Присядем, друг мой, на пригорке... с укр

(вольный перевод)
Владимир Пилипец-


Знакомую я слышу поговорку,
Давным-давно соскучился по ней.
Давай присядем, друг мой, на пригорке,
Закурим по одной, как прежде, мы теперь…

Хоть белый снег посеребрил виски нам,
И думы прочертили наши лбы,
 устали руки, все давно  в морщинах,
и годы пробежали, а не шли.

 Теряли близких мы, родных, знакомых,
И пусть с годами утихала боль,
Но возвращались мы всегда к порогу,
В страну, где детство, дружба и любовь!

И звал нас гомон – незабытый - хаты,
Той, где встречала мама у крыльца,
Где хмель на тын кудрявился лохматый,
И ноги босые, и мудрости отца…

Уже нет тех, кто был дороже в мире,
Слова отговорились. Песни ушли ввысь…
Только калины ветка над могилой
Нам тихо шепчет: «Ниже наклонись…»

Давай же помолчим. Здесь говорить не надо.
Тут и без слов всё можем мы понять.
И смотрят с высоты глаза отца и мамы
Сквозь переплёты листьев… Память – не отнять…
***********************************************
Август, 2018г.

ОРИГІНАЛ---

Знайома знову чується говірка, я знудьгувався вже давно по ній.
Давай присядем, друже, на пригірку, закуримо з тобою по одній...

Хоч білий сніг впав крадучись на скроні і зморшки помережили чоло,
пошерхлі і тверді в обох долоні, та наших літ, немов, і не було.

Втрачали рідних, близьких і знайомих, і хоч з літами притуплявся біль,
із далей ми верталися додому у край дитинства, друже, звідусіль.

Бо кликав гомін батьківської хати, де виглядала ненька нас з доріг,
де хміль на клен спинався волохатий і босі ноги зігрівав моріг.

Нема вже тих, нам найдорожчих в світі, відгомоніли їм своє жита,
і лиш калини гілка в білім цвіті над ними, ніби пам`ять, хилита...

Помовчимо. Тут говорить не треба, тут і без слів все можна зрозуміть...
І дивиться на нас бентежно небо крізь плетево гіллястих верховіть.