Александр Волог. Подёнки. Рус. Бел

Обветрилось лицо,
                и руки заскорузли.
Я далеко хожу
                и редко говорю,
И слушаю, о чём
                толкуют с жаром угли,
И пристально смотрю
                на долгую зарю.

Мне подают сигнал
                несмелые потёмки,
Что время – на покой,
                что скоро – догорит…
Толкутся над рекой
                безротые подёнки,
Которым даден срок
                до утренней зари.

И чует этот срок
                мятущееся племя,
И свадебная ночь
                в поминки перейдёт.
Поскольку для любви
                даровано им время,
То и погибнуть им
                придётся в свой черёд.

А я глядел на них,
                и размышлял про выбор,
И взглядом провожал
                их вальса виражи,
И знал, что знают все,
                что мир, в котором вымер
Который-то из нас,
                не перестанет жить.

Я думал – выбор есть:
                работай как подёнщик,
И торопись успеть,
                и сдельно получай,
И в страхе, и в любви,
                и в суете подёнок
За насекомью жизнь
                испей свою печаль.

И выбор есть ещё:
                совсем не вскрыть конверта,
Пускай сгорит в огне,
                и с ним повестки срок,
И это значит жить,
                как будто ты – бессмертен…
А может быть, что так
                живёт и Отче-Бог.

***

Аднадзёнкі
 
Засівераўся твар,
                і рукі закарэлі.
Я далёка хаджу
                і рэдка кажу,
І слухаю, пра што
                тлумачаць з жарам вуглі,
І пільна гляджу
                на доўгі світанак.

Мне падаюць сігнал
                несмелыя поцемкі,
Што час - на супакой,
                што хутка - дагарыць…
Таўкуцца над ракой
                бязротыя аднадзёнкі,
Якім дадзены тэрмін
                да ранішняга світанку.

І чуе гэты тэрмін
                утрапёнае племя,
І вясельная ноч
                у памінкі пяройдзе.
Паколькі для кахання
                падаравана ім час,
То і загінуць ім
                прыйдзецца ў сваю чаргу.

А я глядзеў на іх,
                і разважаў пра выбар,
І поглядам выпраўляў
                іх вальса віражы,
І ведаў, што ведаюць усё,
                што свет, у якім змёр
Які вось з нас,
                не перастане жыць.

Я думаў - выбар ёсць:
                працуй як падзёншчык,
І спяшайся паспець,
                і здзельна атрымлівай,
І ў страху, і ў каханні,
                і ў мітусні аднадзёнак
За насякомае жыццё
                выпі свой смутак.

І выбар ёсць яшчэ:
                зусім не выявіць канверта,
Няхай згарыць у агні,
                і з ім позвы тэрмін,
І гэта значыць жыць,
                як быццам ты - несмяротны…
А можа быць, што так
                жыве і Ойча-Бог.

    Перевод Максима Троянович


Рецензии