Груша

.                Пам'яті українців, засуджених
                Сталінським режимом до
                Сибірських таборів за спробу
                вижити в голодному 1947 році,
                присвячується.
.          Грюкнули  двері.  На  подвір’я  вийшла  Стефка.  Сипнула  кукурудзи  курям,  влила  в  миску  води  псові,  та  й  задивилась  на  зеленобокі  груші.
           Ох  і  груші,  ох  і  груші!  Одна  краща  іншої.  І  багато  ж  їх  вродило  цього  року!  Зараз  вони  ще  тверді  та  зелені.  Та  Стефка  дасть  цьому  раду.  Вона  обережно  зірве  кожну  грушку.  Щоб  не  побилися  і  не  прим’ялися,  поскладає    їх  на  солому  в  ящик.  А  зверху  знову  ж  таки  соломою  притрусить.  Так  в  льоху  вони  до  Різдва  пролежать.
         А  взимку  внесе  Стефка  побілілі,  налиті  соком  груші  до  хати.  От  тоді  вона  і  поласує  запашним  фруктом,  з  якого  сік  аж  збігатиме  по  пальцях.  Стефка  ковтнула  слину.
         Загавкав  собака,  і  аж  тепер  Стефка  побачила  коло  воріт  жіночу  фігурку  у  чорному.  «Хто  б  то  міг  бути»,  -  подумала  про  себе,  і  через  все  подвір’я  попрошкувала  до  воріт.  Жінка,  що  там  стояла,  була  не  стара,  але  якась…  замучена,  чи  що…  Змарніла  на  лиці,  худа,  в  стоптаних  чоботах,  що  вкриті  жовтим  пилом.    Жінка  дивилася  в  глибину  подвір’я,  і  ніби  не  помічала  господарки.
-  Чого  вам,  -  звернулася  до  неї  Стефка.
         Жінка  наче  прокинулася,  закліпала  очима  і  видушила  з  себе:
-  Водички  б  попити…
         Стефка  метнулася  до  криниці.  Вправно  закрутила  корбою,  дістала  води,  зачерпнула  алюмінієвою  квартою  з  відра,  і  подалася  знову  до  воріт.
         Жінка  спрагло  припала  губами  до  кварти,  та  погляд  її  не  відривався  від  подвір’я.  Стефка  прослідкувала  той  погляд.  Жінка  дивилася  на  її  грушу…
         Груша  і  справді  була  чудовою!  Висока,  розлога,  пишна!  Розкинула  віття-руки  на  всеньке  подвір’я.  Велике,  оксамитове    листя  створювало  тінь  та  прохолоду.  Не  даремно  Стефка  так  любила  вечорами  сидіти  під  грушею,  спершись  натрудженою  спиною  до  теплої,  гладенької  кори  дерева.
         А  який  весною  над  подвір’ям  аромат  стояв,  коли  груша  зацвітала!  Бувало,  сидить  Стефка  і  слухає,  як  хрущі  гудуть.  Дивиться    як  вони,  вдарившись  об  гілля,  сиплються    додолу,  а  потім  отямившись,  знову  злітають  до  запашних  квітів.
         Жінка  вже  й  пити  перестала,  а  поглядом  так,  ніби  вчепилася  в  її  грушу.
-  Зелені  ще,  -  промовила  Стефка.    То  зимові.  Їм  вилежатися  треба.  А  зараз  ще  тверді,  як  камінь.
         Та  жінка  ніби  й  не  чула  Стефчиних  слів.
-  Можна…  можна  я  підійду  до  дерева,  -  попрохала,  а  сама  не  відвертала  очей  від  груші.
-  Та  що  вам  треба,  жіночко?  Йдіть  собі!  –  Стефку  почав  дратувати  той  погляд  в  глиб  її  подвір’я,  та  й  ця  обірванка  також.
-  Та  куди  ж  я  піду?  –  запитала  жінка.  Та  це  ж  моя  хата.  Її  ще  мій  дід  будував.  І  грушу  оцю  –  серед  двору,  він  садив.  А  під  грушею  у  нас  стіл  стояв.  І  вся  сім’я  наша  вечеряла  за  ним  влітку.  Та  дід,  і  мама,  аж  поки  не  повмирали  там,  в  Сибіру,  все  оцю  грушу  згадували,  і  плоди  її  запашні  та  соковиті.  А  мама,  як  вмирали,  то  просили  хоча  б  шматочок  нашої  грушки  скуштувати.  А  я  їм  слово  дала,  що  скуштую.  За  них,  і  за  себе…  Дай  мені,  дай  мені  зірвати…
-  Та  що  ти  верзеш?!  –  закричала  Стефка,  -  сама  не  помічаючи,  що  перейшла  на  «ти».
-  Який  дід?  Який  Сибір?  Іди  собі!  Стала  би  я  на  своє  подвір’я  приблуд  пускати!  Іди,  а  то  собаку  спущу!  Ач!  Груші  їй  закортіло!  Йди  геть!  -  все  дужче  і  дужче  кричала  Стефка.
         Жінка  раптом  заплакала.  Сльози  цівкою  стікали  по  запилених  щоках,  залишаючи  брудні  потьоки.  Далі  впала  перед  ворітьми  на  коліна,  шльохаючи    і  простягаючи  до  Стефки  руки,  заголосила:  «  За  ради  Христа!  Дозволь  мені  скуштувати  грушу!»
         Стефка  холодно  подивилась  на  неї,  сказала  ще  раз  «йди  геть»,  відв’язала  собаку,  і  грюкнувши  дверима,    пішла  до  хати.
         До  самого  вечора  заглядала  Стефка  через  вікно,  аби  дізнатися,  чи  пішла  жінка  в  чорному,  чи  ні.  А  та  сиділа,  як  німий  докір,  на  горбочку  під  ясенем,  якраз  навпроти  її  хати,  і  була  схожа  на  кам’яну  брилу.
         Ранок  наступного  дня  видався  теплим  та  погожим.  Голосно  кукурікали  півні.  Жінки  в  чорному  не  було…
-  Наче  страшний  сон,  -  промовила  Стефка,  та  й  пішла  поратися  по  господарству…
     …  А  за  тиждень  груша  всохла.  Спочатку  вкрилося  чорними  плямами  і  обпало  листя.    Потім  обсипалися  збабчені  плоди…  «Може,  хто  наврочив»,  -  казали  люди.
         А  може,  спокутувала  людський  гріх….  Хто  зна…