Вдалинi десь

Вдалині десь лунають пісні.
Небо вкритеє стиглими зорями.
Біля річки палають вогні.
Люд гуляє весь там, тільки двоє,
Міцно узявшись за руки,
Прямують у хащі лісу.
А навкруги ані звуку,
А навкруги лише тиша.
Босі ідуть по траві,
На тілі лише сорочки.
І в нього і в неї на голові
Зелені духмяні віночки.
А ліс немовби радіє за них
І майже через хвилину
Готує для них жаданий сюрприз -
Порожню лісничу хатину.
А серця калатаються (Жах!)
Від такої інтимної близькості!
Він несе її в дім на руках,
Весь переповнений пристрастю.
У печі розвели вогонь,
Повзбивали для постілі сіно.
Він цілує її долоні...
Він цілує її коліна...
Він чекав її тисячу літ,
Він вимріяв це кохання.
Він готовий увесь білий світ
Віддать за своє бажання.
Вона - лиш для нього царівна!
Для нього лише її врода!
І він припадає до тіла,
І п'є його насолоду.
Налиті дівочії груди
Тремтять під його руками.
Він цілує її усюди :
"Ти моя... Лиш моя кохана..."
І чим далі, тим більше слів,
І тим більше емоцій у голосі,
І стає гарячиша постіль,
І тим фрази сміліші становляться.
І від слів тих обличчя палає,
І тіло збуджене стрімко.
Ожила в ній богиня кохання,
В ній прокинулась Єва, жінка.
І до вуст його, мов до меду,
Потягнулись її вуста,
І крізь стогін в розкритії стегна
В неї плоть його увійшла.
І весь світ існувать перестав,
Бо зрослися тілами і душами.
Він так пестив її, так ласкав
І від щастя плакать примушував.

В них зійшлися Вогонь і Вода.
Віднайшли один в одному квітку.
Відтепер і він і вона -
Назавжди цього лісу дітки.

Як же ж ліс  милувався ними,
Коли вони втомлені спали.
А мавки від вікон хатини втекли,
Бо скінчилася ніч, ніч чарівна Купала.