Лiна Костенко - Вiяло мадам Полетики - на рус

Мой перевод на русский язык стихотворения
Лины Костенко "Віяло мадам Полетики":

        Веер мадам Полетики

Идалия Полетика, прославилась красавица
тем, что травила гения за просто так, и вот
теперь в музеях Пушкина за веером скрывается,
со стен глазами хлопает, когда экскурсовод

нет-нет и скажет: - Вот она, Идалия Полетика,
та, что травила гения! Смотрите - вот она,
что горстку яда бросила в чан с клеветой и сплетнями,
в его досрочной гибели есть и её вина!

Куда ж теперь деваться ей?
Бессмертие безвыходно.
Все взгляды посетителей на ней, на ней, на ней!
А что, мадам Полетика?
Позиция невыгодна.
И на картине в рамочке сиди ты и красней.

Он щедрый, незлопамятный, вознёс тебя из низости.
И без него, убитого, ну кем бы ты была?
Теперь же всем приходится по узелку, по ниточке,
уже лет сто распутывать всё то, что ты плела.

Идалия, Идалия, прекрасное создание,
дитя разврата графского - без брака, без венца.
Как вы травили гения с Дантесом за компанию!
Чего ж теперь ты веером прикрыла пол-лица?

Как воробей на крылышках, Дантес на эполетиках
порхал вокруг Идалии, она ж вилась змеёй.
Не думала супруга знаменитого Полетики,
что ей придётся веером скрывать лицо своё.

Как нынче себя чувствуешь, Идалия Полетика?
Откуда взялся веер тот, ведь не было его?
Чтоб совесть меньше мучила тебя в твоём бессмертии?
Чтоб жала не увидели двойного твоего?

Подумать не мешало бы, Идалия Полетика,
что все Дантесы, Дубельты - в одну и ту же масть,
что это вещь опасная - травить нещадно гения.
Из вечности, бессмертия он страшно вам воздаст.

Эмма Иванова.
27.08.2021г.

================================
   
           Оригінал:   
        Ліна Костенко
    Віяло мадам Полетики

Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев’я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод

ні-ні та й скаже: — Ось вона,
та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам’ятний,
він виві тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця — сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася — як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
дружиною Полетики,
годилось би залишити достойніше ім’я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,
царі, Дантеси, Дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!
То небезпечно — генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.
-------------------------------------- Ліна Костенко
https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1037