тот в роще вечер.
Ты чудесными стихами
Все очаровал собранье, -
Ты один – мое спасенье,
Знаешь, как изгнать страданье!
Дам, что хочешь, за спасенье,
О любой проси награде». -
А поэт: «Такой надежды
Не держу и шутки ради.
Коль меня приятель просит,
Помогу и без награды.
Подожди совсем недолго,
Не уйдёшь без серенады.
Только мне скажи о милой
Как зовут и как прекрасна».
«Имя милой – Изидора,
Описать…слова не властны!..»
Прекратил поэт вопросы,
Скоро сочинил, недлинно,
Сделал на бумаге запись,
С колышка снял мандолину.
Показал слова Бертольду,
Дал и мандолину в руки,
И стихи, что написал он.
Так сказал он для науки:
«Будешь петь, играть на струнах,
Звуки так пускай польются:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Дальше подбирай по вкусу».
«Вот спасибо!» - крикнул рыцарь.
Прежде, чем поэт ответил,
Рыцарь дом его оставил,
На коня! Летел, что ветер.
Он летел, в пути не медлил,
Пересек поля и горы.
Стал он только под оконцем
У любимой, Изидоры.
Тотчас под ее оконцем
Зазвучала мандолина.
Из потока звуков с чувством
Серенада восходила:
«Так горды, ясны, прекрасны
Светят звезды – нет им горя.
Хороши – но между ними
Нет подобной Изидоре!
От чистейших из алмазов
Удовольствие во взоре.
Хороши – но между ними
Нет подобных Изидоре!
Драгоценнейших жемчужин
Есть немало в синем море.
Хороши – но между ними
Нет подобной Изидоре».
Значит, только серенада
Зазвучала на просторе,
Вышла к звездам Изидора:
Поглядеть на них – не горе!
А как стихла под балконом
Мандолина, звук чей сладок,
Полетел цветок к Бертольду,
Роза – девушки подарок.
И исчезла Изидора
Как мечта, что манит нежно,
Но остались у Бертольда
Роза милой и – надежда!
Перевод 22. 11. 2023
Примечание переводчицы. Младшую из сестер автора поэмы звали Изидора (р. в 1888 г., поэма написана в 1893 г.)
Оригинал:
Леся Українка
Давня казка
Частина друга
Літнім вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.
Молодь вся була на полі,
Бо якраз настали жнива,
І товаришів поету
Відобрала ясна нива.
Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.
Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.
І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.
Тільки чує – хтось під’їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: «Хто там? –
Невідомого питає. –
Якщо злодій, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!» –
«Ні, се я, – озвався голос, –
Маю справу, пильну дуже…»
«Хто ж се «я»?» – поет питає.
«Я, Бертольдо, лицар з гаю».
Тут поет пізнав той голос:
«А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже».
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
«Добрий вечір!» – «Добрий вечір».
Став тут лицар і – ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.
«Де ж твоя, мій гостю, справа?» –
Далі вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
«Я, мій друже, закохався…»
Тут поет йому говорить:
«Що ж на се тобі пораджу?
А проте доказуй далі,
Може, чим тебе розважу».
«Закохався я і гину, –
Каже лицар, – вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі».
«Що ж? – поет на те говорить. –
То за ручку та й до шлюбу!» –
«Ох! – зітхає лицар. – Візьме
Інший хтось дівчину любу!
Під балкон моєї донни
Кожен вечір я приходжу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цілу нічку я проводжу.
На мою журбу й зітхання
Я відповіді не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, – не знаю!
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?..»
Тут поет на те: «Запевне,
Треба пташечці принади!»
«Голос маю, – каже лицар, –
Та не тямлю віршування…» –
«Певна річ – поет говорить, –
То не легке полювання,
А то б досі вже на лаври
Хто б схотів, то й був багатий,
Ні, – химерний, норовистий
Кінь поезії крилатий!»
«Правду кажеш, – мовив лицар, –
Але ж я тебе благаю,
Щоб поміг мені в сій справі.
Пам’ятаю, як у гаю
Ти своїм віршем чудовим
Чарував усю громаду, –
Тільки ти один тепера
Можеш дать мені пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в надгороду». –
«Ну, на се, – поет відмовив, –
Не надіюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та мені для сього треба
Ймення й вроду панни знати». –
«Їй наймення Ізідора,
А вродлива!.. не сказати!..»
Більш поет вже не питався,
Сів, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандоліну,
Показав слова Бертольду,
Мандоліну дав у руки
Та написанії вірші
І промовив для науки:
«Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далі можеш сам добрати».
«От спасибі!» – крикнув лицар.
Ще ж поет не відозвався,
А вже лицар був надворі.
На коня! і геть погнався.
І погнався лицар хутко
Через поля, через гори,
І спинився під віконцем
У своєї Ізідори.
Хутко в неї під віконцем
Мандоліна залунала,
Із потоку гуків чулих
Серенада виринала:
«Гордо, пишно, променисто
Золотії світять зорі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі!
Найчистіші діаманти
Сяють ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Ні один з них Ізідорі!
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синім морі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі».
Отже, ледве серенада
Залунала у просторі,
Вийшла з хати Ізідора
Подивитися на зорі.
А як стихли під балконом
Любі гуки мандоліни,
До Бертольда полетіла
Квітка з рожі від дівчини.
В ту ж хвилину Ізідора
Зникла хутко, наче мрія,
Та зосталася в Бертольда
Квітка з рожі і – надія!
Свидетельство о публикации №123112302825