Самолёт на ветвях дерева

  Нигде до тех пор не видела такого большущего дерева! Я, пятилетний ребёнок, задираю вверх голову, стараясь разглядеть вонзающиеся в небо самые верхние ветки. А они качаются, и вместе с ними раскачивается небо. Сердце замирает, страшно...
– Ш-ш-ш-ш-ш, – доносится до меня шелест листьев, – ш-ш-ш-ш-ш!
И не понятно, то ли жалуется старая груша на что-то, то ли устрашает.

  Молча смотрю, съёжившись. Как-то не по себе. Вокруг одни огромные лопухи. Зато если пойдёт дождь, я спрячусь под ними! Эта мысль меня немножко успокаивает, и я, потихоньку пробираясь заросшим старым двором, выхожу на улицу. Там – Сашка! Мой верный друг и защитник, с которым мне никогда не страшно.

  Удивительно, но это старое дерево до сих пор по ночам преследует меня. И просыпаюсь я тогда с учащенным сердцебиением и непонятным волнением, как-будто упущено что-то очень важное. Долго не могу уснуть, вспоминая те дни и себя...

  – Мама, смотри, смотри! – кричу я, указывая на небо. Мама смотрит вместе со мной, а там, в ясной голубизне, – самолёт. Нарастает рычащий звук, кукурузник приближается, ещё миг – и он зацепится и повиснет на ветвях старой корявой груши. Испугавшись, зажмуриваю глаза, обхватив ногу матери, прижимаюсь к ней.
Из-за моих всхлипов еле слышится:
– Упадёт!.. упадёт!
И так мне жалко этого самолёта, что я захожусь от плача.

– А слушаться будешь? – спрашивает мать, вытирая мне слёзы.
– Буду! – чуть ли не кричу я, лишь бы только самолёт не зацепился, не упал.
Мама улыбается.
 Ну, вот и хорошо! Смотри, он улетел!
Не веря, поднимаю голову, только теперь замечая, что гул самолёта отдаляется...

05.09.2017

из книги "Давай вспомним!",  ус

--------------------


            ЛІТАК НА ГІЛКАХ ДЕРЕВА

Ніде до того часу не бачила такого величезного дерева! Я, п'ятирічна дитина, задираю вгору голову, намагаючись розгледіти верхні гілки, що встромляються в небо. А вони гойдаються, і разом із ними розгойдується небо. Серце завмирає, страшно...
– Ш-ш-ш-ш-ш, – доноситься до мене шелест листя, – ш-ш-ш-ш-ш!
І не зрозуміло, чи скаржиться стара груша на щось, чи лякає.

  Мовчки дивлюся, зіщулившись. Якось не по собі. Навколо одні величезні лопухи. Але якщо дощ, я сховаюся під ними! Ця думка мене трохи заспокоює, і я, потихеньку пробираючись старим двором, виходжу на вулицю. Там – Сашко! Мій вірний друг та захисник, з яким мені ніколи не страшно.

Дивно, але це старе дерево досі ночами переслідує мене. І прокидаюся я тоді з прискореним серцебиттям і незрозумілим хвилюванням, ніби втрачено щось дуже важливе. Довго не можу заснути, згадуючи ті дні та себе...

   – Мамо, дивись, дивись! – кричу я, вказуючи на небо. Мама дивиться разом зі мною, а там, у ясній блакиті, – літак. Наростає гиркаючий звук, кукурузник наближається, ще мить – і він зачепиться і повисне на гілках старої корявої груші. Злякавшись, заплющую очі, обхопивши ногу матері, притиснувшись до неї.
Через моє схлипування ледве чується:
 – Впаде!.. впаде!
І так мені шкода цього літака, що я заходжуся від плачу.

– А слухатимешся? – Запитує мати, витираючи мені сльози.
– Так! – мало не кричу я, аби тільки літак не зачепився, не впав.
Мама посміхається.
– Ну от і добре! Дивись, він полетів!
Не вірячи, піднімаю голову, тільки тепер помічаючи, що гуркіт літака віддаляється...
 

ус