Чары ночи-2. Олесь Олександр

Смеётся соловей, поёт:
"Зачем ты взор туманишь ?
"Целуй, целуй, целуй её,-
Вновь молодым не станешь" !

Ты не гляди за горизонт,
И не грусти, не надо,
Весенний близится сезон,
Весна всегда вам рада.

Пускай кружится голова,
Забудь печаль-разлуку,
И песен золотых слова,
Вливай в озёра звуков.

Лови летучей жизни миг,
Хмелей в любую стужу,
И будь свободен от вериг,
Открой для счастья душу.

Гляди, как вся земля дрожит
В объятьях пылких ночи,
Цветок раскрытый шелестит,
Ручей в траве воркочет.

Горят зарницы у воды,
Встают, дымят туманы,
Так терпки запахи, густы,
И вербы гнутся пьяны.

ИскрОю, сполохом зажгись,
Свети любому встречному,
Короткий миг- вся наша жизнь,
Для смерти-время вечное.

Зачем ты неподвижен стал,-
Весь мир в плену мелодий !
Пускай разносится хорал,
Весенних плодородий !

Зови друзей, гостей зови,
Иди на праздник с нами,
Навстречу солнцу и любви,-
С огнями и цветами !

Ведь сгинет всё, что ты любил,
В большом вселенском гуде,
Сердечный поутихнет пыл,
И охладеют груди.

Как Фауст не воротишь ты
Те дни, что были свЯты,
Ведь Боги для людей- скупы,
Слепы и глуховаты.

Смеётся соловей, поёт:
"Зачем ты взор туманишь ?
Целуй, целуй, целуй её,
Вновь молодым не станешь" !

           *
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі…"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!"

1904.


Рецензии