Елена Телига. Черная площадь

Автор: Елена Ивановна Телига (укр. Олена Іванівна Теліга; урожд. Елена Шовгенова; 1906—1942) —
украинская поэтесса и литературный критик, была членом ОУН, в 1942 г погибла в застенках гестапо.



                Перевод с украинского языка Инессы Соколовой

ЧЕРНАЯ ПЛОЩАДЬ

І

Это видится в ночь, когда в тягости память,
Но безумные мысли в огне не схоронишь,
А они закипают, искрятся снопами,
Серебром на висках обернутся, не скроешь.
Лишь тогда, когда утро росой прополощет
Ветви-руки деревьев, прожженные лица,
Оставляю  я тесную черную площадь,
И на шлях выхожу – небесам поклониться.


ІІ

Толпы серые, гул не унять их,
Там не очи, а темная жуть!
Захотел кто-то камень поднять, и
Бросить хочет, меня толкнуть.
Поскользнулся один на асфальте
И в лицо вдруг свистеть мне стал;
Он вчера целовал мои пальцы
И хотел целовать в уста.
Злобный смех неожиданно треснул,
Спазм у горла, взгляд падает ниц…
Как же душно и как же тесно
Быть в клещах оловянных лиц!
Подгибаются, слабнут ноги,
Пьют глаза беспросветную тьму
Миг один – и бессильные стоны
Раскололи застывшую муть.


ІІІ

Пальцы жестко коснулись рук,
Сердце дикое бьётся рядом.
Снова тело – натянутый лук,
Снова счастье – стрелой в награду.
Отшатнулась на миг толпа,
Прокатилось по ней потоком:
«Отпусти же, она – раба,
Не отпустишь – прицельно в око!»
На челе вижу темный знак,
Кровь густая течет ручьями,
Стала вдруг за двоих сильна,
За двоих поднимаю камень.
Не погибнешь! Какой переплёт!
Капли с неба вином горячим,
Наша жизнь не стоит, идёт      (2 - Наша жизнь не стоит, а прёт)
С острым смехом и острым плачем.
Оловянно лицо толпы.
После грома вновь день искрится.
Только ветер нас будет бить
По кровавым, счастливым лицам!


Оригинал


ЧОРНА ПЛОЩА

І

Це ввижається в ніч, коли змучена пам’ять
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути — сріблом на скронях.
Тільки вранці, як вітер росою полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола,
Я лишаю її — чорну, стиснуту площу,
І виходжу на шлях — з синім небом довкола.


ІІ

Сірий натовп, похмурий натовп,
І не  очі, а темна муть!
Хтось зігнувся — камінь підняти,
Хтось зірвався — мене штовхнуть.
А один сковзнув по асфальті
І в лице мені засвистав;
Вчора він цілував мої пальці,
А хотів цілувать — уста.
Сміх жіночий злорадно тріснув
І у горлі здушив мій клич...
Як же ж душно і як же ж тісно
В олив’яних кліщах облич!
Підгинаються, в’язнуть ноги,
Очі п’ють безпросвітну тьму;
Мить одна — і безсилий стогін
Розколише застиглу муть.

ІІІ

Мужні пальці торкнулись рук,
Хиже серце забилось поруч.
Знову тіло — напнутий лук,
Дика радість — стрілою вгору.
Відсахнулась на мить юрба,
Покотилось по ній потоком:
«Не чіпати — лише раба,
А такого — цілити в око!»
На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками,
Та тепер я — за двох міцна
І за двох — підіймаю камінь.
Не загинеш! За муром день.
Крапле з неба вином гарячим,
І  життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом і гострим плачем.
Олив’яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях.
Тільки вітер нас буде бить
По кривавих, щасливих лицях!