Л. Костенко. Вишнёвый Хутор. Там, за порогами, в..

Украинская поэтесса

В.Ц.

Там, за порогами, в степях,где земли щедры и широки,
где на столбах и на хатах вьют гнёзда аисты с любовью,

там, что упало – проросло,дороги – рокот на бандуре,
если срывались где-то бури – чернозем тоннами несло, -
Вишнёвый Хутор…

Ни души.

А где же вишни? Где те вишни?И где те сны? Куда ушли? -
Давно их взял себе Всевышний.

Какой-то странный самосей –и тот аж сизый, одинокий.
Лишь только в памяти твоей тот хутор до сих пор Вишневый.

Цветут ещё те вишняки, за горизонт ушла пшеница,
бегут полями пацаны, -дай Бог, с дороги им не сбиться!

А в Диком Поле, в Диком Поле! –
по травам кони тихо бродят, -
там мама свои грядки полет
и босиком по грядкам ходит.

А мама полет, мама полет.
Земля, как глинище, тверда.
Сгорели грядки, рожь посохла,
и в речке высохла вода.

Всё окружили солонцы. На пашнях везде камни, камни...
Давно в криницах нет воды, там соль одна, и нет конца ей.

Земля, как панцырь черепах, лежит, не смыть даже грозою.
Вишнёвый Хутор в тех степях будто прожжён чьей-то слезою.

А ваша хата ещё есть, крест-на-крест окна все забиты.
Земля и через сотни лет не позабудет, не привыкнет

к тому, что конь не пробежит, и нет вербы над той рекою,
лишь мёртвый хутор сторожит
могилу матери…
прикрыв своей рукою…

Май, 2015 г.
оригінал

Там, за порогами, в степах,
де землі щедрі і розлогі,
сидять лелеки на стовпах
і ріллі дихають вологі,

там, що не впало – проросло,
шляхи - як рокіт на бандурі,
там, як зривались чорні бурі –
чорнозем тоннами несло, -

Вишневий Хутір… Ні душі.
А де ж ті вишні? Де ті вишні?
І де ті сни давнеколишні?
Нема вже й стежки до соші.

Якийсь зальотний самосій –
і той аж сизий, аж смушевий.
Лише у пам’яті твоїй
той хутір все іще Вишневий.

Цвітуть іще ті вишняки,
за обрій стелеться пшениця,
і йде у школу навпрошки
маленький хлопчик пішаниця.

А Дике Поле, Дике Поле! –
по груди коням деревій.
А мати свій городець поле, -
все ще у пам’яті твоїй.

А мати поле, мати поле.
Земля тужавіє, тверда.
Згорів город і жито кволе,
і в річці висохла вода.

Все обступили солонці.
Рілля вродила камінцями.
Стоять порожні криниці,
береться сіль до самих цямрин.

Земля – як панцир черепах,
лежить, не змита і грозою.
Вишневий Хутір у степах
немов пропечений сльозою.

А ваша хата ще стоїть,
забиті навхрест ваші вікна.
Землі – хоч тисячу століть –
вона не втішиться, не звикне,

що кінь в степу не заірже,
що вже нема верби тієї,
де мертвий хутір стереже,
могилу матері твоєї…