Зинаида Гиппиус. К пруду. Рус. Бел

Не осуждай меня, пойми:
Я не хочу тебя обидеть,
Но слишком больно ненавидеть,-
Я не умею жить с людьми.

И знаю, с ними — задохнусь.
Я весь иной, я чуждой веры.
Их ласки жалки, ссоры серы…
Пусти меня! Я их боюсь.

Не знаю сам, куда пойду.
Они везде, их слишком много…
Спущусь тропинкою отлогой
К давно затихшему пруду.

Они и тут — но отвернусь,
Следов их наблюдать не стану,
Пускай обман — я рад обману…
Уединенью предаюсь.

Вода прозрачнее стекла
Над ней и в ней кусты рябины.
Вдыхаю запах бледной тины…
Вода немая умерла.

И неподвижен тихий пруд…
Но тишине не доверяю,
И вновь душа трепещет,- знаю,
Они меня и здесь найдут.

И слышу, кто-то шепчет мне:
"Скорей, скорей! Уединенье,
Забвение, освобожденье —
Лишь там… внизу… на дне… на дне…"
 
***

Не асуджай мяне, зразумей:
Я не жадаю цябе пакрыўдзіць,
Але занадта балюча ненавідзець,-
Я не ўмею жыць з людзьмі.

І ведаю, з імі — задыхнуся.
Я ўвесь іншы, я чужой веры.
Іх ласкі жаласныя, сваркі серы…
Пусці мяне! Я іх баюся.

Не ведаю сам, куды пайду.
Яны ўсюды, іх занадта шмат…
Спушчуся сцяжынкаю адхоннай
Да даўно заціхламу пруду.

Яны і тут — але адкручуся,
Слядоў іх назіраць не постаці,
Няхай зман — я рады зману…
Адзіноце аддаюся.

Вада празрысцей шкла
Над ёй і ў ёй кусты рабіны.
Удыхаю пах бледнай ціны…
Вада нямая памерла.

І нерухомы ціхі пруд, дзе муць…
Але цішыні не давяраю,
І зноў душа трапеча,- ведаю,
Яны мяне і тут знойдуць.

І чую, хтосьці шэпча мне:
"Хутчэй, хутчэй! Адзінота,
Забыццё, вызваленне —
Толькі там… унізе… на дне… на дне…"

    Перевёл Максим Троянович


Рецензии