Лина Костенко. Боль единого оружия

     БОЛЬ ЕДИНОГО ОРУЖИЯ

                Слово, одно ты моё остриё,
                Нам не погибнуть с тобою вдвоём

                Леся Украинка


Крик петухов из мегафонов мальв -
в округе дребезжит лазурь рассвета...
Мой край родной,
ты никогда не знал
нейтральных красок - пуританок цвета.

Ты верил только в яркие цвета.
В пшеничный принцип утверждённый степью.
Густые изумрудные слова
в тебе взрывались бурной грозной селью.

Из почвы, будто рожь, росли слова.
Они зерном отборным колосились.
И речь родная хлебом мне была,
святая речь, что кровью обагрилась.

А кто-то в ней копал коварно рвы.
Топтал жестоко поле дорогое.
Мне снится сон, как будто бы во ржи
пасётся стадо тощее большое

И губит все озимые, траву,
копытами поля уничтожая.
О, речь моя, тебя враги в гробу
хотят увидеть, злобу исторгая.

Родная речь, бессмертная моя!
Ты в том гробу не уместишься, кстати.
Враги снимали мерку, не поняв
величья твоего и гордой стати.

Твой дух не стал униженным и плоским,
хоть слала чёрные судьба ковры
от самого Вилюйска до Холуйска,
от Киева до снежной Колымы.

Со всех трибун лишь дым над демагогом.
Все за основу взяли ленинизм.
Но так никто ведь не клянётся богом,
как сущий этот дьявол - шовинизм.

Как ты с тоской  смирилась неизбывной!
Как часто лицемерил твой Парнас!..
Ты часть земли, тебя звать Украина.
Была до нас и будешь после нас.

Страна моя, умыта утром росами.
Ты в космосе, как звёздная Былинка.
Когда звалась ты даже Малороссией,
жила в народе Леся Украинка!

          9.09.2020 г.

Перевод с украинского Владислава Бусова

      
     БIЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ

                Слово, моя ти єдиная зброє,
                Ми не повинні загинуть обоє.

                Леся Українка

Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив'яний світанок…
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.

Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.

Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров'ю предків тяжко пурпурова.

А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови —
сім тучних, але більше тощих.

Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень — не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.

З усіх трибун — аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол — той же шовінізм.

Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!

          Лина Костенко