Спогади про Батак. Багато рокiв потому...

                ВЫСШАЯ НАГРАДА В КОНКУРСЕ "О БОЛГАРИИ ПО РУССКИ"
                НА ТЕМУ "СЛЕЗЫ БАТАКА"
                НА V МЕЖДУНАРОДНОМ КОНКУРСЕ ПОЭТИЧЕСКИХ ПЕРЕВОДОВ
                "БОЛГАРСКИЙ ЯЗЫК: МЕСТО И ЗНАЧЕНИЕ
                В КУЛЬТУРНОМ ПРОСТРАНСТВЕ ЕВРОПЫ"
                http://www.stihi.ru/2012/05/11/602    

                Пiд враженням вiд "Възпоминания от Батак"
                Івана Мiнчева Вазова
                (Болгарiя. Кривавi часи Османської iмперiї)
               
               
                Спогади про Батак. Багато рокiв потому…               
         
          - Дiду, дiд-у-у-у...
          Безмежний простiр стривожили дзвiнкi дитячi голоси. Два хлопчики, Петро та Михайлик, онуки дiда Івана, що проживає  на окраїнi  лiсу, загорнувшого своїми шатами пiднiжжя гори, стрiмголов летiли до його садиби. Птахи, що привикли до спокiйного плину часу, своїми збентеженими голосами ще бiльше прикрасили мить зустрiчi.
          - Дiд-у-у-у...
          І ось... Вже теплi обiйми, поцiлунки, i натруженi руки куйовдять дитячi зачiски.
          - Ми приїхали, дiду. Ти нас чекав?
          А дiд Іван все обiймав та обiймав своїх маленьких онучат  i лише сльоза, що заблукала в зморшках, та сяйво в очах видавали його трепiтну радiсть вiд зустрiчi.
          - Звичайно...- лише й змiг прошептати дiдусь.
          Син Олександр зi своїми  дiтлахами гостював декiлька днiв. Допомогали по господарству: кололи дрова, ходили в гори, а вечорами, розташувавшись бiля багаття, спiвали пiснi.
          Пiшов перший снiг, i онуки, один поперед  одного, бiгали до дiда, щоб показати йому, якi красивi снiжинки  падали їм на долонi. А снiжинки танули, танули, танули...
          Хлопчики веселились i не зразу помiтили, що в очах дiда Івана поселився смуток. Вiн пригадав iсторiю, яку йому тодi, ще шiстнадцятилiтньому юнаку, розповiв  дiдусь.
          Давним-давно до їхнього села в обшарпанiй одежинi, тремтячи вiд холоду i голоду, забрiв маленький хлопчик. Вiн сказав, що з села Батак, яке знаходиться далеко за горами i долинами. Сирота-сиротинушка… Вiд сокир, ножiв i куль туркiв загинула вся рiдня. Перед очима промайнули страшнi картини. Палають церква, школа, будинки… Над порогом одного iз них прикутий гвiздками батюшка… Тато хлопчика з сокирою хоче захистити свою сiм’ю i...падає вiд кулi. Мама хлопчика...  долiлиць бiля свого чоловiка, але її голос обривається вiд руки турка. Вiсiм братiв i сестер хлопчика, його дiдусь, бабуся, дядько i тiтка загинули в страшнiй рiзанинi i муках. Полились рiки людської кровi... Тих жителiв села, яких не порубали i не застрелили, загнали до сараю i разом з худобою спалили. Небагатьом вдалось втекти до лiсу. Всих дiтей, що залишились в живих, зiбрали до кучi та пов’зали голови тюрбанами. І погнали, погнали, погнали  їх, нiби стадо, вдаль вiд рiдного краю...
          Попереду були ще довгi днi i ночi. Попереду були нагайки, ями, знущання. І лише волелюбнiсть та небажання зрадити вiрi i Батькiвщинi зiгрiвали дитячi серця.
          Пролетiли роки... Росiйськi вiйська пiд командуванням генерала Гурко прийшли на допомогу болгарському народу i разом з повстанськими загонами звiльнили Болгарiю вiд османського iга...
          - Дiду, дiду… Дитячi голоси зупинили спогади.
          - Дiду, ми їсти хочемо,наперебiй защебетали онуки.
          - Добре, пiшли обiдати.
          Дружньо накрили на стiл - i тут... таке довгоочiкуване запитання:
          - Дiду, а чому Ви з татом завжди їсте вчорашнiй хлiб? Вiн, мабуть, смачнiший вiд свiжого?
          Погляди дорослих перетнулись...
          - Знаєте, хлопчики, ми завжди тримаємо трiшки хлiбу про запас. Можливо, колись в вiконечко постукає голодна людина, а у нас буде можливiсть її нагодувати.
          Дiд Іван знову подивився в очi сину. У нього i ранiше сумнiвiв не було, а нинi тим бiльше, що колись настане час, i якщо не вiн, то його син обов’язково розповiсть онукам про часи лихолiття.
          Хлопчики теж переглянулись друг з другом, задумались i майже в один голос:
          - Дiду, а можно i нам вчорашнього хлiбу...

_________________________________________

          Iсторична справка: з 1396 по 1878 роки Болгарiя входила до складу   Османської iмперiї.
          Йосип Володимирович Гурко (Ромейко-Гурко) (16(28) липня 1828 – 15(28) сiчня 1901) – росiйський генерал-фельдмаршал, найбiльш вiдомий завдяки своїм перемогам в росiйсько-турецькiй вiйнi 1877-1878 рр.

_____________________

Иван Минчев Вазов
Възпоминания от Батак

(разказ от едно дете)
 
От Батак съм, чичо. Знаеш ли Батак?
Хе, там зад горите... много е далече,
нямам татко, майка: ази съм сирак,
и треперя малко, зима дойде вече.
Ти Батак не си чул, а аз съм оттам:
помня го клането и страшното време.
Бяхме девет братя, а останах сам.
Ако ти разкажа, страх ще те съземе.
 
Като ги изклаха, чичо, аз видях...
С топор ги сечеха, ей тъй... на дръвника;
а пък ази плачех, па ме беше страх.
Само бачо Пеню с голям глас извика...
И издъхна бачо... А един хайдук
баба ми закла я под вехтата стряха
и кръвта потече из наший капчук...
А ази бях малък и мен не заклаха.
 
Татко ми излезе из къщи тогаз
с брадвата в ръцете и нещо продума...
Но те бяха много: пушнаха завчас
и той падна възнак, уби го куршума.
А мама изскочи, откъде; не знам,
и над татка фана да вика, да плаче...
Но нея скълцаха с един нож голям,
затова съм, чичо, аз сега сираче.
 
А бе много страшно там да бъдеш ти.
Не знам що не щяха и мен да заколат:
но плевнята пламна и взе да пращи,
и страшно мучеха кравата и волът.
Тогава побягнах плачешком навън.
Но после, когато страшното замина -
казаха, че в оня големи огън
изгорял и вуйчо, и дядо, и стрина.
 
И черквата наша, чичо, изгоря,
и школото пламна, и девойки двесте
станаха на въглен - някой ги запря...
Та и много още дяца и невести
А кака и леля, и други жени
мъчиха ги два дни, та па ги затриха.
Още слушам, чичо, как пискат они!
и детенца много на маждрак набиха.
 
Всичкий свят затриха! Как не бе ги грях?
Само дядо Ангел оживя, сюрмаха.
Той пари с котела сбираше за тях;
но поп Трендафила с гвоздеи коваха!
И уж беше страшно, пък не бе ме страх,
аз треперех само, но не плачех веки.
Мен и други дяца отведоха с тях
и гъжви съдрани увиха на всеки.
 
Във помашко село, не знам кое бе,
мене ме запряха нейде под земята.
Аз из дупка гледах синьото небе
и всеки ден плачех за мама, за тата.
По-добре умирвах, но не ставах турка!
Като ни пуснаха, пак в Батак живях...
Подир две години посрещнахме Гурка!
 
Тогаз лошо време и за тях наста:
клахме ги и ние, както те ни клаха;
но нашето село, чичо, запустя,
и татко, и мама веки не станаха.
Ти, чичо, не си чул заради Батак?
А аз съм оттамо... много е далече...
Два дни тук гладувам, щото съм сирак,
и треперя малко: зима дойде вече.