Маленький олов яний солдатик

   Олеся побачила його ще здалеку, на підході до багатоповерхівки, що хизувалася своїм зростом перед розквітлими яблунями передмістя. Він стояв біля під’їзду і нагадував маленького олов’яного солдатика із казки. Був одягнений в парадний зелений мундир, підігнаний до його худорлявої статури. На сонці виблискували жовті ґудзики із зірочками. На погонах теж були маленькі жовті зірочки.
   «Маленький, худенький, старенький ветеран війни минулого сторіччя у формі неіснуючої держави», - подумала Олеся.
 
- Чому ж він не на параді у центрі міста? – не вгавав розум.
- Може у нього не має сили йти десять хвилин до найближчої маршрутки пішки, а потім ще пів години їхати до центру, - озвався внутрішній голос.
- То чому ж йому вдома не сидиться? – затявся розум.
- Бо сьогодні дев’яте травня. От він і витяг із шафи святковий мундир, який раз в рік дістає, і одягнув його. Бо коли б ще мав одягти? А біля під’їзду став у надії, що його хтось привітає, - розкладав усе по поличках внутрішній голос.
- Дев’яте травня – то не веселощі, не музика, а панахида і молитва, - не здавався розум.
- Йому цього не зрозуміти, - по паузі відповів внутрішній голос. Усе життя про ветеранів згадували саме цього дня. Вручали квіти, наливали сто грамів, давали гречану кашу безкоштовно.
 
   Олеся сповільнила ходу. Їй потрібно було саме у той під’їзд, біля якого, немов на варті, струнко стояв ветеран. Дівчині раптом стало соромно. Вона згадала травень минулого року, море і Крим.
   Згадала білий іноземний лайнер в порту української тоді ще Ялти і німецьких туристів, які поважно сходили трапом. Усі сивочолі. Спиралися на ціпки чи ходулі. Біля них снували стюарди, допомагаючи зійти. «Круїз для німців по Чорному морю», - поширився поголос поміж людей на пірсі. Усі зупинялися. Милувалися білосніжним лайнером, розглядали німецьких туристів, що переходили до автобуса, аби їхати в Лівадію.
У білих шортах та капелюшках німецькі пенсіонери виглядали незвично. Та вони особливої уваги на портових зівак і не звертали. Радісно гелготали один з одним, готуючи фото та кінокамери для зйомок.
   Чи бачив цей ветеран хоча б раз лайнер? - подумала Олеся. - Коли він в останнє відпочивав на морі? - І чи був на морі взагалі? Питання сипалися одне за одним. Дівчина похилила голову.
   Їй було соромно перед цим «маленьким олов’яним солдатиком». Соромно за свою країну, яка нічого, окрім патріотичних пісень на свято не давала ветеранам.
   Було соромно за цього старенького дідуся у зеленому мундирі. Соромно за його засліплену віру. Бо чоловічки у зеленій формі зараз шматують її країну і вбивають українців.
   Олеся відвела погляд, зіщулилася, опустила голову і пройшла повз ветерана у двері під’їзду.
   А вже десь по обіді, сидячи із подругою на лавочці під білопінною яблунею, дівчина побачила схиленого старичка в потертій штурмовці, заяложеному кепчику і розношених капцях. Дідок човгав ногами і прямував до хлібного кіоску. Олеся впізнала ранкового ветерана і їй стало соромно… за себе.

14.05.2014 р.