***

Теркін на тім світі… О. Твардовський   (переклад з російської. )
                (Творческий эксперимент Автора...)
            *  *  *
 
   Тридцяти неповних літ, –
Хоча й не просився, –
Теркін втратив білий світ,
А на тім – з’явився.

          Десь під вечір він прибув,
          Перед Новоріччям.
          Озирнувся, щось збагнув,
          Витер піт з обличчя...

...На порі скажу – пробач,
Бо слова, як птиці.
Скаже пильний мій Читач:
– Що це за дурниці!..

В еру славних відкриттів
І ракет космічних,
Щось цей Автор захотів...
– Дійсно, не логічно...

– Куди пхає цю дурню?
– Тут є розрахунок...
– Підкладе комусь свиню...
– Гарний подарунок...

          Тож триматись є потреба –
          Калачів не буде з неба!

Ох, мій друже, мій Читачу,
В шані-гідності зростай!
Не гадай – сміюсь чи плачу,
Казку дивну прочитай...

Здогадатись щодо змісту,
Друже мій, не поспішай.
Якщо критик ти без хисту,
Думку інших поважай.

Побутує давня звичка –
Скрізь копати... аж до дна.
І знаходиться водичка
До ворожого млина.

Не нуртуй, що на заваді,
Наче йолоп-лихослов.
Не загрожую я владі
Потрясіннями основ.

Не шукай якісь підтексти,
Не гарчи, як дикі пси.
Звичку кинь. Спини протести.
Нині вже не ті часи.

Ми пройшли з тобою школу
Бойових і грізних літ...
Не візьмусь дарма ніколи
Малювати інший світ.

Суть не в тім – що, врешті, мати –
Рай чи пекло, мед, вино...
Задки в бій біжать гармати –
Я казав про це давно.

Ось і все, чим Автор хоче
Попередити свій твір.
Хто до фентезі охочий –
Відкривай свій третій зір...

          Та – вперед! Перо співає...
          Лиш робота – все владнає.

Отже, знову – в розквіт літ,
Майже без зусилля,
Теркін втрапив на той світ,
А не на весілля...

          Глянув пильно на добро
          Дивної оселі –
          І згадалося метро.
          Тільки нижчі стелі.

Тут землі на дах, бігме! –
Стільки наносили,
Що і бомба не пройме,
Бо не має сили...

          (Бомба! Добре спостеріг
          Він цей храм спокою.
          Теркін знати ще не міг –
          Дивлячись – якою...

          Бо від нинішніх, авжеж,
          Що в метал залиті,
          Порятунку не знайдеш,
          Навіть на тім світі...)

…Звично пил струсив з колін,
Став з ноги на ногу.
Бачить – валянками він
Замурзав підлогу.

          Тут порядок, чистота...
          Непроста структура.
          Хоча варти чи поста
          Тут нема. – Культура!...

Отакі були б ускрізь
Зимові квартири! –
І уважно глянув гість
На орієнтири.

Стрілка „вхід”, а „вихід”? – зась!
Ясно й зрозуміло:
Зливай воду... або – злазь
І берись за діло.

          Але, як там не було –
          Треба щось робити.
          Навіть в горлі запекло –
          Захотілось пити.

Тут від спеки вже давно
В роті зачерствіло.
Та бійцю те – все одно –
Аби не свистіло.

          Бачить парубок – під дах
          Станції-зупинки,
          Щось привозять в поїздах
          Щоп’ятихвилинки...

На пероні – не курсант,
А таки – достойник,
Того світу комендант –
Генерал-полковник.

          Не один він, бо з боків
          Гарна охорона.
          Від яких тут замляків
          Охоронна зона?..

Якщо списаний сюди, –
Дивно, до смішного, –
Чи страшніші є суди,
Коли ждеш страшного?..

          За статутом, кроком крок,
          Теркін доповівся:
          Я, такий, мовляв, і встрок
          На той світ з’явився!..

Генерал не привітав.
Але буркнув радо:
– А з яким, – він запитав, –
Ти рухомим складом?..

          Теркін враз, без зайвих слів,
          Мовою твердою,
          Генералу відповів:
          – Пішою ходою!..

– Як це – пішки?!
             – Провинивсь!
(Ох, ці коменданти!)
– Ти відстав чи запізнивсь?..
Не впізнав команди?..

          Так чи ні, а зупинись,
          Не гостри питання.
          – Дійсно так! Я – помиливсь!
          Вперше і востаннє...

– Що „востаннє” – то це так.
Відповів ти точно!
Не потрапиш на той світ
Вдруге чи заочно.

Але годі, – посміхнувсь
Генерал завзятий, –
Йди, на пунктах реєструйсь.
Починай звикати.

А мені нема коли –
Душі всі бентажні.
Всих прийми, розподіли,
Дай місця належні...

Де герой, де – боягуз,
Важко розпізнати.
Між шестірками і туз
Може потрапляти.

І вимога в нас одна, –
Чоловіку й жінці, –
Не така тепер війна,
Щоб всі – поодинці.

Тож іди, – і підштовхнув, –
Вже – умовний ранок.
– Слухаю! – і козирнув
Теркін наостанок.

          Бачить – шляхо-вказівник
          Вчасно засвітився.
          До порядку Теркін звик
          І не розгубився.

Він послабив комірця
І пішов праворуч.
Раптом, бачить він бійця
І заставу поруч.

          Боєць пише все і край:
          Ім’я, номер, дату...
          – Атестата свого здай! –
          Каже він солдату.

Та здивований солдат:
– Це ж само собою –
Не в кишені атестат,
Коли йдеш до бою!..

А якщо життю кінець –
Що тут вимагати?
– Не пішов би... навпростець!
Маєм все писати...

Ми є філія Стола
І рахуєм жертви.
Щоб прозорість скрізь була –
Де живий, де – мертвий.

Інколи – нема біди,
Рана несмертельна.
А бійця везуть сюди –
Мука з ним пекельна.

Бо чергуєш місяць-два
В залі для чекання...
(Теркін в пам’яті слова
Приховав останні...)

Ти – новий, тож не забудь –
Всим годи, як бджілка.
Тут на облік не візьмуть,
Якщо є помилка.

          Осмілів тоді Василь –
          Запитав про воду.
          Скоса глянули усі,
          Як коти на шкоду.

Сміхом пирснули в носи,
Мовили грайливо:
– Ти ще, хлопче, попроси
На тім світі пива...

          Гучний регіт пронизав
          Того світу зали.
          Пішов Теркін, лиш сказав:
          – А щоб ви пропали!..

Вже позаду зостались
Стіл і обліковці.
Раптом, знову десь взялись –
Ще якісь службовці.

          Вони теж свій мають Стіл,
          Хоча стелі нижчі,
          Світла меньше, а навкіл –
          Шафи, сейфи, ніші,

          Та полиці-вертунці,
          Наче десь в аптеці.
          Книг товстезних корінці,
          Бланки в картотеці.

          Заґратований мов слон –
          Грізний Стіл контролю.
          На Столі є телефон.
          (Звісно, не на волю...)

Чує Теркін: – Не бреши!
Дівка ти чи хлопець?
Авто-біо напиши.
Стисло до подробиць...

          Він хотів застерегти,
          Що, мовляв, є збірка.
          Її знають всі фронти.
          Зайва перевірка.
- Себто, Книга про бійця?..
-Там про мене йдеться...
- Без початку і кінця?..
Знаєш, як це зветься?..
         -Я вже тут, а, отже – мрець.
         -Не латай нам латок...
         -Вам відомий вже кінець.
         -Висвітли початок!

Теркін знову навздогін:
– Автор – всім відомий.
Спілці свій приносить він
Творчий вклад вагомий.

          – Якщо Автор із вельмож,
          Чи якась там птиця –
          Ми його знайдем також,
          Якщо знадобиться...

Бачить Теркін, що вояк
Службу не порочить.
Не напишеш, що і як –
Зайве приторочить.

          Краще буде, якщо сам
          При своєму вмінні.
          Сів, спроквола написав
          Витоки родинні:

          На питання – хто був дід?
          Він згадав свій славний рід...

- Сіяв жито дід, пшеницю,
Бо земельки трохи мав.
Він не їздив за границю –
Про свої границі дбав.

Пити – пив. В подертій шапці
По селу бешкетував.
Інших стягнень, як від бабці,
Я вважаю, дід не знав.

Дід не дбав про нагороди
І в здобутках не зростав.
Над собою від природи
Мій дідусь не працював.

Ухилявся до могили,
Бо під вісімдесят літ
Він рости не мав вже сили –
Вже вкорочувався дід...

          ...Так і далі – про старих
          І молодших близьких.
          Всих, хто числився в живих
          Чи посмертних списках.

Стіл контролю троєкрат
Оцінив роботу:
– Постав підпис! От Сократ!..
Гей, наступний, хто там?..

Але – стій, не поспішай,
Як неповнолітній.
Фотокартки в справу здай
В кількості потрібній.

          …Доведи тепер Столу,
          Що нема світлини.
          Що за всю війну в тилу
          Ти не був години...

          Теркін лиш одну згадав
          В екстреннім порядку:
          – Мав я картку та віддав
          Дівчині на згадку...

          – Пригадав життя земне!
          Ми тут не дурніші.
          Особисте – це одне,
          А порядок – інше...

Ну, тут, дійсно, не лади.
Пропади чи скисни!
Чує: – Пальці дай сюди!
Умочи й притисни!

Рикнув Теркін, як ведмідь,
Але, що робити?
– Пальці? Нате, ось, беріть.
Ще чим прислужити?..

          Вийшов! – наче птах злетів
          З клітки чи коробки.
          Крок ступив – і ось він, Стіл
          Мед-сан-всеобробки.

Підійшов і ближче став
Без проблем істотних.
Окрім смерти він не мав
Забезпечень жодних.

          Бо не думалось колись,
          Що протягнеш ноги.
          І якщо не запастись,
          Не знайдеш дороги.

          Що і тут всі лікарі
          Скрізь напоготові,
          Як вампіри-митарі,
          До людської крові.

Ахнув Теркін: – А це що?
Що тут за тусівка?
Так неначе на курорт
Лиш одна путівка!

          Медицина з давнини
          Нелегка робота.
          Хтось смикнув: – А ну, дихни,
          І відкрий-но рота!

          Випивав? – Ні, навпаки! –
          Десь в душі жахнувся, –
          У вас в головах вавки, –
          Теркін посміхнувся.

– Якби випив до снаги
Склянку самогону,
Не було б тут і ноги
В закладі такому.

Рядовий, де не з’явись –
Так чи ні, а – провинивсь!
Провинивсь, що без вологи
Він пройшов важкі дороги.
Старшина дурним вродивсь –
Солдат винен – провинивсь!

Провинивсь – що в заметілі
Душу ще зберіг при тілі.
Що живим ще залишивсь,
Що не вбили – провинивсь!

          Провинивсь, що на тім світі
          За живих – я теж в одвіті.

- Та мовчи! Бо ти – зотлів.
Здійснюй повеління.
На рентгенівському склі
Прояви начиння...

          І паперів нашкребли
          Наче до калитки.
          Написали, що змогли
          Аж три товсті зшитки!

Молоточком стук та стук,
Хоча й не боліло, –
Але з тіла – дивний звук,
Та ще щось смерділо.

          Розмірковують: – Вином
          Так не пахне з рота.
          Пахне хлопець тютюном
          І солдатським потом.

Мовляв, смерть не поспіша,
Лише причаїлась.
Словом, там, мабуть, душа
В тілі залишилась.

          Мало маємо прикмет,
          Хоч скачи нам гопки,
          Тож готуйся на предмет
          Загалообробки.

– Лазня! Радість, оце так...
Кожен лазню знає!
Перш за все – там є вода.
– Ні, води немає...

          – Зрозуміло. І той світ
          Схожий з білим світом.
          І холодної нема?..
          – Дефіцит з лімітом!

– От, четвер не середа...
– Сказано – звикайте.
В пляшці мертва є вода.
– Мертвої давайте.

          – Це якби ти весь розбивсь, –
          Мовив хтось коректно, –
          І шматками тут з’явивсь,
          Тобто, некомплектно.

          Тоді мертвою водою
          Ми все окропили
          І деталі між собою
          Фахово скріпили.

          А тоді – хоч на парад
          У новій натурі...
          І забудь про шлях назад –
          Ти вже в процедурі.

Коли голову поклав –
Зайві всі дебати.
– Що ж, робіть, бо маю справ,
А ще – хочу спати.

          Якщо справи так пішли
          За велінням долі –
          Проти правил не гріши
          Дивної юдолі.

Теркін тут би і заснув
Від недосипання.
Вічний спокій підманув
Його сподівання.

          Вічним спокоєм, мабуть,
          Тішаться на небі.
          Хлопець мріяв про добу
          Спокою де-небудь.

Але, бачить, вдалину,
В вічність коридори –
Магістральну ширину,
Гарні семафори.

          Видно все на пів-версти,
          Наче блискавиці –
          Вказівні лише персти,
          Написи, таблиці.

Світло стримане горить.
Сухість в атмосфері.
Та дверей щокрок і мить...
І які то двері!

          Щільні двері, навісні,
          Стали вряд стіною.
          Кожні з них були в стіні
          Гарною труною.

І які з них не відкрий –
Звідти плине сильний
Пересохлий і сирий
Запах замогильний.

          І усі, хто там сидить,
          Наче справжні люди.
          В кожнім погляді горить:
           „Нема! І не буде!..”

Теркін мислить: – Тут і край!
От, де я подівся!
„Керувать не заважай!”
Напис засвітився.

          Він неначе той босяк,
          Що забув манери –
          Скік до столу, де мертвяк
          Підшивав папери.

– Я приписаний в запас
Вічний, – каже. – Пішки
Довгий час іду до вас –
Потребую ліжка!

          Відсторонено, як звик,
          Той писнув в папері
          І за вухо пальця – тик,
          Щоб пішов в ті двері,

          В глибині. Солдат туди –
          В двері заглядає.
          Чує мову: – Всім годи...
          Плинність ця – вбиває...

За дверима перший зав
Ще з часів Аїду.
Теж за вухо показав –
Переслав сусіду...

І ходив Василь, ходив –
Однакове всує.
Йшов туди і всім годив,
Що хто указує.

          Врешті відповідь одна,
          Хоч тон – той же, спільний –
          – Ліжко? Постіль? Вже нема.
          Є приклад постільний.   

– Що приклад? – Василь посмів, –
Як же я, наразі?
– Ти тупий? Не зрозумів?
Ми ж не на пром-базі.

          Тобто, я веду про те,
          Що все – на просушці.
          Та є рішення просте –
          Стружка у подушці.

І нагадують слова,
Що ведуть до сказу:
– Не одразу ж і Москва...
А вам – все одразу.

          – Розпишися! – подали
          Перепустку й стружку, –
          А все інше – будь-коли...
          – Тьху вам в вашу юшку!

          Сміх і гріх! Оце – ньюанс –
          Я ж прийшов не в гості.
          Щось отримать – кращий шанс
          В житло-комун-госпі!

          Ще скажу – якщо зійшов
          На той світ у Бозі –
          Не надійся, що знайшов
          Спокій у знемозі.

Наша доля довела –
Двері нам відкриті...
Так, у відділі житла,
Але на тім світі.

Та, коли б я був живий,
І почув цю мову –
Показав би дві Москви.
Одну – показову.

Я б його за ті слова
Теж послав на базу.
Чи одразу та „Москва” –
Він би знав одразу...

Я б йому додав вітрил
По гвардійській нормі.
Показав би фронт і тил
В популярній формі.

          Теркін вже хотів піти,
          Та згадав тим часом –
          Ще до „Книги скарг” внести
          Скаргу про образу.

Потойбіччя – не кума
Зрозумів він щойно:
– На тім світі скарг нема.
Всі живуть пристойно.

„Книга скарг” одне дає –
Мінус для бюджета.
– Нехай так. А преса є?
Чи стінна газета?

          – Є, а як же! Йдіть туди –
          Праворуч за рогом.
          Там побачите сліди
          І пряму дорогу...

Він зрадів і напролом!..
Дійсно, є прикмета
Над редакторським столом:
„Потойбіч-газета”.

          За столом чи зам, чи зав,
          Чи коханець долі.
          – Я вас слухаю, – сказав,
          Наче ковтнув солі.

Але слухав. Раптом скис:
– Що за витребеньки?
Не піде! Потрібен зріз!
План у вас дрібненький.

          Крутнув ручкою... Здаля
          Мовою петляє:
          – Йдіть у відділ, звідкіля
          Відповідь гуляє.

          І в постійний пошук свій
          Зав-літ кинувся, як в бій.

Запітнілий, статті править.
То притихне, то зітхне.
Те відкине, те підставить,
Там своє словечко вставить,
Тут чуже перечеркне.

Над якимось знак поставить, –
Сам собі – голов і літ.
Де лапки – він не проґавить,
А де зайві – зникне й слід.

За життя, мабуть, в одвіті
Був при органі крутім.
І, як звик на білім світі,
Так страждає і на тім.

Ледь притихне, гляне тупо,
Позіхне, аж загуде.
На рядки скерує лупу
І, днів зо три, – не кладе.

Попереджуючи кризу
Невідомої пори,
То читає текст донизу,
То від низу – догори...

До роботи чи додому
Поруч з ним ти не пройдеш.
Попадись до рук такому –
За цю казку тут і вмреш.

Він державу і освіту
Вам представить, як герой.
Тлін від тліну того світу,
Скаже: – Що іще за той?..

Що це за взірець шир-вжитку?
Ви – прибічник потрясінь?
Це – незжиток пережитку,
Чи на тин наш – ваша тінь?..

Звісно, – скаже, – то не диво,
Що обрав ти хисткий шлях.
Відійшов від колективу,
Відірвався! В тому – жах!..

Очманів, упивсь талантом.
По війні ти б краще вмер.
Новим, бачте, хоче Дантом
Називатись відтепер.

Як же так – просту здогадку
Проворонило бюро,
Щоб призвести до порядку
І направити перо.

Щоб найкращого паперу
Не давати на авось,
А про твір і творчу сферу
Повідомив ще когось.

І без зайвих упереджень
Міг би справно працювать.
Дух останніх попереджень
Кожен з нас повинен знать!

Дух той брав би за основу
І щасливим був би рух...
Але Автор знову й знову
Не сприймає грізний дух...

          Хто ж повстане проти духу –
          Я з дитинства в дусі вчивсь.
          І в цім дусі – навіть слуху,
          Навіть нюху не лишивсь.

          Але згодом – знов наскрізний,
          Наче шило, запит злий –
          Мовляв, дух буває різний:
          І дух мертвий, і живий.

          За слова відповідаю –
          Не дарма я на посту.
          На цім світі розрізняю
          Дух огидний за версту.

          Таку саме мітку має
          Мертвих слів твоїх набір.
          Я з живими розмовляю,
          А не з мертвими, повір.

          Це – поріг цієї казки.
          Тож ідіть з моєї ласки
          Куди Теркін поведе.
          З ним ніхто не пропаде...

...У приміщеннях, як в ГУМі
Бродиш, наче чумовий,
Бо не чуть людського шуму.
Скрізь тут – вічний вихідний.

          Біль в кістках і ніг не чути.
          Де, хоч сидячи, заснути?..

Галереї – чудеса!
І приміщень – сотні...
В кабінетах скрізь краса,
А солдат – самотній.

          Він не знає – де привал,
          Радісні турботи...
          Наче вояк, що відстав
          Від своєї роти.

Доженеш – і, як з гори,
Простір даль відкрила!
Та не ті тут номери,
Знаки, зірки, крила...

          Невідомих стільки лиць
          І усі тут – вдома.
          Ну, здається, попадись
          Хоча б хто знайомий...

Наче тут вселенський шоп –
Кожен щось шукає.
Не чекав, аж, раптом, – гоп!
Давній друг гукає.

          Кроків зо два – як живий
          Друг-товариш фронтовий!

Нас єднала в давнім літі
Дружба кровна і свята.
Але тут, на тому світі
Теж без друга – самота.

          Тут зустрів солдат солдата,
          Друга пам’ятних доріг.
          З ним від Бреста до Бєлграда
          Розлучитися не міг.

Розлучився з вірним другом
Вірний друг – також солдат.
А слова: – Земля щоб пухом... –
Слугували як обряд.

          Ти пробач, що сам причалиш
          До обителі... а ми –
          Теж, можливо, серед згарищ
          Десь поляжемо кістьми.

І, звичайно, в мить прощальну,
Десь в собі, живий солдат –
Нетутешній і вже дальній
Погляд, наче зорепад –

Назавжди в душі відмітить,
Хоча долі розійшлись.
– Друг-товариш! На тім світі!
Ось де знову ми знайшлись!..

          Ось він – в сивій гімнастерці,
          Без погонів – з тих часів...
          – Отже, все! Закрились дверці.
          Я – де він, у всій красі.

– Брате, ти? Мої вітання! –
Поздоровкались. Мовчать.
Бачить Теркін – без бажання
Друг спромігся зустрічать.

          І яка знайшлась причина –
          Мабуть, трохи вже відвик.
          А, можливо, вищий чином
          Став він швидше за живих?..

          – Так-то, Теркін...
          – Так, сердешний.
          Не знайду – де фронт, де тил.
          Пам’ятаю, в сорок першім
          Ми втрачали безліч сил,

          Але дні ми рахували.
          Знали ми – де захід, схід.
          Сяк-так їжу здобували
          І ковток води в похід.

          Вдень в лісочку відіспишся,
          А вночі – вперед! А тут?..
          Ти напевне знадобишся –
          Ноги в валянках гудуть.

Повернули з тротуара
В глибину дворів, за ріг.
Труни тут, неначе тара,
Були зібрані з доріг.

Розташовуйся днювати,
А не тільки на привал.
– Все кажи, все хочу знати,
Як сказав би генерал.

Де тут лінія позицій, –
Жаль, що мап не взяв на звіт, –
Ну, хоча б, в яких границях
Розташований той світ?..

          – Ти згадав про генерала.
          Тож уточнюю слова, –
          Щоб душа не сновигала –
          Тих світів тут теж є два.

Теркін з подивом: – Жартуєш!
Але друг повів плечем:
– Все одно про це почуєш,
Хоч назвися глядачем.

Нам сказали тут завчасно,
Що є цей, де я і ти.
І, звичайно, буржуазний.
Тобто, знову два світи.

Вони мають власні стіни,
Хоча стеля всим одна.
Два – тих світа, дві системи
І співдружності – хана...

Тут і там свої статути.
Так було і так тут є.
І всі інші інститути
Кожен сам собі снує...

          Дійсно, брате, все це схоже
          На життя що тут, що там.
          – Зачекай, це знає кожен –
          Там, де труд, там – капітал,
          Боротьба і таке інше...

          – Ні, навіщо здався труд!
          Тут нема такого більше –
          Вічний спокій – там і тут.

– Отже, наче в обороні
Засмагають тут і там?
– Зайві тут мішки бездонні,
Тобто, гроші, капітал.

Бо нема йому шпаринки.
Ріка Вічності тече...
Життя світле, без хмаринки,
Зайвий раз не припече.

Ну і розклад, для порядку.
Наш підйом, для них – відбій.
Перевірка і зарядка –
В термін звичний, тільки свій.

Ось про все тобі відомо –
Що у нас і що – у них.
– Надзвичайно! Наче вдома, –
Сказав Теркін і затих...

-Тим, хто тут раніш за мене,
Думку я б сказав одну.
Я люблю життя шалене.
А, як треба, і війну...

На війні чого чекаєш? –
Щонайшвидшого кінця.
Славу й почесті сприймаєш,
Як відзнаку для бійця.

Що є краще – перемогу
Для живих в бою здобуть?
Чи здолать важку дорогу,
Щоб в кінці води ковтнуть?

Хоча смерть завжди в запасі –
Треба жити кожну мить!
Смерть мені... ну, не на часі –
Більш за все – я хочу жить!

Чи не так?
        – Мовчи, вояко,
Час життя минув давно.
– Ну, гаразд. Буває всяко.
Це життя – яке воно?

Не для мене тут лежати,
Наче в мізках менінгіт.
Все кажи. Я маю знати,
Що таке весь наш той світ?..

          – Всі питання тут закриті.
          Мабуть, чув, як був живий?
          Наш той світ на тому світі –
          Кращий і передовий.

          Чи навалом, чи поштучно –
          Всі спочинем в цих світах, –
          Обґрунтованих научно,
          А не на кількох китах.

          Де тут кіптява чи пекло,
          Або дим? Ні, боже збав!
          – Так, мені тут дуже тепло.
          Навіть – більше, я б сказав.

– Та не топлять тут у печах.
І нема сковороди.
Там – зима і ти в одежах
Транспортований сюди.

Тут ні спеки, ні морозів –
Хоч куди ти не підеш...
Райських парків чи обозів,
Щоб хотів, то не знайдеш.

Це не казка для дурного
В кущах райського тепла...
– А не бачив ти простого,
Щоб напитись, джерела?..

          – Друг мій, Теркін, забуває –
          Де він зараз... А про збут...
          Через те води немає,
          Що відсутній попит тут.

          Чудернацький світ сусідський.
          Там, у них, все – як колись.
          Чад і свіжість, гонор світський –
          На роботу йдеш – голись.

          Ще тобі повідомляю –
          Наш той світ чіткий, як план.
          Тут – ні пекла, ані раю.
          Тут – наука. Там – дурман.

          А ще – їхня дисципліна
          Проти нашої – ганьба.
          Помилуйся – ось картина,
          Тут – колона, там – юрба.

          Ізсередини і зовні
          Наш той світ – святі краї:
          Розпланований на зони
          Та на відділи свої.

          Впорядкований, зразковий,
          Без хрестів і без ікон...
          Ось поглянь – відділ військовий.
          Це, звичайно, еталон.

          Я брехав би ясравіше,
          Та тобі – я не брехав.
          На місцевості видніше.
          Одягайся. І до справ.

І коли відкрились двері
Відділу військовиків –
Простір, у вселенській ері,
Їм відкрив весь жах віків.

Лиця воїнів спокійні,
Наче бачать в товщі сну,
Що у віковічній бійні
Все злилось в одну війну.

В час лихий протистояння
Доля їх звела в імлі.
Кожен думав, що остання
Була бійня на землі.

І, що інші покоління,
Всих, що ще прийдуть, віків,
Не сприймуть ті повеління
Від земних війни богів...

            …Чіткість ліній і дистанцій,
          Інтервалів частота…
          А ось відділ громадянський:
          Тут вже виправка не та...

          Різнобій цей всім відомий –
          Без реєстру – чин, вага:
          Де – чужий, а де – знайомий,
          Де – дівча, а де – карга...

          Хто з путівкою профкому,
          Хто взяв свічку і хреста.
          Бачиш, в розкладі такому
          Зовсім інша висота.

Теркін трохи розгубився.
Та спокійним був співбрат.
„Як це я отут з’явився,
Де пропав мій автомат?..”

          І згадав, як з другом-братом
          Був в музеї до війни.
          Час якийсь таки потратив
          Під началом старшини.

Не піти була нагода, –
Гра не варта була свіч, –
Вихідного було шкода...
Але тут, то інша річ.

          Все, що є – в найкращім стані,
          Навіть ходять без чобіт.
          Ех, шкода, ці розвід-дані
          Той не знає, кому слід...

Видно, спокою немає
І веселощів катма:
Доміно юрба ганяє
Біля кожного вікна.

          Грають мовчки. Принагідно
          Матом вибухне вся рать.
          Розмовляти не потрібно.
          Головне – шахраювать.

Сум навколо... давні смути
Десь поглинула пітьма.
Б’ють щосили – і не чути.
Курять – кіптяви нема.

          …Браття й сестри, вибачайте,
          Що повчати гріх беру –
          За життя – часу не гайте
          На сумну, скорботну гру.

Гра, можливо, динамічна,
Але киньте „забивать”.
Є на це відпустка вічна,
Щоб належне грі віддать...

          ...Далі йдуть, тієї ж миті, –
          Ніби знак не на добро, –
          Засідає на тім світі
          Потойбічне парт-бюро.

Хто активний і крикливий –
Тут безсилі побороть
Смак засідань особливий,
Що колись їм в’ївся в плоть.

          Відпочинку їм не треба,
          Дайте їм проблем і драм.
          Що для них земля і небо!
          Стіни й стеля – для них храм.

Спека, холод небезпечний –
Це для них найкращий час.
Тут цілком для них доречний
Часу вільного запас.

          Ось, в поставі натуральна,
          Постать в гніві затряслась.
          Справа, видно, персональна –
          Найсолодша в світі страсть.

Тут ні усмішки, ні жарту,
Для скорботи штучний тон.
Ставлять все життя на карту.
Тобто, смерть. Чи вічний сон.

          А слова неначе воду
          Розливає краснобай.
          Його чуєш – нагороду
          Тут, одразу і чіпляй.

Цього типа я сильніше,
Якщо зможу, розкручу.
І розкрию його глибше,
І рентгеном просвічу.

          Разом мізки йому вправлю,
          Чи кілу в його паху.
          Під кінець на вид поставляю
          Наче півня на даху.

Він не просто тут панує,
Ще й концерти видає:
Сам собі телефонує,
Сам на відповідь стає.

          При своїй же секретарці
          Похвалу собі снує:
          Перед ним, мовляв, ми старці –
          Хвалить він в собі своє...

І потрапивши в тональність,
Раптом голос він змінив.
Демонструючи лояльність –
Співрозмовника простив.

          Понад міру весь у владі,
          Він нисходить до простих.
          Лише примха на заваді
          Може стати ігор тих.

Та покинемо боввана –
Хай би він був запаливсь! –
Гляньмо, ось проект романа
Члени розсудить зійшлись.

          Членам цим уже відомо,
          Що повинно в творі буть...
          Які висновки свідомо
          Читачі в кінці знайдуть.

В кожнім томі члени Спілки
Бачать безліч помилок.
Ні, щоб випити горілки
І – додому, до жінок.

          Кандидат над-потойбічних
          Чи-то доктор прах-наук
          Звузив кількість тем одвічних,
          Зсунув вісь душевних мук.

Якщо напрямок в порядку,
Друкувати будуть твір.
Кожен член свою цитатку
Прагне втиснути в набір.

          Ці цитати автор пише,
          На звичайну нитку ниже.
          І вплітає в плин думок
          Сотні мертвих сторінок.

          …Теркін з другом від картинки
          До картинки йдуть і йдуть.
          Чують – виступ без зупинки.
          Хто і що – не розберуть.

Підійшли – якийсь новатор?..
Ось і напис від руки:
„Полум’яний це оратор”.
Зрозуміло. Є такі.

          Він, з мочавкою у роті
          Із трибун завжди гука.
          Бо навчився цій роботі
          У партшколі при ЦК.

Йому пишуть все, що треба,
А виходить – ніби сам.
Коли КРУ, як грім із неба –
Все оте не він писав.

          Але є тут починання, –
          Всі погоджуються з ним, –
          Довгі, без кінця, читання
          Роблять вічний сон міцним.

Вічний сон... Закон природи.
Для думок – пітьма підстав.
І свого екскурсовода
Теркін знову запитав:

– А яка тут є робота?
Наш той світ не на війні?
Так чи сяк, якась турбота
Буть повинна... – Зовсім, ні.

          Є, звичайно, тут притика.
          Устрій заздрість виклика.
          Кількість люду в нас велика,
          Кожен – за керівника.

– Як це так – без виробництва? –
Теркін знову пристає, –
І щоб тільки керівництво!..
– Ні, ще облік у нас є...

Бачиш, брате, суть питання
Тут проста для простаків.
Скрізь небачене зростання
Без заводів і токів.

Нам би все це заважало –
Сталь, руда, зерно, вода...
– Ах, он як! Аж серце стало.
Дійсно, все це – юринда!

Схоже це, – якщо цікавить, –
На „швидку”, яка десь є –
Сама ріже, сама чавить,
Сама ліки продає...

          – Жарти в тебе ще дитячі.
          Заховай їх у собі...
          – Які жарти тут, юначе?
          Вже добу я у журбі.

          Не хотів би заважати,
          Але ноги так болять!
          Хоча б трохи полежати,
          Бо забув, як люди сплять.

– Ти чудний, а ще – занудний.
Зрозумій простий закон:
Ти вже спиш і безпробудний
Зараз ти вкушаєш сон.

Покидай всі звички тіла!
Ліжко, постіль – теж забудь.
– А скажи мені до діла –
Відділів держава ціла
І начальство – як живуть?

Глянув в очі той похмуро
І зітхнув: – Дурненький ти...
– А чому?
        – Номенклатура!.. –
І закрилися роти.

          Наче хтось мішком гороху
          Приголомшив їх з-за рогу.

Через деяку все ж мить
Повернули тему:
– Ну, а що як вкоротить
Трохи цю Систему?

Небагато, але так,
Щоб по розрахунку...
– Ти на вигадки мастак
Вищого ґатунку.

Кадри наші серед лож
І у арт-богемі.
Тобто, наші є також
І в чужій Системі.

Тут, щоб дещо зрозуміть
Жартів ще не досить.
Мережа та її Сіть
Загрібають й косять.

А помимо мережі,
Що межі не знає,
Скільки в Органах, скажи?
– Кількість там зростає...

          – Та по різних тих Столах
          Список підопічних...
          В Комітетах – альманах
          Реформацій вічних.

          Скільки тут велось дебатів –
          Матимемо мову.
          На вкорочення цих штатів
          Штат потрібен знову...

          Неможливо все спростить,
          А згодом – поліпшить.
          Бачиш, нам щоб скоротить –
          Спершу треба збільшить.

Теркін знову до дружка
Каже обережно:
– Сумна доля – нелегка.
Це – беззастережно.

Спокій тут, куди не йди,
Потрапляє в очі.
Ніч, то ніч, а вдень – куди?..
– Тут – ні дня, ні ночі!

Нема літа і зими,
Ночівок в наметі.
– Так це схоже, що всі ми
На чужій планеті!

          – Брате, ні! Це не секрет, –
          Будьмо послідовні, –
          Ми – за межами планет
          І світів всих – зовні.

          Дислокація така...
          Ясно? – Як не знати!
          А там... місяць і ріка...
          І рідні пенати...

          Пам’ятаю, запасний
          Полк. А холод, хуга...
          Але й там, коли живий –
          Жевріє потуга.

– Ти хутчіше-но звикай.
Звичка – час калимний.
Адже тут – оклад і пай,
І тютюн бездимний.

          Теркін чує, як живий –
          Певно, все ж, годують!
          – А тутешній пай який?
          Норму як рахують?

– Особливо. Поясню.
Це нас всіх єднає.
Все, що хочеш – є в меню,
А в житті – немає.

– Ах, ось так! – зітхнув солдат
На слова змістовні.
– А точніше – і оклад,
І пайок – умовні.

Нам усим – тобі, мені...
Збитки лиш рахують.
– Наче так, як трудодні?
– Всі тут так міркують...

Все по формулі простій –
Підпис – і ти вільний.
– Не життя це, брате мій!
– Світ цей – замогильний.

Що життя? То – дивина.
Як космічні дири.
Спокій є, життя – нема.
Два і два – чотири.

          Друг на цих словах замовк,
          Наче воду в ступі стовк.

Пройшли друзі стороною,
Де новий квартал зростав.
Хто це в царстві супокою
Перед вічністю постав?..

          – Зацікавився, кмітливий?..
          – Відкриваю ці світи.
          – Відділ наш там. Особливий.
          Його краще обійти.

          Бути гостем випадковим
          Не стрімись. І не шкода.
          Ні цивільним, ні військовим
          Відділ не доповіда.

          І пішли, бо – Особливий!
          Наче в роті були сливи.

***    Там рядами за курган
          Йшли у даль незриму
          Колима і Магадан,
          Воркута з Наримом.

          У минуле їм іти
          Доля наказала.
          Область горя й мерзлоти
          В вічність їх списала.

          Люди мерли, як святі.
          Більшість з них не знали
          Особливої статті
          Яку відбували...

          За яких таких умов, –
          Розберись, науко, –
          Ні оркестрів, ні промов.
          Розстріл... і – ні звука.

О, пам’яте! Дні пам’яті гіркі...
Твої зарубки в серці – на віки!

          *   *   *

– Хто ж у світі потойбічнім
Особист, що править вічним?

          – Той, хто нас по цих світах
          Гнав щодня юрбою.
          Із ім’ям цим на вустах
          Вмер ти під-час бою.

          Не пригадуєш про ці
          Чорні плями, службо?
          Що з гранатою в руці,
          Ти кричав? А ну ж бо!..

– Не для друку заклик мій, 
Воїна-солдата, –
У бою, – на то він бій, –
Загинаєш мата.

Бо беруть свої права, –
Ніби атакують, –
Більш, ніж інші, ті слова,
Які не друкують...

          Поруч друзі далі йдуть
          Під важким склепінням.
          І думки свої снують,
          Наче павутиння.

– Що, народ тут несміливий,
Чи холоднокровний?
Чому відділ Особливий
Підкорив Верховний?..

          – Він – глава, отець новий.
          Сам, як цар, керує.
          – Але він іще живий!
          – Тільки декларує...

          Для живих нема рідніш.
          Він – закон і прапор.
          В царстві мертвих, як раніш –
          Батько-імператор.

          Зірка щастя на землі,
          Повелитель з неба!
          Склеп пристойний у Кремлі
          Влаштував для себе.

          Ти – в країні забуття.
          Він – живими править.
          І собі ще за життя
          Монументи ставить...

Теркін піт на лобі втер, –
Знов спекотно дуже, –
Та від слів, що чув тепер,
Холод вразив душу.

          І радіє голова
          Вже з цієї миті,
          Що почула ці слова
          Хоча б на тім світі!..

Хай віки собі ідуть.
Лихо – щоб забулось.
Легко вже сміливим буть,
Коли все минулось.

Мов сталевий той хребет
Владі наростили...
– Теркін, знаєш, що тебе
Теж нагородили?..

          Ти – сюди з передової,
          Орден також – за тобою.

Ти потрапив в серпантини,
Де блукав і я в свій час.
Тут до мертвої людини
Піклування – вищий клас!

Доповівся – і нагода
Свій отримати привіт.
– Краще, щоб і нагорода,
І життя, і білий світ...

Як до милої своєї,
Через хащі і рови, –
Я б погодився за нею
Пішки йти аж до Москви!

Та гаразд! Була робота.
Не згадаю всих доріг
У снігах, пісках, болотах,
Де проповз, пройшов, пробіг...

Інша справа – мимоходом
Ще побачити Москву.
Головне – з живим народом
Теж радіти, що живу...

Рік чи десять в своїй хижці,
Серед свого надбання,
Я чекав би вдвічі нижчі
Нагороди й визнання...

Якщо скажуть мені: – Рано...
І бракує ще заслуг, –
Перейматись я не стану.
Я такий, твій щирий друг.

Я до почестей байдужий.
Честь – то праведність бійця.
– Ну, розчулився, мій друже.
Тобі орден – до лиця.

          Як не є, а груди мліють,
          Коли з орденом ідеш...
          – В мене ноги вже німіють.
          Відчуття – ось-ось впадеш.

– Зрозуміле нетерпіння.
Але зваж – що там зима.
На фронтах важкі боріння.
Зайвих місць у нас нема.

Ти, мій брате, не печалься,
Я порядок наведу.
В замогильного начальства
Я, як кажуть, на виду.

Ми притулимось де-небудь.
Ти смієшся? – Ні, чого?
Без знайомих і на небі
Теж, я бачу, не того...

          – Я живу і не сумую.
          Бо полишив боротьбу.
          А тепер тебе здивую –
          Подивитись пропоную
          В нашу стерео-трубу.

– Як потрапило це диво,
Для яких таких задач?
– Тільки для свого актива
Є секретний спец-постач...

Тут не бій іде всесвітній,
А всесвітній перелом.
Постає той світ сусідній
За прозорим гарним склом.

В чіткій формі відображень,
На питання є одвіт.
Ти побачиш в світлі вражень,
Як гниє у них той світ.

В них ще краще, ніж в музеї,
Де нове знайдеш щодня.
І такі тут є мамзелі –
Справжня Євина рідня...

          Витримка, мабуть, безкровна,
          Тут була, як благодать...
          – Але все ж таки умовна
          Ця жіноча хтива стать?..

          Глянув друг на нього скоса,
          Наче півень в жменю проса.

–  Що умовна, то це так.
Всі це мають знати.
Але я тут не простак.
Маю щось сказати.

Я підозрював не раз,
Та мовчав, зізнаюсь.
Чи умовний серед нас
Той, з ким я тиняюсь?

Подивлюсь – і не дарма, –
Ти весь час бурмочеш:
Пити, спати... Крадькома
Про дівчат торочиш...

          – Закурити! – капшука
          Витяг підсвідомо.
          Звісно, справа нелегка
          Жить на світі тому.

І в кишенях із кутків,
З закутків підкладки
Тютюн з крихтами жуків
Позсипав до шапки.

          Вдихнув диму ще живого,
          Ще земного, фронтового
          І надійного, без зради,
          Коли сам, а треба ради...

          Він один в жнива воєнні,
          В тихі дні благословенні
          Повертав нас до надій,
          До родин в країні мрій.

          Дехто згадував дружин –
          Злих, як кажуть, без причин,
          Що за всіх є найдорожча, –
          Хай гарніша чи молодша.
          (Жінки гарні – як ляльки
          Чи дешеві цигарки...).

...Пригощаються навзаєм
Кожен власним тютюном.
Цигарковий дим щезає,
Як серпанок за вікном.

          Теркін справжній дегустатор.
          Раз смикнув, а згодом – два.
          І сказав екзаменатор:
          – Це справжнісінька трава!..

          А ось наш. Зроби затяжку.
          Друг закашлявся: – Відвик...
          Дійсно, справді мертвим важко
          Там, де легко для живих...

– Знаєш, хоча звідти вибув, –
Навіть в замогильнім сні, –
Те, що я не з’їв, не випив,
Сниться в моїх снах мені.

Не добрав, шкода та й годі,
Склянку там і там, дивись.
А наїдків!.. У народі
Кажуть так – хоч завались.

За Угрою, у землянці,
Тільки сів, а тут – „в ружжо!”
Все залишив в повній банці,
Всю розраду для кишок...

Пам’ятаю білоруску...
Я не з’їв куліш свинний.
Правда, ми ловили гуску
В клуні, де куток сінний...

Гарна гуска... сам і винен,
Бо прогаяв якийсь час...
І того не вполовинив,
Що до крихти з’їв би враз.

Головне таки – здоров’я.
Дні важкі за днями йдуть.
Кажуть люди з Приазов’я –
На тім світі не дадуть...

          Друг віддав йому торбинку
          І сказав: – Одну хвилинку!..

Вибух грізний десь загув
І потряс терени.
Світ освітлений мигнув,
Заревли сирени.

          Від виття, що жах несе,
          Піднялось волосся.
          Незабаром стихло все.
          – Що це відбулося?..

– Серенада з КПП.
Це – не таємниця.
Не секрет – у нас НП.
Ось і вся різниця.

На контролі постовий,
Видно, помилився.
Там дізнались, що живий
З мертвими прибився.

А щоб справу враз спростить, –
Непросте завдання, –
Віднайти і розмістить
В залі для чекання.

Там зачинять на замки,
Щоб було негласно.
Затим... дбають парубки...
І вивозять...
           – Ясно...

– Я по-дружньому скажу,
Якщо хочеш знати.
Тобі добре прислужу.
Впевнений будь, брате.

Про твою нудьгу, прости, –
Дружба – то є дружба, –
Мушу я доповісти...
– Ясно...
      – Бачиш – служба...

Тут, що-небудь, і – під суд.
З місця, і сьогодні.
– Ти боїшся тих паскуд
З чорної безодні?..

          – Ти мені, як рідний брат.
          Правда – в твоїм жарті.
          Нема фронту, є штафбат.
          Органи – на варті.

          Але виходу нема.
          Не корч з себе жертви.
          Ходиш-бродиш, як чума
          В тихім царстві мертвих.

          Тут найкращі відчуття –
          Вічний спокій, слава...
          Чим приваблює життя?
          – В звичці, бачиш, справа...

– Ти від звичок відвикай,
Я тебе благаю.
У живих там, скажеш, рай?
– Далеко до раю...

          – То ж бо!
               – То ж бо, та не те.
          – Але ж ти упертий.
          Я покличу медсестер –
          Допоможуть вмерти.

          – Я не хочу!
               – Цим гріхом
          Володіть замало.
          Щоб зворотнім йти шляхом,
          Треба хліб і сало.

          – Але я, мабуть, живий
          Бо душа ще рветься в бій.
         
          Ще прийде той час –
                травою
          Десь у світі прорости.
          Та з людиною живою
          Хочу мову я вести.

Якщо день прийде успішний,
Тиловий чи фронтовий,
Він од вічности миліший.
Я щасливий, бо живий.

Вже розтанули вагання.
Смисл – у суєті земній.
Хочу, щоб новим завданням
Надихнувся Автор мій.

Хай зі слів моїх, як слід,
Віддзеркалить весь той світ.
І правдиво. А злукавить,
Для наочности співставить –
Не біда. То – вірний хід.

Правду шанс є змалювати,
Що панує, як жива.
Задки мчать у бій гармати –
Дійсно правильні слова.

Так що з мене досить, друже,
Не прийшов ще час сумний.
– Подивлюсь – розумний дуже.
– А що, скажеш, я – дурний?..

Доля всих нас волочила,
Щоб надати свій вінець.
Влада Рад всього навчила.
Нам без розуму – кінець.

На ходу всих лаштувала,
Хто навчатися умів.
Особливо не чекала
Хто порад не розумів.

І тепер всі тин городять,
Щоб де-інде не блукать.
Нині всі розумні ходять.
Дурнів – треба пошукать.

          – Що шукати? Дурнів ситих
          Тут бездонна є діжа.
          Має справжніх і набитих
          Вся Система й Мережа.

– І цей надлишок покірно
Розповсюджують куди?
– Без проблем і планомірно
Співпрацюємо завжди.

Ми вивчаєм досконало –
Як виносить їх земля...
І цим ділом досить вдало
Главк столичний заправля.

Дурням всим перетасовку
Він вчиняє на постах.
Посилає на низовку,
Щоб плодилися в містах.

Тих –туди, а інших – звідти.
Безліч маємо ідей.
– І які привозять звіти?
– Дивлячись, яких людей...

Наполегливі є ґуру,
Ледве клигають, а вчать.
Доручають їм цензуру.
Їм зарплата, всі – мовчать.

Тільки так. Для них, тим паче,
Це – останнє заняття...
Ну, як вирішив, вояче?
– Моє рішення – життя!

          – Але звідки допомога,
          Коли мертвий весь вантаж?..
          В один бік веде дорога.
          Ти це все ретельно зваж.

Люди – в цей бік, ти – в зворотній.
Зрозумій, на чому? Як?..
– Повні йдуть напередодні,
Але звідси – порожняк!

          – Тут квитків нема, посадки,
          Нема шляху „догори”.
          – Але ти не маєш гадки –
          Є підніжки, бампери.

Хіба сили бракувало, –
Ти забув у вічнім сні, –
Як у наступі, бувало,
Ми тримались на броні?..

          – Важко, Теркін, на границі.
          Щонайлегший шлях – сюди.
          – Важко? Що це за дурниці?
          Важко рибку із води...

Для живих, а не для мертвих,
Є майданчик гальмівний.
Вищий клас – в штанах потертих
Світ полишити сумний!

Кинь і ти цю префектуру.
Ми ж з тобою, як брати.
– А таку ж номенклатуру
Там я зможу ще знайти?..

          Я займаю в потойбіччі
          Не останню із посад.
          А в якому п’ятиріччі
          Буде там така краса?

Раптом гуркіт потряс стелю.
Теркін глянув на дружка...
Несподівано з тунелю
Вибіг склад порожняка.

          Вмить від гуркоту і гулу
          Зник розмови кожен звук...
         
          Ох, як поручня смикнуло
          Із живих солдатських рук!

Біль, як струм, у м’язи в’ївся.
Біль потужний, вогняний.
Але Теркін завалився
На майданчик гальмівний.

Якась доля переваги –
І боєць вхопивсь за шпиль...
З вітром щастя і наснаги
Крізь тунель летить Василь!

І почув від командирів
Митних і військових влад:
„Вантажу чи пасажирів
Не везе рухомий склад...”

          Так в критичному випадку
          Порожняк напругу зняв.
          На прощання чи на згадку
          Теркін руку підійняв.

Я, мовляв, ваш світ чисельний
Бачив в капцях, у труні.
Світ життя хоча й пекельний,
Але він живе в мені.

          Теркін думав – перемога!
          Через смуги захисні
          Догори вела дорога.
          Ось вже сонце!.. Але – ні!

Ледь зімкнув від втоми очі, –
Наче сон – пропало все.
Сам стоїть десь серед ночі,
Ні дороги, ні шосе...

          Без квитка! Усі зусилля
          Втома наче відняла.
          І дорога з замогилля
          Манівцями повела.

Пошукав в пітьмі руками,
Щоб напомацки іти.
І пішло усе кругами,
Всі змішалися світи...

          Тут і пам’ять, і свідомість.
          Час, що є і був колись.
          Вся війна і зим суворість,
          Літня спека й кров злились...

Тут руїн гарячий щебінь
Вибух в груди посилав.
І вогні палали в небі,
І Чумацький Шлях палав.

          Тут вали, завали, кручі,
          Крики ще живих калік...
          І пісок сухий, сипучий
          Із-під ніг безсилих тік.

І по шкірі голій – холод
Дер, як рашпіль вогняний.
Спрага вічна, вічний голод
В вічнім хаосі війни...

          Та, жевріюча свідомість,
          Відчувала пульс життя.
          Вдих і видих... і натомість
          Дивне світле почуття.

Біль важкий і безупинний
Сили в безвість розсівав.
Втоми поклик щохвилинний
Колискової співав.

          Та вела, вела солдата
          Сила, на життя багата,
          І заступниця всих днів –
          Днів для буднів і для свята.
          Сила, названа без слів...

Смерть літала чорним круком,
Та тривала боротьба.
Йшов кінець кривавим мукам,
Час життя у серці стукав –
Теркін сперся до стовпа...

Це – кордон, а там – застава.
І жердина ділить шлях.
Тут повітря кращим стало
І кістлява Смерть пропала
У засніжених полях...

          Ось вже вдома, тільки б ноги
          Перекинути і – край.
          Сил забракло... Допомоги
          Жде солдат в кінці дороги...
          Крапка, Теркін. Помирай!..

Але тут, ось так померти
На кордоні двох світів?
На тім світі, в позі жертви
Жалкувати, що до смертних
Не дійшов, хоча хотів?..

          Так буває і у звичній,
          Стрімкій сутолоці днів –
          Все втрачаєш в битві вічній –
          І себе, і ворогів...

Все дарма – ну, хто б змирився –
Стільки мук, надій доріг...
Був би Бог – то помолився,
А нема – хто б допоміг?..

          Судний час – це час нестерпний.
          Час випробувань важкий.
          Хто нам скаже – які жертви
          Смерть збирає в світі мертвих?
          Хто торує там стежки?..

          Смерть пасе нас непомітно,
          Непідкупна і стара...

          Автор радісно й привітно
          Каже нам: – Прийшла пора –
          В світ живих, в якому нині
          Служать Право і Закон...

          – Дивний факт у медицині, –
          Чує Теркін, мов крізь сон...

Роздивися – наче в хаті.
Постіль свіжа, стіл, поріг...
І стоїть над ним в халаті
Справжній лікар біля ніг.

І хоча зітхнути вільно,
В повні груди, він не міг –
Вже згадав, як він підпільно,
З того світу добровільно
Душу з тілом приволік.

І відчув п’янку свободу,
Наче пив холодну воду
І не вів ковткам тим лік.

          Всі вітають з Новим роком.
          – А, згадав я – Новий рік!..

          Та страшна, з кривавим ротом
          Ходить смерть біля воріт.

Мужній воїн, як дитина,
Тепер, думає, засну.

          І радіє медицина:
          – Ох і Теркін, ну і ну!..

Повернувся з того світу
І прибув на білий світ.
Якщо вірити завіту –
Житиме він ще сто літ!

          *   *   *

  -Крапка?..
  -Вивернувся спритно
Із армійської труни
Теркін твій...
  -Це очевидно.
  -Крапка буде восени...

– Як це – Теркін на тім світі?
          – Автор має нас за кіз.
          У двадцятому столітті
          В замогилля нас заніс.

– Через те саме собою
Тут питання постає:
А чому не до забою?
– Не в колгосп?
– Чи не в радгосп?
– Або в цех у добру пору?
– До мартена?
– В голов-літ?
– Навіть, скажемо, в контору?
Здатен він до всих робіт.

          – Козаки, свободи бранці,
          В кабінети не підуть.
          – Їх – в ансамбль грузинських танців,
          То і там не підведуть...

          – Десь проґавив трохи Автор,
          І повів героя вбік...
          – Був би хлопець космонавтом.
          – Космонавтом? Не той вік.

          – Був би віком по відвазі
          Серед зоряних зірниць...
          – А якби в універмазі?
          - Там, що-небудь – до в’язниць.

– А в народне харчування?
– А в державний житлобуд?
– В міліційні формування?
– А в пожежний інститут?

          Ох, Читачу, ти мудруєш,
          А не можеш врахувать:
          Місць усих не порахуєш,
          Де міг Теркін працювать.

Суперечки про героя
На фронтах давно велись.
Коли стрінуться десь двоє,
Але з різних родів військ.

          Теркін, – тим чи іншим боком, –
          Народився на війні,
          У важкі, спекотні дні.
          Бог війни був йому богом.
          Теркін йшов з ним по дорогах
          В марші танкових частин...
          Де б не був, він був, як син.
          Все він знав і все умів,
          Але всі права на нього –
          За царицею полів...

Дружні почуття, відверті
Притаманні нам, живим.
Певно був героєм Теркін
Всезагальновійськовим...

          І було б не по закону,
          Якби я і приписав
          Його відомству одному,
          А Героя не спитав.

Вже на нього і управи
Я, як Автор, не знайду –
Має норов,
Має право
На життя і на мету.

          Не важливо, – як на ділі, –
          На якому він посту.
          В міністерстві чи артілі
          Має чин і висоту.

Де життя – йому найкраще.
Там, де радість – він творець.
Там, де біль – йому найважче.
Там, де битва – він борець.

          Нині світ військовий мріє
          Про новітнє, наднове.
          Про над-над передове...
          Автор – що ж?.. Нехай старіє,
          Та Герой мій – хай живе!

Я такий сюжет для казки
Вибирав не для осанн.
Чи сказати: – Без підказки
Справу цю зробив я сам...

А, плануючи свій наступ,
Мав на думці я своє:
Ризик є, я можу впасти,
А, як ні?.. Сюжети є...

Не втрачаю я надії,
Що успішно працював...
Я – з чого почав події –
Те й в кінці припасував.

          „Прочитай...” – напередодні
          Я згадав свої слова.
          От тепер – твої природні,
          А мої – ніщо – права.

Не тримай у таємниці
Слів і роздумів рубіж.
Не розмінюйсь на дурниці –
Хліб-сіль їж, а правду ріж...

          Ще одне дозволь згадати,
          Бо думок якраз нема...
          Задки мчать у бій гармати, –
          Хтось сказав... І не дарма...
               


1954 – 1963 рр.
 2007, травень. Житомир.


Рецензии