Письмо из Киевской тюрьмы

З в’язниці я пишу листа,
Жорстока дійсність, не проста.
Розповісти я хочу людям
Про українське правосуддя.

        Я мріяв світ добра створити,
        Хотів я жити і творити.
        Розкрити істину ганьби,
        Ми – люди всі, а не раби.

Коли я в «Плесо» працював,
Брехати й красти не давав.
Нестерпні я створив умови
Для зради, підлості і змови.

        Я «нужним» людям заважав,
        Як кістка в горлі їм стояв.
        Їх ціль була лише одна,
        Землі хапнуть, вкрасти майна.

Зробити із людей рабів,
Щоб ніхто й пікнуть не посмів.
Щасливих змусити страждати,
Щоб кров і сльози з них сосати.

        Для «сильних» світу людське горе –
        Розваги, радість, грошей море.
        Коли людина гола й боса,
        Вона як знахідка для BOSSa.

Вона завжди йому повинна,
Вона в усьому в нього винна.
І майже може вже не спати,
Аби йому в пригоді стати.

        Хотіли так і в нас зробити,
        Щоб підприємство розорити.
        Щоб все це потім мер продав,
        Вони хотіли – я не дав.

Не втіливши свого бажання,
Вони відкрили полювання.
І почали провокувати,
Щоб на гарячому спіймати.

        Чого вони не витворяли,
        Своїх сексотів підсилали.
        Давали гроші, ніби в дар,
        Хотіли всунути хабар.

Зусилля марні в них були,
До зради й підлості вели.
Забули, що я світ добра будую,
 І совістю я не торгую.

        Не вплутавши мою персону,
        Щоб наказати «по закону»,
        Рішили більш не мудрувати,
        А просто щось сфабрикувати.

Прийшли до мене в кабінет,
І, показавши пістолет,
Мені сказали, що є бар,
Там хтось для мене взяв хабар.

        Ганьби такої не чекав,
        «Чому так сталось?» - запитав.
        Почув, що я носій ідей,
        І «нужних» я не чув людей.

Я думав, що живу в державі,
Що розберуться в брудній справі.
Спаде брехні тяжке облуддя,
Тоді ще вірив в правосуддя.

        Це слідство вів сам прокурор,
        Було не слідство, а позор.
        Там правди в справі не шукали,
        Свою вину мені внушали.

В них не було законних дій,
Якщо ти сів, то вже злодій.
В тобі не бачать вже людину,
Лише раба, сміття, скотину.

        Ніяких прав в тебе нема,
        Для тебе створена тюрма.
        Щоб ти хворів  і настраждався,
        В їх звинуваченнях зізнався.

Що вже робити я не знав,
На суд високий я чекав.
Щоб закінчилося безглуздя,
Я все ще вірив в правосуддя.

         Стрижеус в мене був суддя,
        Тяжке його було життя.
        Його, напевно, ображали,
        Гнобили, ляпасів давали.

Коли, нарешті, він підріс,
Скажену лють у світ приніс.
Образу й зло в собі носив,
За біль свою всім людям мстив.

        Не відчував людської болі,
        Був руйнівник чужої долі.
        Тепло в душі він розгубив,
        І тільки гроші він любив.

Пухкий, тендітний колобочок,
Візьме у руки молоточок,
Чорненьке платтячко вдягне,
До залу він судить іде.

        Чека на нього прокурор,
        Почати щоб брехні терор.
        Вони удвох закон і сила,
        Феміда чесність їхню вбила,

І право їм дала судити,
Простити можуть, можуть вбити.
Людина в них – козяча дійка,
Для них вона жива копійка.

        Якщо людина гроші має,
        Закон м’який він захищає.
        Якщо грошей в неї нема,
        То бідолаху жде тюрма.

Суддя в процесі цар і бог,
Нема там правди, сором здох.
Відсутні чуйність й співчуття,
Спаплюжене людське життя.

        Стрижеус місце береже,
        Бо він капусту там стриже.
        Потрусить трішечки абрека,
        Бо дуже хоче «Таурека».

І хоче все на світі мати,
Жирком солодким запливати.
Не знає смутку та журби,
Для нього люди всі – раби.

        Він батько зла, жорстокий спрут,
        Зневіра він в високий суд.
        На біль людську йому насрати,
        Він брав, бере і буде брати.

Не буде Толик жартувать,
«Людей високих» підставлять.
Їм буде треба, він зариє,
Бо знає, рука руку миє.

        Вся справа буде зшита з дирок,
        Обвинувальний буде вирок.
        Коли ти до в’язниці втрапиш,
        То звільнишся, коли заплатиш.

Все це я з мужністю пройшов,
Поки що правди не знайшов.
Поки в душі моїй зима,
Мій дім – Лук’янівська тюрма.

        Але в мені живе любов,
        Вона зігріє мою кров.
        Я не піддамся злому звіру,
        Люблю я світ і людям вірю.

Я вірю в те, що правда є,
Вона колись себе знайде.
І в совісті мине сонливість,
Я все ще вірю в справедливість.

        Я вірю, що високий суд,
        Здійснить людина, а не плут.
        В якої є талант судити,
        Карати вміє і простити.

Яка лиш правдою живе,
Законність свято береже.
В цій вірі все життя моє,
Я знаю, люди такі є.

        Не буду більше говорити,
        Стомився. Ляжу, щоб спочити.
        Вже скоро день новий настане,
        В тюрмі ранкове сонце стане.

Прокинусь. Я відкрию вії,
Повернуться, думки, надії.
І сподівань сумна пора,
Бажаю людям всім добра.

(20.03.2011)