Елена Гешко. Проза. Сказка на укр. языке

ДМИТРИКОВА ПОДОРОЖ
(казка)

Дмитрик прокинувся вранці-рано. Сьогодні особливо йому хотілося якомога раніше прокинутись, щоб побачити оту чарівну зірку – Сіріус. Звечора з батьком вони допізна розглядали карту зоряного неба в інтернеті і зачитували цікаві факти про космос. Татусь сказав: «Якщо прокинутися вранці о п’ятій годині, то Сіріус буде видно прямо з вікна».
Тому зараз хлопчик тихенько виліз з-під теплої ковдри, загорнувся в улюблений м’якенький синій халат з зайчиковими вушками на капюшоні і, прихопивши у кишеньку улюбленого мема почекуна Антончика, навшпиньки пробрався на кухню. Хоча Дмитрик був ще сонним, та всі рухи хлопчика були зваженими, тихими та акуратними – не хотілося розбудити батьків.
І ось він на кухні. Не вмикаючи світла, хлопчик, діставши стільця і вилізши на нього, відкрив кватирку. Передсвітанкове зоряне небо дихнуло на нього осінньою прохолодою. І прямо перед Дмитриком засяяв Сіріус. Його дивне світіння приваблювало, заманювало і збуджувало уяву.
І тут сталося диво: Дмитрик відчув, як його ноги відірвалися від стільця і він полинув туди – увись, далеко-далеко, до чарівних зір. Не встиг отямитися, як опинився в гарному пишному саду, де все було в синьо-голубих тонах: і дерева, і кущі, і чарівні квіти. Доторкнувся рукою листочка на троянді – він був яскраво-синього кольору і чомусь дуже холодним. А сама квітка – ніжно-голуба і дуже гарна. Нахилився над нею – а вона зовсім не пахне! Так дивно! Хлопчик оглянувся довкола, щоб розглянути невідомий чудовий сад. Та раптом почув якийсь голос:
Допоможи мені вибратися звідси!
Дмитрик знову оглянувся, та нікого не побачив.
Я тут, у твоїй кишені!
Тільки тоді хлопчик згадав про свого мема: він взяв почекуна з собою дивитись на зорі. І тепер саме його почекун з ним розмовляє! Ото дивина! Дмитрик не встиг витягнути Антончика з кишені, як той буквально вивалився з його рук і впав на голубу землю. При світлі яскраво-голубого сонця почекун миттєво виріс до Дмитрикових розмірів і протягнув йому свою руку:
Ну що ж, підемо гуляти! Ти завжди мені показував цікаві місця у своєму світі і розказував цікаві історії. Тепер моя черга познайомити тебе з моїм світом.
Не задумуючись Дмитрик прийняв простягнуту руку, адже почекун завжди був йому вірним другом і уважним слухачем. Так почалася незвичайна подорож Дмитрика і почекуна Антончика в чарівному синьо-голубому світі Сіріуса.
***
Антончик впевнено провів Дмитрика ледве помітною стежиною в глибині чарівного саду і вивів на широку алею. Тут обабіч цвіли прекрасні троянди різних відтінків синього: від найніжнішого голубого кольору літнього ясного неба до сіро-синього кольору штормового моря. Під ногами – доріжка, викладена синіми плитами. Позаду трояндових кущів – дерева з синім листям та голубими плодами.
Не встиг хлопчик все оглянути навколо, як вони дійшли до величезного синього куполу. Антончику варто було лише доторкнутися до нього, як стіна гостинно розкрилася, запрошуючи подорожуючих до середини.
Що це? – здивовано запитав Дмитрик, розглядаючи безліч куполів різних відтінків, між якими пробігали яскраво-сині піщані стежинки і цвіли невідомі квіти на клумбах.
Це – наше місто! Ми тут живемо! – гордо відповів почекун.
Я думав – ти живеш тільки у мене…
Почекун є у кожної людини. адже всім хочеться, щоб його хтось чекав. У нашому Синьому місті живуть дитячі почекуни. За березовим гаєм росте Блакитне місто почекунів немовлят. За Сріблястою річкою на кручі ти можеш побачити гігантське Аквамаринове місто почекунів дорослих людей, а ще далі – за Чорною горою – Бірюзове місто почекунів людей поважного віку…
О, як цікаво! А чому всі куполи різні?
Це наші будиночки. Вони ростуть і міняють колір залежно від наших вражень, які ми отримуємо від своїх друзів-підопічних на Землі. Он глянь, який гарний лазурний    купол! Він весь гладенький і блискучий, аж світиться з середини! У ньому живе Аліска. Її підопічна Даринка – твоя ровесниця – дуже хороша дівчинка. Вона і в школі добре вчиться, і танцює гарно, і плаває. У Даринки багато друзів. Вона слухняна й уважна донечка. Ще дівчинка любить читати й подорожувати. Звичайно, всіма своїми враженнями вона ділиться зі своїм мемом Аліскою. От тому й будиночок у Аліски такий гарний.
Антончику, дивись! Ось той купол наповнився якимось світлом і ніби трохи підріс! – Дмитрик показав рукою на сріблясто-синій купол за клумбою.
Так то ж Мартин дім! Її подружка Марічка зараз в Японії на мистецькому фестивалі. Певне, в дівчинки нові цікаві знайомства, радощі й перемоги. Бачиш, який сильний потік енергії від хороших вражень наповнив будиночок, що він аж засвітився?
А чий ото будиночок? – хлопчик помітив невеличкий сірувато-синій купол з якимись незвичними квадратними виступами по всій поверхні.
То купол Стіва. Його друг Миколка весь свій час проводить за грою в Майнкрафт. Йому вже майже 15 років, а хлопчик абсолютно нічим не цікавиться. Ні вчитися не хоче, ні батькам не допомагає, нікуди не ходить і нічого не знає й знати не хоче. В школу ходить тільки тому, що так треба. Все життя Миколки полягає в цій комп’ютерній грі. Ось так сумно живеться його мему Стіву…
Поки Антончик розповідав Дмитрику про Миколку, поруч маленький темно-синій купол задрижав і покрився якимись виїмками, як від обстрілу.
Що то? – стривожився Дмитрик.
Певне, Андрій знову всю ніч в ГТА-5 грає. Його почекун Майкл навіть поспати спокійно не може. Он бачиш – знову обстріл…
А де ж твій дім?
Ось там, під липою. Зайдеш в гості?
А можна?
Звичайно!
І друзі попрямували до Антончикового будиночка. Це був величенький купол кольору морської хвилі. На його поверхні, як у дзеркалі, відбивалося і море, і небо, і безмежжя доріг… місцями були невеликі квадратовані виступи, де-не-де виднілися вже майже зарослі виїмки від куль… і майже по всій поверхні розпливлися веселі нотки… Антончик доторкнувся стіни, і купол гостинно розкрив двері своїм відвідувачам. Ступивши всередину, Дмитрик завмер від несподіванки. Навкруг себе хлопчина побачив безліч своїх 3-Д зображень: ото він в Бендерській фортеці на екскурсії, то на морі пірнає з маскою, ось в Києві на сцені університету читає вірші, а там – в метро… Доторкнувся до голубого скляного м’ячика на столі – і полинула музика. Дмитрик вперше почув зі сторони, як він грає на гітарі… йому стало трохи соромно, бо почув кілька фальшивих нот. «Обов’язково треба повторити ці мелодії», - подумки наказав собі хлопчик. Пройшовши трохи в глибину купола, хлопчик побачив себе в скельному монастирі та в залі Одеського театру…
Як воно все так? - здивовано запитав Дмитрик почекуна.
Я ж уже казав тобі, що наші будиночки ростуть і міняють колір залежно від людських вражень, якими наповнюють нас наші друзі. От бачиш, як тут у мене гарно?! – запитав мем. -  А якби ти поменше сидів у своїх комп’ютерних іграх: Майнкрафті та в ГТА-5, то мій будиночок був би зовсім гладеньким і блискучим, як у Даринки, - мрійливо продовжив почекун.
Назовні почувся якийсь дивний дзвін, і друзі вийшли з будиночка. Прямо перед їхніми очима сусідній купол кольору аквамарину шалено розростався під звуки тисяч срібних дзвіночків і гучні овації. Перехопивши здивований і захолений погляд Дмитрика, Антончик пояснив:
То нині Артур на Міжнародних спортивних змаганнях в Канаді. Певне отримав перемогу – чуєш овації?! Його мему Владу здорово повезло – он який дім виріс! Артур не тільки спортсмен. Хлопчик в свої неповні дванадцять і танцює гарно, і вірші пише. Недавно його запрошували на місцеве телебачення в дитячу програму. Та й вчиться гарно. І чемний з дорослими. Допомагає батькам, бабусі. І на комп’ютері вже навчився в фотошопі працювати – бачив би ти його колекцію фотографій!...
А в тебе теж буде такий великий будиночок? – поцікавився Дмитрик.
Це залежить від тебе. Я дуже надіюся на це і вірю в твої можливості, - відповів почекун. – Нам пора повертатися, а то скоро твої батьки прокинуться і будуть хвилюватися.
Взявши Дмитрика за руку, Антончик вивів його з величезного Синього купола і повів трояндовою алеєю. Хлопчик уважніше оглянувся по сторонах і помітив вдалині вершечок Лазурного міста. Так хотілося би ще щось побачити, та справді пора було повертатися.
Тільки-но вони опинилися в гущавині трояндових кущів, як Антончик раптово випустив руку Дмитрика і на очах почав зменшуватися. Хлопчик підхопив долоньками свого почекуна й заховав до кишеньки халатика. Потім оглянувся навкруги й побачив, що одна з квіток троянди ворушить пелюстками. Він доторкнувся до неї рукою і відчув легеньке поколювання. Ніби струм пробіг від руки по всьому тілу і на мить очі в хлопчика затуманилися. Коли він розплющив важкі, наче від довгого сну, повіки, то побачив, що лежить у своєму ліжку. Тільки чомусь не в піжамі, а в своєму улюбленому синьому халатику із заячими вушками… в кишені під рукою Дмитрик відчув свого почекуна і усмішка заграла на устах хлопчика…

Олена ГЕШКО


Авторская страница на Стихи.ру:
http://www.stihi.ru/avtor/maxilee