Не плачте, мамо

“Не  плачте,  мамо!  Не  сумуйте,  рідна!
Не  кличте  мене  з  Петриком  до  себе.
Залишились  одна  на  світі...  бідна...
Благально  руки  тягнете  до  неба.

Немає  щастя..,  день  за  днем  -  тривоги...
І  думи  вас  обсіли  невеселі.
Щось  в  вузлику  зібрали  у  дорогу...
Думки  полинули..,  а  ви  одна  в  оселі.”

Лелечкою  в  світи  б  десь  полетіла,
Синів  обох  знайти  святі  могили.
Стара  шинель  давно  уже  зотліла,
Що  тіло  сина  старшого  накрила.

Біліють  кісточки  в  міжгір'ї  темнім,
А  біле  тіло  хижаки  склювали.
Неначе  в  склепі  тут  при  світлі  деннім...
Печеру  кажани  облюбували.

“О,  Господи!  Моє  дитя  кохане!
Чому  один  ти  досі  на  чужині?
З  ущелини  хто  кісточки  дістане?”
Сумує  вітер  над  загиблим  й  нині...

“А  Петрик  поруч..,  мамо,  зовсім  близько-
На  півдорозі  з  Файзабада  до  Герата.
До  “духів”  злих  він  підійшов  заблизько
І   зовсім  поруч  розірвалася  граната.

Не  плачте,  мамо!  Ми  в  світах  далеких,
В  чужій  країні  з  братом  заблукали...
Погляньте   вгору  -  полетів  лелека.
Це  ваш  синок,  якого  так  чекали.

Пробачте,  нене, я  не  маю  сили
Здійнятися,  як  він,  високо  в  небо.
Забувши  втому,  звестися  на  крила.
Полинути,  мій Господи,  до  тебе!

Така  вже  доля...  не   дано  пізнати
Обом  нам  щастя... грішні,   мамо,  грішні.
А  вам  синів   з  дороги  виглядати
І  сльози  лити  гіркі   та  невтішні.”

“Як   важко,  діти,  довгими  ночами
В  полоні  дум  блукати  невеселих.
У  мріях  бути  там  в  Афгані  з  вами
В  холодних,  темних,   кам'яних  оселях.

Я  стільки  років  Господа  благала,
Щоб  в  небі   зорі  засвітив  щасливі.
За  обрій  темний  зорі   ті  упали-
Потішилися  долі  дві  зрадливі.

Думки,  мов  птахи,  полетіли  в гори...
Внизу   -  Баграм,  Полі-Хумрі  в  тумані.
Чужим  ніколи  не  втішалась  горем,
Не  насміхалася...  не  заздрю  й  нині.

У  серці  рана  досі   кровоточить...
Де  взяти  сили  долі  не  скоритись?”
Матусі  сльози  заливають  очі...
Упала  на  коліна...  помолитись...