Памяти Поэта Василия Симоненко Из Ю. Тригубенко

На  http://stihi.ru/2020/11/07/3195

    Якоря поднять, что заржавели!
    Мается на якоре душа.
    Грудь - навстречу ветру, к верной цели!
    В путь, корвет мой, вольностью дыша!
            Василий Симоненко.

Его не знает сын, не знают внуки.
И среди взрослых много есть таких...
Болезнь его сгубила или мука?
Скорей, сгорел он от людей лихих.

Был истинным поэтом для народа.
Он Украину матерью считал.
Обычный парень, ладная порода.
Любовью эту землю обнимал.

Я не хочу, чтоб был забыт Василий!
Живёт он и поныне среди нас.
Чтоб будущие дети им гордились,
Мечтаю я и в этот трудный час.

Его корвет и ныне где-то ходит.
На нём искал он к счастью верный шлях.
Уже судьба нас призвала к свободе,
А счастье где-то сгинуло в полях.

И не рожают женщины сегодня
детей для процветания страны.
Идёт народ дорогой к преисподней.
Есть власть, но нет признания вины.

И говорят: моя, мол, хата с краю.
Надежды нет на страждущей земле.
Доколе трубы грозно не взыграют,
Не вспыхнет пламя яркое во мгле!
      8.11.2020

 
      Геть із мулу якорі іржаві –
      Нидіє на якорі душа!
      Б`ються груди об вітри тужаві,
      Каравела в мандри вируша…
            Василь Симоненко.

Його не знають діти та онука.
Й таких, як я, багато, хто не зна…
Чи то хвороба забрала, чи мука?
Сгорів, скоріше, від людського зла…

Він справжнім був Поетом у народа.
І Україну матір`ю сприймав.
Звичайний хлопець. І звичайна врода.
Любов`ю рідну землю обіймав.

Не хочу я, щоб Василя забули!
Бо він і досі поміж нас живе!
Бажаю, щоб майбутні діти чули
Гаряче слово, чесне і живе!

І досі десь мандрує каравела,
Якою він шукав до щастя шлях.
Вже до свободи доля нас призвела,
Та щастя загубилось у полях.   

І жінка не народжує дитину,
Країні не дарує майбуття.
А мій народ прямує в домовину,
Бо влада є. Немає каяття.
 
І досі хата в кожного десь, з краю.
Ми живемо у сподівань на тлі,
Аж доки сурми грізно не заграють,
І полум`я не здійметься в імлі.