Лина Костенко. В сад почерневший тихо выхожу

Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін         
він був старий і ще раз обновлявся. 

І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...

                Ліна Костенко


В сад почерневший тихо выхожу,               
ему теперь ни яблочка не снится.               
На память осень оставляет шум –
танцующий, печально-шелковистый.

Так долго он смотрел в глаза мои,
знакомый с детства – старый сад осенний.
В круговороте многих лет и зим
не смерти ждал, всего лишь – обновленья.

И он спросил – ну что ж ты не пришла
Весной, во время моего цветенья?

А я сказала: ты же для меня               
один всегда – и присно и вовеки.               

И я пришла не стряхивать ренклод,
не прибыли искать  на голых ветках.
Чужие ходят в час твоих щедрот,
а я пришла в час грусти беспросветной.

Пожалуй, это – все мои права.               
Уже скрывалось солнце за холмами –   
и сад шептал шершавыми губами
прощально-золотистые слова…