Стихи Хуаны Инес де ла Крус. Укр. перевод

Декілька віршів сестри Хуани Інес де ла Крус (1651 – 1695). Переклади

Декілька сонетів сестри Хуани Інес де ла Крус (Sor Juana In;s de la Cruz), мексиканської монахині, відомої своєю ерудицією, одного з визначних поетів Мексики, в моєму дещо довільному українському перекладі.


Переклади присвячуються моїй бабусі Валентині

Переднє слово до читача

Сії вірші, мій читачу,
аж ніяк не бездоганні.
Я у безцінь їх ціную –
тільки тим вони і гарні.

Не прошу їх розбирати,
ані радити читати:
означало б це вважати,
що уваги надто варті.

Не прошу подяки в тебе:
звісно, цінувать не маєш
те, про що не мала гадки,
що колись ти прочитаєш.

Як засудиш – суди вільно,
я тобі не перешкода,
бо свідома дуже добре,
що є розуму свобода.

Мати вільне розуміння –
то найбільша воля в світі.
Сам Господь її дозволив –
не мені заборонити.

Ти кажи про них, що схочеш,
хочеш – рознеси без жалю,
за таку твою нелюдськість
мою вдячність виражаю.

Хай вживає моя муза
досить гостре харчування, –
при дворі така промовка
(лихослов’я означає).

Догоджаю чи невгодна, –
я завжди твоя служниця;
годна – матимеш розвагу,
ні – то привід поглумитись.

Я на захист своїх віршів
скаржитись тобі могла би,
що в безладді переїзду
я не мала, де їх править;

що, коли їх копіюють,
сенс, буває, викривляють,
що слова – мерці нечулі,
всіх чуттів не відбивають,

що для написання віршів
вільний час мій закороткий:
правила мого бо стану
лінощі карають жорстко;

я, до того ж, нездорова,
клопоту занадто маю,
навіть зараз, як пишу це,
з поспіху перо стрибає.

Та ці скарги ні до чого:
вирішиш, що похваляюсь,
що зробила б їх ще краще,
якби довше постаралась.

Ні, не в цьому був мій намір:
якщо в світ виходять вірші,
це лише тому стається,
що наказу я покірна.

Ось чому, як схочеш вірить,
я не переймаюсь надто,
бо з початку ти почуєш,
чим тут мозок забивати.

Прощавай, бо шар горішній,
я тобі вже показала:
річ одна не до вподоби –
не гляди всього товару.

Переклад 27.10.2013.

Сонет, що містить повчання троянді,
а через неї – тим, хто на неї схожий


Божественна трояндо, квіте ніжний,
ти величаєшся в пурпурних шатах,
але призначена красі надати
урок такий сумний, як подих сніжний.

Така близька до людської будови,
ти приклад вроди марної являєш;
за задумом природи ти єднаєш
спів колискової і плач жалоби.

У розкоші гордуєш ти, бездумна,
і небезпеку смерті зневажаєш,
а згодом ти, зів’яла і зажурна,
про тлінність і занепад сповіщаєш.
Живеш без розуму, та смерть твоя розумна.
Життям навчаєш, смертю теж навчаєш.

 

Сонет, у якому для фантазії доволі чистої любові

Ти не втечеш, мій затишку непевний,
ти, мріє нездійсненна та жадана,
примаро, за яку я вмерти ладна,
коштовна вигадко в житті нікчеми!

Немов магнітом – крицю, притягаєш
мою подолану й покірну душу;
облесникові дорікати мушу:
навіщо ти глузуєш, нащо граєш?

Та не хвались, жартівнику невірний,
що ти задурно підкорив мене,
нехай ти навіть висміяв щосили
ласо те, що я кидаю, міцне:
насправді можеш утекти з обіймів,
проте уява втримає тебе.


Сонет показує, що в любові мають застосовуватися
тільки розум і доцільність


Мій любий, у природі всіх коханих –
до перемог нових порив неситий:
якщо вівтар офірами не вкритий,
святиню вже напевно розвінчали.

Як пані тільки одного скорила,
то вже на долю гірко нарікає.
Богиня, на їх думку, бути має
крім того, що вродлива, вередлива.

Для мене почет скорених водити –
небажане і зайве хвилювання.
Аби лишень могла задовольнити
того, хто має зиск з мого кохання.
Найбільша цінність в світі – то любити,
замало – скупість, надто – гайнування.


Сонет вирішує питання,
яку з протилежностей слід вважати більш докучливою: любов чи байдужість (1)


Я маю милого, та я йому немила, –
це прикрість, рівної якій не знаю;
є трохи менша: той мене кохає,
чию любов я згорда відхилила.

Не знає виходу моя утома,
і хто би витерпів таке знущання:
гордує любий відданим коханням,
нелюбий скиглить, що занадто горда?

Один до почуття мого байдужий,
а інший – за байдужість дорікає;
невдячна я із тим, що марно тужить,
а в цього марно вдячності шукаю…
Я маю дві біди, подібних дуже:
нещастя, що кохана і кохаю.

1)В оригіналі буквально – любити чи ненавидіти.



Сонет на ту ж тему, що висловлює її навіть ще більш вишукано


Обожнює мене мій осоружний,
обожнюваний – мов мене не бачить;
хто зневажа мене, за тим я плачу;
за мною плаче, хто мені байдужий.

Душі своєї я б не пожаліла
тому, хто так безстидно обирає,
але тому, хто щедро одаряє,
я крихти милості не відділила.

Як обража мене один даремно,
то інший про образи репетує,
і скрізь мені сама лише халепа,
куди не йду – через обох бідую:
того не маю, одному що треба;
чого не має інший, потребую.



Сонет продовжує ту ж тему
і визначає, що розумові слід надати першість перед прихильністю


Того я прагну, хто мене покинув,
сама того, хто прагне, покидаю;
недобра з тим, хто віддано кохає,
недоброго шукаю безупинно.

Для любого я рвуся на всі боки,
для нелюба я – діамант коштовний;
я ворогу бажаю перемоги
і з другом переможеним жорстока.

Віддячити – з єства свого знущатись,
благати – гідності завдати болю:
з обох сторін нема, чим утішатись.
Та як обрати мушу я в недолі,
то нелюбові з вдячності віддатись
все ж краще, ніж приниження з любові.


Сонет скаржиться на долю:

натякає на відразу до пороків і виправдовує втіху з Музами


Високий світе, що тобі до мене?
Чи так тебе нестерпно ображає
те, що прикрас жіночих не бажаю,
та розум прикрашаю безперервно?

Твої багатства не мені хвалити,
я іншої волію насолоди:
шукати краще для думок оздоби,
ніж всі думки оздобам присвятити.

Не дорога мені краса мінлива,
що вік її без жалю пожирає,
ані відзнака, як завжди, зрадлива:
у мене той пошану здобуває,
хто вигадки життя збира дбайливо,
а не життя у вигадках втрачає.




Сонет намагається спростувати хвалу,
яку про портрет поетеси написала та правда, що зветься пристрастю

Це різнобарв’я мовить неправдиво,
бо з переваг мистецтва користає
і розумові в очі пил пускає,
міркуючи ефектно, та невірно.

Тут лестощі палкі зухвало прагнуть
затримувати віку крок недобрий
та подолати час, завжди суворий,
перемогти і старість, і непам’ять.

Тут витвір остраху недовговічний,
тут квітка, над якою буря фурка,
тут проти долі прихисток негідний,
тут жадібна, що помилилась, думка,
тут згасла пристрасть, а на погляд пильний,
тут – смерть, тут – порох, тут – примара, пустка.



Сонет до надії

Ранковий цвіте у житті людини,
надіє, позолочена дурнице,
як сни, скарби здуваєш, чарівнице,
химерний сне з відкритими очима!

Душа землі ти, вигадками тішиш
про раду старість, юність безпорадну.
Сьогодні долю провіщаєш ладно,
а завтра вже недолю злую кличеш.

Женеться за тобою легковажний,
що бачить світ крізь скельця кольорові,
весь розмальований, як слід до вдачі.
Я з долею поводжусь більш уважно:
відкриті в мене очі, як долоні,
чого торкаюсь, тільки те і бачу.
 


Сонет, який утішає одного ревнивця, підсумовуючи декілька любовних історій

Кохання – це «чогось мені бракує»,
це жар, що шле взаємності шукати;
це трохи згодом – гра і страх програти,
і відчай, що за мрією жалкує.

Зневага надає йому уроки,
воно серед обманів виживає,
його вогонь ослаблений згасає
від скарг ревнивих чи образ жорстоких.

Такі зачин, перебіг та розв’язка, –
то не дивуйсь, що принесла страждання
та, в кому щастя ти раніш знайшов.
Нема причини так журитись тяжко:
ні, друже мій, не зрадило кохання,
то тільки строк призначений прийшов.


Сонет, у якому спалах недовір’я вгамований красномовством сліз

Як ввечері з тобою говорила,
я бачила з обличчя та прийому,
що вже тебе я не докличусь словом,
проте відкрити серце я хотіла.

Мабуть, любов до мене жаль відчула,
бо сталось, що здавалось неможливим:
у розпачі я плакала з несили,
і витік біль, і серце розітнула.

Коханий, на плачі мої не сердься –
тобі я повертаю спокій тихий,
благати вже не буду: «Змилосердься!»
Геть, сумніви, геть, всі підозри дикі, –
бо бачив ти моє нещасне серце
покірним у руках своїх навіки!