Виноградова Евленья. Отведи меня, улица. Рус. Бел

Отведи меня, улица, на заглохший пустырь.
Там на травы невхожие, как стена в монастырь, —
жёлто-жухлые, вялые,
под снега обречённые —
упаду я, усталая,
октябрём удручённая.
Волновалась вопросами под цветущими вишнями:
прихожанка? послушница? непутёвая? лишняя?
Не готова я к постригу,
только воля замучила.
За собою все мостики
посжигала заученно.
А назад-то как хочется!.. Да, боюсь, не назад...
И во снах всё бормочется про невиданный сад.
Льют там травы нетленные ту же самую песнь?..
Мой пустырь, друг смиренный мой, может,
сад этот есть?

АДВЯДЗІ МЯНЕ, ВУЛІЦА

Адвядзі мяне, вуліца, на заглухлую пустку.
Там на травы няўхожыя, як сцяна ў манастыр, -
жоўта-жухлыя, млявыя,
пад снягі асуджаныя -
звалюся я, стомленая,
кастрычнікам прыгнечаная.
Хвалявалася пытаннямі пад квітнеючымі вішнямі:
верніца? паслушніца? шалапутная? лішняя?
Не гатовая я да пострыгу,
толькі воля замучыла.
За сабою ўсе масткі
спаліла завучана.
А назад дык жадаецца!.. Так, баюся, не назад...
І ў снах усё мармычацца пра нябачаны сад.
Ільюць там травы нятленныя тую ж самую песню?..
Мая пустка, сябар пакорлівы мой, можа,
сад гэты ёсць?

   Перевод Максима Троянович


Рецензии