Леся Украинка. Давня казка. Часть 2. Перевод

Получилось перевести еще вторую часть "Давней/Старой сказки" Леси Украинки. В ней ненадолго возникает любовная линия. Старалась, чтобы с переводом Михаила Светлова мой как можно меньше пересекался.

Источник текста оригинала: сайт Poetree https://ru.poetree.club/poems/davnya-kazka

Мой перевод:

Леся Украинка

Давняя сказка

Часть вторая

Летним вечером, уж поздно,
У себя поэт был дома.
Просидел весь день один он
И не принимал знакомых.

Молодежь трудилась в поле:
Время жатвы наступило,
Мог бы быть поэт с друзьями,
Но их нива разлучила.

И сидел он у окошка,
Слушал песни, что звучали
В поле всюду, разносились,
К нему в домик долетали.

Смолкли песни, вслед за тишью
Скоро ночка прилетела;
Шевелил деревья ветер,
Речка быстрая шумела.

Дома был поэт-участник:
Он прислушивался к шуму,
Со вниманьем глядя в темень,
Думал тайную он думу.

Слышит он внезапно – всадник
К домику подъехал некий.
Прискакал, остановился,
Слышно звон оружья резкий.

Это странно! Под окошко,
Не спеша, чужой подходит.
Не стерпел поэт тут: «Кто там? –
С незнакомцем речь заводит -

Если воровать задумал,
Друг любезный, ты ошибся!”
«Я не вор – ответил голос, -
С важным делом я явился…”

«Кто ты «я?» - вопрос поэта.
«Рыцарь из лесу, Бертольдо».
И поэт узнал тот голос:
«А, охотник! Помню, помню!

Ну, входи! Здесь, видишь, темень…
Извини меня сегодня.
Я не жгу огня напрасно,
Если уж один я в доме.

Но ты – гость. Сейчас зажгу я”.
И к огниву обратился.
Встала перед ним фигура
Властная – Бертольдо-рыцарь.

«Добрый вечер!»- «Добрый вечер».
Рыцарь стал, не продолжая.
Надо бы начать беседу,
Но никак не приступали.

«Что ж, мой гость, с каким ты делом?» –
Наконец, вопрос поэта.
Рыцаря ответ был тихим:
«Я влюблен. Мой друг, знай это…»

Говорит поэт: «Ну что же
От меня поддержкой станет?
Все ж досказывай. Быть может,
На совет ума достанет».

«Я люблю и погибаю, -
Грустно продолжает рыцарь. -
Днем и ночью предо мною
Глазки ясные девицы».

И поэт: «Так что же делать?
Взять за ручку да венчаться!»
Рыцарь: «Выйдет за другого,
Мне ж придется с ней расстаться!

Каждый вечер я являюсь
Под балкон прекрасной донны,
И тоскуя да вздыхая,
Ночи провожу, бессонный.

На тоску мою, на вздохи
Я ответа не встречаю.
Чем привлечь любимой сердце
Догадаться бы, - не знаю!

Может, было бы тут кстати
Исполнять ей серенады?...”
И поэт ему: «А как же,
Приманить ведь пташку надо!»

«Спеть могу, - продолжил рыцарь, -
Но стихи сложить не в силах». -
«Не дивись, - поэт ответил, -
Что охота затруднила

Наша. Было бы иначе,
Всяк бы брал венок лавровый.
Конь поэзии крылатый
Своенравен, право слово!»

«Верно, - продолжает рыцарь, -
Но молю тебя сердечно,
В этом деле помоги мне.
Помню я тот в роще вечер.

Ты чудесными стихами
Все очаровал собранье, -
Ты один – мое спасенье,
Знаешь, как изгнать страданье!

Дам, что хочешь, за спасенье,
О любой проси награде». -
А поэт: «Такой надежды
Не держу и шутки ради.

Коль меня приятель просит,
Помогу и без награды.
Подожди совсем недолго,
Не уйдёшь без серенады.

Только мне скажи о милой
Как зовут и как прекрасна».
«Имя милой – Изидора,
Описать…слова не властны!..»

Прекратил поэт вопросы,
Скоро сочинил, недлинно,
Сделал на бумаге запись,
С колышка снял мандолину.

Показал слова Бертольду,
Дал и мандолину в руки,
И стихи, что написал он.
Так сказал он для науки:

«Будешь петь, играть на струнах,
Звуки так пускай польются:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Дальше подбирай по вкусу».

«Вот спасибо!» - крикнул рыцарь.
Прежде, чем поэт ответил,
Рыцарь дом его оставил,
На коня! Летел, что ветер.

Он летел, в пути не медлил,
Пересек поля и горы.
Стал он только под оконцем
У любимой, Изидоры.

Тотчас под ее оконцем
Зазвучала мандолина.
Из потока звуков с чувством
Серенада восходила:

«Так горды, ясны, прекрасны
Светят звезды – нет им горя.
Хороши – но между ними
Нет подобной Изидоре!

От чистейших из алмазов
Удовольствие во взоре.
Хороши – но между ними
Нет подобных Изидоре!

Драгоценнейших жемчужин
Есть немало в синем море.
Хороши – но между ними
Нет подобной Изидоре».

Значит, только серенада
Зазвучала на просторе,
Вышла к звездам Изидора:
Поглядеть на них – не горе!

А как стихла под балконом
Мандолина, звук чей сладок,
Полетел цветок к Бертольду,
Роза – девушки подарок.

И исчезла Изидора
Как мечта, что манит нежно,
Но остались у Бертольда
Роза милой и – надежда!

Перевод 22. 11. 2023

Примечание переводчицы. Младшую из сестер автора поэмы звали Изидора (р. в 1888 г., поэма написана в 1893 г.)

Оригинал:

Леся Українка

Давня казка

Частина друга

Літнім вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.

Молодь вся була на полі,
Бо якраз настали жнива,
І товаришів поету
Відобрала ясна нива.

Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.

Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.

І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.

Тільки чує – хтось під’їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.

Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: «Хто там? –
 Невідомого питає. –

Якщо злодій, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!» –
«Ні, се я, – озвався голос, –
Маю справу, пильну дуже…»

«Хто ж се «я»?» – поет питає.
«Я, Бертольдо, лицар з гаю».
Тут поет пізнав той голос:
«А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже».
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.

«Добрий вечір!» – «Добрий вечір».
Став тут лицар і – ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.

«Де ж твоя, мій гостю, справа?» –
Далі вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
«Я, мій друже, закохався…»

Тут поет йому говорить:
«Що ж на се тобі пораджу?
А проте доказуй далі,
Може, чим тебе розважу».

«Закохався я і гину, –
Каже лицар, – вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі».

«Що ж? – поет на те говорить. –
То за ручку та й до шлюбу!» –
«Ох! – зітхає лицар. – Візьме
Інший хтось дівчину любу!

Під балкон моєї донни
Кожен вечір я приходжу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цілу нічку я проводжу.

На мою журбу й зітхання
Я відповіді не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, – не знаю!

Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?..»
Тут поет на те: «Запевне,
Треба пташечці принади!»

«Голос маю, – каже лицар, –
Та не тямлю віршування…» –
«Певна річ – поет говорить, –
То не легке полювання,

А то б досі вже на лаври
Хто б схотів, то й був багатий,
Ні, – химерний, норовистий
Кінь поезії крилатий!»

«Правду кажеш, – мовив лицар, –
Але ж я тебе благаю,
Щоб поміг мені в сій справі.
Пам’ятаю, як у гаю

Ти своїм віршем чудовим
Чарував усю громаду, –
Тільки ти один тепера
Можеш дать мені пораду!

За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в надгороду». –
«Ну, на се, – поет відмовив, –
Не надіюся я зроду.

Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.

Та мені для сього треба
Ймення й вроду панни знати». –
«Їй наймення Ізідора,
А вродлива!.. не сказати!..»

Більш поет вже не питався,
Сів, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандоліну,

Показав слова Бертольду,
Мандоліну дав у руки
Та написанії вірші
І промовив для науки:

«Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далі можеш сам добрати».

«От спасибі!» – крикнув лицар.
Ще ж поет не відозвався,
А вже лицар був надворі.
На коня! і геть погнався.

І погнався лицар хутко
Через поля, через гори,
І спинився під віконцем
У своєї Ізідори.

Хутко в неї під віконцем
Мандоліна залунала,
Із потоку гуків чулих
Серенада виринала:

«Гордо, пишно, променисто
Золотії світять зорі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі!

Найчистіші діаманти
Сяють ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Ні один з них Ізідорі!

Дорогих перлин коштовних
Є багато в синім морі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі».

Отже, ледве серенада
Залунала у просторі,
Вийшла з хати Ізідора
Подивитися на зорі.

А як стихли під балконом
Любі гуки мандоліни,
До Бертольда полетіла
Квітка з рожі від дівчини.

В ту ж хвилину Ізідора
Зникла хутко, наче мрія,
Та зосталася в Бертольда
Квітка з рожі і – надія!