Моисей Фишбейн Миг

       Мойсей Фішбейн
               
             Мить

              І

Було замало стріл в сагайдаку,
В пожухлім небі — лебедів замало.
Невтомна кінокамера знімала
На плівку часо- й просторотривку
Серпневий день, мене в серпневій днині
І мій напівпорожній сагайдак,
І небеса без лебедів, і як
У жовтій млості достигають дині,
Увічнені віднині, а відтак
Знімала кінокамера: слимак
Під сонний вітер підставляє роги
Струмка холодний дотик до руки,
Тебе, твої сповільнені ковтки,
І руку, повну щастя і знемоги…

             ІІ

Пішли сніги. Іще до тих снігів,
Немов до дня народження, не звикли.
Приглушені вечірні мотоцикли
У тих снігах втрачали денний гнів,
Сумирлива, спокійна білина
Вкривала мотоцикли празниково,
Молитвою звучало кожне слово,
Обличчя, що дивилося з вікна,
Було лицем святого, біла цнота
Вертала до вечірньої землі,
Мов до землі своєї журавлі
Летять з країв, де спокій та спекота,
Вітрильниками білими гілля
Пливло повільно поміж тротуарів,
Уже ніхто, здавалося, не старів,
І молоділа в сутінках земля,
Здавалось, не постаріють повік
Оці дерева урочисті й сильні…
Лиш за малим віконцем божевільні
Чомусь ридав скорботно чоловік.

        Моисей Фишбейн
               
             Миг
               
              I

В колчане оставалось мало стрел,
И лебедей в пожухлом небе мало,
И кинокамера застрекотала,
Взяв и простор, и время на прицел
В тот жаркий августовский день, снимая
Меня и мой порожний сагайдак,
И небеса без лебедей и как
В истоме желтой дыни дозревают,
Уже запечатленные. – Итак,
Снимала камера: багровый мак
И рожки полузаспанной улитки,
К ручью прикосновение руки,
Твои неторопливые глотки
И светлая, усталая улыбка.               

             II

Пошли снега.  Мы к ним еще пока
Ко дню рожденья будто, не привыкли.
И успокоенные мотоциклы
Теряли злость, зарывши в снег бока.
Покорная, немая белизна
Их укрывала праздничным покровом,
Молитвой слышалось любое слово;
В лице, белеющем из-за окна
Мы видели иконный лик покоя,
Снега к земле невинной чистотой
Вернулись, словно журавли, домой
Из края безмятежности и зноя.
И ветер, будто парус корабля,
Гнал веток белый ком по тротуару.
Никто не выглядел в то время старым,
И молодела в сумерках земля.
Казалось, будут ликовать вовек
Деревья в этот зимний час вечерний,
И только за стеною богадельни
О чем-то тихо плакал человек.

Перевод с украинского Ильи Липеса