Николай Холодный. Дорога к матери

Я опять к Вам так и не приехал.
Верно, наши вербы разлюбил.
Пишете, прислал я Вам орехов,
Да прислать к ним зубы позабыл.
Не судите, если забываю
Спелых вишен цвет кроваво-красный.
Гвоздик золотой  в "ничто" вбиваю
Двадцать восемь лет я понапрасну.
Говорили Вам, на острой бритве,
Развлекая публику, стою.
Кто-то без меня меня на битву
Тянет, чтобы пал я в том бою.
К Вам пути-дороги камнем устланы.
Не пройти через посты, хоть плачь,
Терн глядит гадюкою без устали,
Надписи фальшивые: "Удач!".
Огород теперь сосед Вам пашет-
Уродилась пышной лебеда.
А меня топило море, даже
Вышиванку  унесла вода.
Может, отзовусь в раскате грома,
Может, стану я от грома нем.
В жизни будто бы на ипподроме:
На коне - и под конём затем.
Мир ко мне суров был, словно отчим,
Ветры нагибали, как лозу,
Но смеялся я сквозь Ваши очи
И макал перо я в их слезу.
А когда мели вокруг метели,
Филин гулко ухал из дупла,
Домик наш, стоявший еле-еле,
Не жалел последнего тепла.
Не осталось от стрехи помина:
Забелела жестью, как зима.
Держите орехи, дар от сына,
А к чему - не знаете сама

Первоисточник: Николай Холодный "Дорога до матері"

            Я до Вас ізнову не приїхав.
            Мабуть, наші верби розлюбив.
            Пишете, прислав я Вам горіхів,
            тільки не прислав до них зубів...
            Не судіть за те, що забуваю
            перестиглих вишень кровотечу.
            Двадцять восьме літо забиваю
            золотого цвяха в порожнечу.
            Кажуть Вам, що я на лезі бритви
            для розваги публіки стою.
            Хтось мене без мене тягне в битви
            і за мене «падає» в бою.
            А до Вас дорога камнем стелена.
            Заборонні знаки та пости.
            Обіруч гадючі очі терена
            і фальшиві написи: «Щасти!»
            Вам тепер сусід города оре –
            і вродила рясно лобода.
            А мене ледь не втопило море,
            й вишиванку понесла вода...
            Може, я озвуся Вам у громі.
            Може, мене зробить він німим,
            у житті немов на іподромі:
            на коні побудеш і під ним.
            Світ мені був гірший за вітчима,
            і вітри згинали, мов лозу.
            Та сміявсь я Вашими очима
            і вмочав перо у їх сльозу.
            А коли зчинялись хуртовини
            і гукали сови у дупло –
            нашої старенької хатини
            скрізь мене знаходило тепло.
            Згадки не лишилося від стріхи:
            забіліла бляха, мов зима.
            У руках тримаєте горіхи,
            а нащо – не знаєте й сама.
            1968

            
Для Нового Конкурса http://www.stihi.ru/2013/01/20/8057