Геть із мулу якорі іржаві –
Нидіє на якорі душа!
Б`ються груди об вітри тужаві,
Каравела в мандри вируша…
Василь Симоненко.
Його не знають діти та онука.
Й таких, як я, багато, хто не зна…
Чи то хвороба забрала, чи мука?
Сгорів, скоріше, від людського зла…
Він справжнім був Поетом у народа.
І Україну матір`ю сприймав.
Звичайний хлопець. І звичайна врода.
Любов`ю рідну землю обіймав.
Не хочу я, щоб Василя забули!
Бо він і досі поміж нас живе!
Бажаю, щоб майбутні діти чули
Гаряче слово, чесне і живе!
І досі десь мандрує каравела,
Якою він шукав до щастя шлях.
Вже до свободи доля нас призвела,
Та щастя загубилось у полях.
І жінка не народжує дитину,
Країні не дарує майбуття.
А мій народ прямує в домовину,
Бо влада є. Немає каяття.
І досі хата в кожного десь, з краю.
Ми живемо у сподівань на тлі,
Аж доки сурми грізно не заграють,
І полум`я не здійметься в імлі.
07.11.2020 р.
Світлина з Ін-ту.
Перевод с украинского Риммы Батищевой.
Памяти Поэта Василя Симоненко
Неведом он ни детям и ни внукам.
Тех, кто не знают, - много нас таких...
Болезнь его сгубила или мука?
Скорей, сгорел он от людей лихих.
Поэтом был он верным у народа.
Он Украину матерью считал.
Обычный парень, ладная порода.
Любовью эту землю обнимал.
Я не хочу, чтоб был забыт Василий!
Живёт он и поныне среди нас
Своим горячим словом, честным, сильным.
Мечтаю, чтоб был слышен в трудный час.
Вздымает каравелла где-то волны,
На ней искал он к счастью верный путь.
Уже судьба сказала: "Будем вольны!"
Но счастье заблудилось где-нибудь.
И женщины детишек не рожают
Для будущего славного страны.
И мой народ по-прежнему нищает.
Не признают преступники вины.
И говорят: моя, мол, хата с краю.
Надежды разлетаются, как дым,
Покуда трубы грозно не сыграют,
Огонь не вспыхнет, что неугасим.
07.11.2020 г.