Навiщо плакала верба

Навіщо плакала верба?
Чому вона так голосила?
Стояла при воді сама
і віти звести їй несила.
А поряд клен стояв колись;
красивий,ніжний і стрункий.
На небо поглядав у вись,
не помічав  він стан сумний.
А вітер ніжно вербу обіймав
і колискову на ніч шепотів.
Її за панну чи царівну мав
до неї вихором летів.
Але верба була глуха
до його ніжних залицянь,
до клена линула вона
хоч і немала сподівань,
бо гордовитий надто був,
себе у всьому величав.
Плачу її він і не чув
й жалю до неї він не мав.
Жорстоке серце, кам'яне
зточили з середини черви
і висох клен давно уже
бо був надмірний і упертий.
Верба від суму похилилась
їй сонечко проміння шле,
бажає щоби не журилась
і мріяла бо ще живе.
Не можна сумом довго жити,
не для того життя дано,
потрібно вірити й любити
і сподіватись на добро.
Зігріта сонячним промінням
в обіймах вітру ожила
і суму вирвала коріння,
верба в любові розцвіла.