Ветер проулком рыдает...

Ветер проулком рыдает,
Лист прошлогодний гоня.
Я вас, друзья, покидаю, –
Вы ж не ругайте меня.

Та, что нас косит, – безлика,
А виноватый час!
Знать, горизонт покликал,
Мог бы покликать вас.

И осмотрю с портрета
Путь мой – нелёгкой поры…
Плакать не нужно. Поэт я -
Вам оставляю миры …

Может слезу потревожит
Кто-то? Всю жизнь горел,
Был и не злым, похоже,
Да только – кого согрел?

И среди всех веков
Одна лишь затужит рыбонька:
Ах, чей же конь таков –
Седая гривонька?..


ВІТЕР ПРОВУЛКОМ РИДАЄ…

Вітер провулком ридає,
Листя торішнє жене.
Хлопці, я вас покидаю, –
Ви вже не лайте мене.

Та, що нас косить, – безлика,
Винен у всьому час.
Вирій мене покликав,
Міг би покликати вас.

Мовчки огляну з портрета
Шлях, що судилось пройти.
Тільки не плачте, не треба! – 
Я ж вам лишаю світи.

Втім, а чи хто й заплаче?
Наче й весь вік горів,
Був і не злим неначе,
А тільки – кого зігрів?

Серед усіх століть
Одна лиш затужить рибонька:
Ой чий то кінь стоїть,
Що сива гривонька?..

(Борис Мозолевський. Поезії. –
Київ, 2007. – С.462).