Стихи Игоря Павлюка в переводах Евгении Бильченко

Стихи Игоря Павлюка

ПЕРЕВОДЫ С УКРАИНСКОГО Евгении Бильченко


ДЕВОЧКА

Босая девчушка плачет
На бабушкином пороге.
Осень – хромая кляча –
Тащится по дороге.

Умолк петух. На душе – ни жарко,
Ни холодно – и ни смех, ни грех.
Спросили...
– Кого ей жалко?
Сказала чуть слышно:
– Всех.

ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.

На душі, прохолода.
Навіть півень затих...
– А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
– Всіх...


 
ЖЕНЩИНА

Ни счастья не было, ни горя.
Так небо снится журавлю.
Она мечтала выйти в море,
Под стать большому кораблю.

На синем сене гребни сказки.
Царь, журавлиный сеновал...
Икону от избытка ласки
Воротит... «Милый! Царе! Звал?»

На белой шее – лисьи нервы.
На черных косах – соболя.
Обожествляемая стерва.
Цветок, что вырастил царя.

А после, мановеньем перстня
Судьбы, обрушенной с моста,
Ее распнут – она воскреснет,
Порхнет ресницами Христа

О вечность. Недобор объятий.
Архангел вяжет сатану.
Я подарю ей – белый якорь
И в черный парус оберну.

ЖІНКА

Не було ні радості, ні горя.
Снилася, як небо журавлю,
Жінка, що хотіла бути морем,
І яку, як пісню, я люблю.

Десь на сіні, в синіх сінях казки,
Одесную квітки і царя...
Жінку, що зазнала стільки ласки,
Як ікона у монастирях.

Спить лисиця їй на білій шиї,
Соболь – на розплетеній косі...
Не свята вона і не повія,
Бо жила й родила, як усі.

І коли міняла доля перстень,
Як себе вербина золота,
Жінка впала, наче кров на серце,
Піднялася віями Христа.

Хто її у світі цім пригорне?
Коли ангел в’яже сатану,
Жінку, що хотіла бути морем,
В чорно-білий парус одягну.


 
* * *
Снег чадит.

Слеплю себе коня.
Всадник – волен, и восстанье ежели...
Колет полем бритая стерня,
Как любовь, когда она объезжена.

Приложившись к счастью кое-как,
Жизнь опять опережает время.
Всех миров беспрекословный знак
Разгадаю – только дайте стремя!

И тропинку протопчу в снегах:
Так целуют мертвых и крылатых.
Узнаю себе в своих врагах,
Словно вина в реках непочатых.

Плач – не страшен. Страшен – только смех.
И ломающееся не гнется.
Время жизнь догонит (или смерть?),
Ей в глаза посмотрит – и вернется.

Мир – простой: как дважды два, как снег,
Что умножен на свои снежинки.
Снова расцветают на окне
Утонченно-зимние ужимки.

Тает жила – фитилек свечи
Тоньше, тоньше, тоньше... Знаю: вскоре я...

Снег чадит.

Грей руки – и молчи.
Наперед
Написана
История.

* * *
Сніг чадить.
Ліпитиму коня.
Бо дешева воля без повстання.
І давно не голена стерня
Коле, як приборкане кохання.

А життя йде швидше, аніж час,
Важко прикладаючись до щастя
В тих світах, де вже немає нас,
І у тих, де всім побути вдасться.

Протопчу стежину у снігах.
Так цілують мертвих і крилатих.
Впізнаю себе у ворогах,
Наче вина в ріках непочатих.

Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
Може, час життя наздожене,
Гляне в очі – і назад вернеться.

Світ простий-простий такий, мов сніг,
І складний, ну як сніжинка кожна…
Тож лицем в замерзлому вікні
Стане, може, квітка придорожня.

Ґнотик свічки веною стає
І при тім прозоріє, прозоріє…

Сніг чадить.
І чується мені
Наперед написана історія.


 
ХРИСТОС

Запах метро – омут в затылок.
Вертепные души в туннель летят.
Пришел Христос, словно в пустыню.
Но не распяли.
Так, посмеялись.
Сели.
Едят.

Власть «лают» на Земле и на Небе.
Толпа, сжавшись в кулак, молчит.
Христа по плечу потрепали – оч-чень нежно,
Допытываясь, – за «нас» он или за чьих...

А он, утомленный от революций,
Разжег огонь в деревянном доме
И спросил, как тогда Варраву:
– Это что за люди?
Ведь он был плотник
И гвозди
Гнездились в его ладонях.

ХРИСТОС

Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.

Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.

І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.

 
* * *
Нервы Твои влажные – как под корой дубы.
Песнь Твоя слажена – словно полет судьбы.
Зеркало Твое – сабля, голая, как пути.

Что Ты – не знаю.
Просто буду к тебе идти.

* * *

Нерви Твої вологі – мов під корою тополі.
Пісня Твоя крилата – мов ласка долі.
Дзеркало Твоє – шабля, гола, як правда.

Хто Ти – не знаю.
Але ітиму до Тебе завжди.

 
* * *
Засеребрились волосы от золота.
Как ребра проститутки – жизни лезвия.
Жую стекло. Не умереть бы с голоду!
Блаженны, кто питается поэзией!

Все как в Париже.
Не в Париже
Ближе. Эй!
Мой друг, мой горе-мушкетер, испей
Вина со мной! Под казака остриженный,
Ты так устал от поиска степей.

А я бреду колхозными дорогами:
Они в наибольшей степени ничейные.
Судьба – одна, но под крестами строгими
Таит другие сорок. Грустно. Честно мне.

Буржуйками заделались колхозницы.
Ты – сверху, я – внизу: «Электорат».
Москвичка юная: «Ах, Боже мой, как хочется
До середины долететь Днепра!»

Но нынче, нынче
Барахлом и бархатом
Трава бесхозная собой печалится.
Жую стекло. Гоню героев с бардами.
На птиц гляжу. Летят –
Светло.
Отчаянно.

* * *

Це золото сріблить моє волосся,
Мов ласка дурно куплених жінок.
І гнеться скло. І знову довелося
Покластися на вірші і вино.

Все як в Парижі.
Але не в Парижі.
Все – як раніше.
Але друзі де?
Під запорожців дешево підстрижені,
Шукають степ.

А я бреду колгоспними дорогами.
Вони найбільш у світі нічиї.
І кожна доля під хрестами строгими
Ще сорок доль в журбі своїй таїть.

Нові вкраїнці і нові колгоспниці...
Хтось наверху зове елєкторат.
Московка юна: «Госпадзі і Госпадзі!» –
На тиху й сильну течію Дніпра.

Щоби умерти, батьківщини досить вже…
Але не досить, щоб перемогти.
Коли вже завтра наїмося досита,
Тоді і будем ворога трясти!

Але наразі...
Молохом і мотлохом
Рослинний біль біліє навесні.
І гнеться скло.
І непотрібно подвигу.

Й пташки летять –
Щасливі,
Та сумні.

 
* * *

Зима.
Кровь рябины. Ягоды льдом окованы.
Ничего, прилетят снегири – склюют.
Старая мистика: придет женщина,
Скрасит мою бестолковость.
Наколдует уют.

Вылепим с нею в лесу
Древнюю бабу русскую –
Как те каменные, что на самом краю
Дороги...
А кто из них будет вечнее в нашем раю? –
Несомненно, самая грустная.

* * *

Зима.
Горобина – мов краплі блискучої крові.
Прилетять снігурі – склюють.
Прийде жінка містична.
Скрасить мою безтолковість.
З’явиться ціль і путь.

Зліпимо з нею у лісі
Бабу смішну снігову свою –
Таку як в степах кам’яна.

Яка з них вічніша у нашім раю?
Та, що більше сумна...

 
* * *

Край предков упал с небосвода –
Рыданием журавля,
Зеленым вином в хрусталях восхода –
Раскинула руки земля.

Край предков...
Осень. Луна.
Голубенькие кресты.
Космос дедовской хаты.
Реки – уже без дна.
Травы – такой высоты,
Как всадницы и солдаты.

Листвою райского древа
Порхает птичье перо.
Что будет дальше?
Не знаю.
Может, не будет вовсе...

А я эпоху читаю
На женских лицах в метро.

Осень в метро.

Куплю – за пару жетонов – осень.

* * *

Край моїх предків почався мені з голосіння
Мавок, бабів, журавлят, журавля...
Місячне сяйво моєї любові осінньої,
Вина зелені в червоних, як схід, кришталях.

Край моїх предків...
Синенькі хрести на могилах.
Трави, мов коні, високі, на схилах ріки.
Хати дідівської космос засніжено милий,
Вітер гірський гіркий.

Райського дерева листям
Пада пташине перо.
Що буде далі?
Не знаю.
Принаймні було так досі...

А я епоху читаю
На лицях жінок у метро.

Осінь в метро…

Я люблю і купую цю осінь.
 
* * *

На рыженькой свечке нагрето вино.
Волосы. Тень. Ночь. Вдох.
Я, кажется, знаю тебя давно,
Девочка-парадокс.

Кажется, снились года, века.
Кажется, был седым.
Кажется, что у тебя рука
Въелась в меня, как дым.

Тяжким похмельем – моя душа.
Легкая, словно... душа, – твоя.
Ты слишком красива...
Но не за шарм
Полюбил тебя я.

Нам кровью калины помечен свет.
И нету над ним небес.
Нам тихо и просто лежалось в траве,
Где умер Бог – и воскрес.

С тобой мне известно, что рай, – где мы.
А космос – проросший гриб.
Не хочется больше людской зимы
В созвездии белых Рыб.

За шрам – не за шарм тебя полюбил
В предсвадебную пору.

Осень. Снежинка. Чуть трепет жил
Насторожены. Или... Вру!

Снежинка в калиновое вино
Падает. Ночь. Вдох. Свет.
Кажется, знаю себя давно,
Но чтобы такого... нет.

* * *

Нагріте на свічці червоне вино.
Тінь твого волосся. Ніч.
Здається, знаю тебе давно,
Дівчинко з протиріч.

Здається, снилась мені віки.
Здається, були одним.
І лінії долі з моєї руки
З твоїми сплелись, як дим.

Тяжка, мов похмілля, моя душа.
Легка, як… душа, – твоя.
Ти надто красива…
Та не за шарм полюбив тебе я.

Нам двом, мов калина, черлений світ.
Немає над ним небес.
Нам просто і добре було у траві,
Де хтось помер і воскрес.

З тобою вже знаю, що рай – то ми.
Світ яблучком котимо вглиб.
Не хочеться бути уже й людьми
Десь у сузір’ї Риб.

За шрам, не за шарм полюбив тебе
В осінню пору весіль.

Ось перша сніжинка пахне, як без, –
Наш білий щасливий біль.

Вона опадає в червоне вино
І світить для нас всю ніч.

Здається, знаю себе давно,
Але такого… ще ні.

 
ОТКРОВЕНИЕ

                Т.Г. Шевченко

Спит зима во зеленой ржи.
Скорый поезд тебя увез.
Мы не можем в теплицах жить.
Не поется нам среди роз.

Совесть. Совы. Сыр-бор. Снов нет.
Ночь, как доктора – не позвать...
А снимать терновый венец –
Больно. Больше, чем надевать.

ОДКРОВЕННЯ

                Т.Г.ШЕВЧЕНКОВІ

Спить зима на зеленім житі.
А Тебе забрав поїзд скорий…
Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.

Наче мрія колись, так совість
В чорні ночі мені співає…

Як знімають вінок терновий –
Це болючіше, ніж вдягають.

 
* * *

Лететь могли. Не могли упасть.
Капканы выставить – наша страсть.

Кому-то – слава. Кому-то – деньги.
Кому-то – маяться дребеденью.

Мешая воду с ведром крови,
Заборам клясться в большой любви.

Слова от песен, – что соль в коробке.
Одни крестины. Три похоронки.

Распятый голубь – седой отец.
Красивый фильм. Не смотри конец!

Лететь могли. Не могли упасть.
Ломать капканы – не наша страсть.

* * *

Летіти вміли. Не вміли впасти.
Хтось дряпав двері своєї пастки.

Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші.
Тут всі давальці дурні й хороші.

Вода із кров’ю – то їхні вина.
Де впав, набравшись, там – батьківщина.

Ідуть з піснями, вертають – сіллю.
На три вмерлини одне весілля.

Медовий Місяць, безногий воїн.
Було нас триста, зосталось троє:

То – білий голуб, то батько сивий.
Такі самотні. Такі красиві.

Летіти вміли. Не вміли впасти,
Зламавши двері своєї пастки.


 
ИЗ ЦИКЛА «ПРОВИНЦИЯ»

-1-

Отечественная провинция...
Тоска из газетных рубрик –
Дохлая самогонка.
Души, как груши, – все бы
Тряс: Вани, Мани, Тани...
Рвется там лишь, где грубо –
Рвется не там, где тонко...
Провинция – это не села –
Это, где нет восстаний.

Но в клубах танцы – и часто!
Портрет национального гения –
Шевченко. С две пятилетки
Не стираны шторы на окнах.
А если что в мире случается,
Вздыхают холопьи гены
И плачут бабам в жилетки,
Где тля никогда не дохнет.

А коли, женят или хоронят,
Некому петь: сплошь пиратские диски с рынка.
Есть, правда, песни по радио.
Любовь – чужой сериал.
Местная ведьма не из десятка робкого
(Бывшая с бантиками зубрилка)
Записала, как батюшка матушку «радует» –
Получился местный скандал.

Базары поют заутреню
Шмотью да на нищих сердятся.
Ни волчьих шкур, ни резных звоночков,
Ни рыб из Черного моря.

Провинция
Откуда едут Василисы Премудрые
В Гондурас или в Сербию.
А горная сабля, погнутая в позвоночнике,
Растет и растет в мир горний.

-2-

Справа – «пункты обмена» отчизны.
Слева – пункты «Прием стеклотары».
Кареглазое небо нависло,
Дабы рай обменять на товары.

Трудно детям и белым лошадкам.
Казакам и чертям новогодним.
Горизонт – беспокойный и шаткий.
А в киоске – «Бульвар», «Time», «Сегодня»...

Пресса желтая, томик Хайяма,
Папиросная гарь – и заря.
На душе – высоченная яма
С опьяневшей травой по краям.

Бродят старые псевдорусалки,
Как рыбалку, лелея окно.
Чьи-то Анны, Рахили, Наталки,
Чьи, за сколько – не все ли равно?

Апокалипсис бредит эпохой –
Той, которой исход – нипочем.
Справа – лохи, а слева – подвохи,
А по центру – старуха с мечом.

-3-

Украина... Небыли и были.
Воли и неволи крайний край!
Дали золочено-голубые.
Свиноеды. Чешуи Днепра.

Украина – край калин и келий.
Даль, где обнимаются кресты.
Родина моя! Невеста Леля:
Свадьбы ждешь со счастием простым.

Горизонт в туманах и полынях –
Злой и сладкий, в бабьих песнях весь.
Слезы в горле.
Лени край – и сини.
Воры.
Вера.
Вечное «не здесь».

Боль баюкают: не снятся сны ей.
Сто боев – и жизнь на все одна.
Снова половцы очередные
Дико поле разгребли до дна.

Словно тернии, спадают зори
От гаданий и колоколов.
Украина!
Здравствуйте и sorry.
Жить – облом и умирать – облом.

ІЗ ЦИКЛУ «ПРОВІНЦІЯ»

1.

Українська провінція...
Одвічний сум за минулим –
Сивий, мов самогонка.
Серце, мов яблуко, падає
Від стогонів і зітхань.
Рветься там, де загрубо,
Рветься не там, де тонко...

Провінція – це не села,
Це там, де нема повстань.

Хоча у клубах є танці,
Шевченка портрет різьблений
У дві п’ятирічки штори
Непрані висять
На тонкому склі.
Коли щось у світі стається,
В хлопів позіхають гени,
Баби витрясають з начиння
Хмари сумної тлі.

Настане весілля
Чи похорон –
Немає кому затягувать.
Пісні тільки ті, що «по радійо»,
Любов – чужий серіал.
Місцева відьма
(Бантикова колись відмінниця) :
Магнітофонна магія –
Записала дихання
Матушки й батюшки –
Вийшов місцевий скандал.

Базари бездарно бренькають
Заморським «добром» і дебрями.
Нема ані шкури вовчої,
Ані чорноморських риб.

Провінція –
Звідки їдуть найкращі жінки
До Гондурасу чи Сербії.

А зігнута шабля з хребта
Росте догори.

2.

Справа – «пункти обміну» Вітчизни.
Зліва – «пункти обміну» склотар.
Каре небо виріями тисне,
Мов міняє душу на товар.

Важко дітям. Важко білим коням.
Козакам і відьмам, кураям.
Хмари, наче сльози на іконі.
У кіоску «Преса» – «Time», «Хайям»...

Жовта преса, книжечка Хайяма –
Папіросний вогник і зоря.
На душі одна висока яма
Із любистком п’яним по краях.

Бродять мавки, рано постарілі,
Неподібні на простих жінок –
Що Оксани, Яни та Рахілі,
Тих, яким вже зараз все одно.

Продають патріотичне сало,
Аж бринить невтолена жага.
І здається – молодість пропала,
Й спереду, здається, дофіга.

Кінцем світу древньо віє з льоху
І недобрим степом – із ночей.
Справа – лохи, зліва також льохи,
А по центру –
Баба із мечем.

3.

Знов Украйна...
Край калини й ліні.
Волі край, неволі також – край!
Свиноїди.
Далі жовто-сині.
Мармурові полиски Дніпра.

Стогне свічка у келійній тиші.
Цвинтар.
Обіймаються хрести.
Батьківщино...
Що тебе сколише
Щастям несподівано простим?

Полини й тумани.
Бабські сльози.
Даль солодка й зла, неначе смерть.
Пісня в горлі.
Вічні передгрози.
Вічна віра.
Вічні нетепер.

Болі неокуплені, небілі.
Війн багато,
А життя одне.
От і знову половці набігли
На лице красиве і сумне.

Цвітом терну опадають зорі
Змучені від щастя ворожінь.

Україно,
Здрастуйтє і sorry.

Жити лінь і помирати лінь…

 
* * *

Море. Ночь. И дельфина голос.
Звезд две тысячи: все на «ты».
Твое тело – звонкое, голое
Отрицание темноты.

Органично-органно в жилах.
Вдох и выдох – сквозная соль.
Человеку крыла – для жизни,
А для чаек крылатых – боль.

По прибою – шаги по шали.
Я – муз-чина и муза – ты.
Распинаем и воскрешаем
Мед гармонии-темноты.

Так, и так, и еще... И выше!
Жизнь волны,  – что строка Басе.
Мы – есть Жизнь.
Мы из моря вышли.
Возле моря нам можно все.
                Ялта, май, 2003.

* * *

Море. Ніч. І дельфіна голос.
Безіменна зоря тремтить.
Твоє тіло – дзвінке і голе
Заперечення темноти.

Органічне, органне в жилах,
Солоніють видох і вдих.
На серцях виростали б крила,
Але ж серце наше з води.

Ми на морі сліди лишаєм.
Я – муз–чина і муза – ти.
Розпинаєм і воскрешаєм
Наше тіло, як мед густий.

Отако… отако… і вище…
Хвиля піниться й нас несе.

Ми – Життя!
Ми із моря вийшли.

Біля моря нам можна все.
 
БАТРАК У ЖУРАВЛЯ

                Всем, всем поэтам посвящаю...

...Ведь я уже писал:
Поэт в сем мире –
Считай, никто: у журавля –
Батрак.
Им обоим – мозолить пальцы лирой
И кровью Землю чистить после драк.

По-детски тонкие березок талии.
Кора рыдает молча и про все.
А там, а там – сладчайший дым Италии
Овидий на ресницах принесет.

Запахнет дождь. И будет дом побелен.
В нем ангел с журавлем в крылах-руках
Соткут свою двойную колыбельную,
Чтоб ею убаюкать батрака.

Джордж Байрон – в двух могилах – и не тише.
И Гумилев – жираф, озера, Чад...
О, как они курлыкали по-птичьи!
О, как они божественно молчат!

Спят камыши, обветренные за день.
И позвоночник гложет у Днепра.
Поэт – батрак,
И он цветы посадид
На журавлиных пальцах серебра.

НАЙМИТ ЖУРАВЛЯ

Усім, усім поетам присвячую

Я вже писав:
Поет у цьому світі
Не більш не менше –
Наймит журавля.
Обом їм зараз нікуди летіти.
В крові – земля,
І у крові Земля...

Дитинно-мудрі погляди конвалій.
Берези плачуть мовчки і про все.
А там он – дим солодкої Італії
Овідій на очах своїх несе.

І пахне дощ. І хата похилилась.
В ній ангел любить бути у гостях.
Він журавля бере за сиві крила,
Й вони колишуть наймита-дитя.

Десь дві могили Байрону замало...
І Лєрмонтов – легенда про туман...
О як вони по-людському ячали!
О як же їх божественно нема!

Очерети в свій бік схиляють вітер.
Болить хребет в Дніпрової води.
Поет – то наймит, що посадить квіти
На пальцях журавлиної звізди.

 
В СТЕКЛЯННОМ КАБАКЕ

Полночь дрожит
Как озябший зяблик.
Осень.
Полынь.
Кабак.
Куда мы идем,
И откуда взяты,
И обзовемся как?

По радио вечные:
«Touch me now!»
Смысл любви – попса.
А мы, расшифровывая по знаку,
Всходим на небеса.

Сумрачный свет,
Парфюмерный запах –
В стареньком кабаке.
И поезда (говорят)
«На Запад»...
Лебеди вдалеке.

Свечка – слезами старого лиса
Каплет в подсвечник лет.
Этим, сидящим здесь, коли злиться, –
Браться за пистолет.

Шрамы, приколы, «татуировки»...
****и... Полно людей:
Что им до всех на планете Родин
И лебедей?

Или... А может быть, им как раз-то
Нынче больней всего?
Бабушка-церковь, дешевый праздник,
Хилые дети... Вот.

Дверь растворилась
В стеклянном доме
В утра седую ртуть.

Мир обретает
Божье подобье.

Я обретаю
Путь.

У СКЛЯНІЙ КОРЧМІ

1.

Північ тремка –
Мов зіниці лиса.
Осінь.
Сиджу в корчмі.
Куди ми йдемо
І де взялися,
Такі сумні і самі?

Пісня сучасна
(Якась ніяка)
Із «брехунця» димить.
А ми розшифровуєм
Тайні знаки
Того, що над людьми.

Світло сумне
І парфумів запах
В цій от корчмі старій.
І поїзди (каже хтось)
«На запад»...
І – журавлі вгорі.

Свічка – як сльози
Старого лося,
Капає на калган.
Тим, що сидять тут,
Не раз довелося
Братися за наган.

Шрами у них,
«Татуйовки» сині...
****і... і мало слів.
Що їм до віршів,
До батьківщини,
До журавлів?..

А може, їм,
Саме їм сьогодні
П’яна печаль болить?
Церква-бабуся,
Діти голодні –
Як холості стволи.

Двері відкрилися
Віком гробу.
Ранок сивий –
Мов ртуть.

Світ набирає
Божу подобу.

Я вибираю
Путь.

 
* * *

Туман перекрашен по жизни
В родимый растительный цвет.
Блаженны, за кем еще лжи нет
И Родины дымчатой нет.

Им смерти бояться, а мне же –
Бояться ее ожидать.
Пить лес, словно блудный подснежник,
Крыльца позабыв Благодать.

Все дело в страхе-природе,
Чья нежность – железный пожар.
Я – в лоне у Родины – в роде.
Отчизна – врожденный мой дар.

Боюсь, что боюсь своих братьев.
Боюсь не бояться Небес.
Да, пасть за идею – прекрасно,
Но я предпочел бы – за лес.

* * *

На полині настояний туман.
Сивезна баба радиться з вербою.
Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.

Вони бояться вмерти, я – чекать
Постійно смерті в стані золотому
І пити воду з листям зі струмка
Із кошеням, що вигнали із дому.

Сивезна баба мала трьох синів.
І ніжність, кажуть, бабина залізна.
А я – онук, я тільки-но родивсь.
А вже мені даровано Вітчизну...

Боюсь боятись братових дітей,
Боюся не боятись болю й крові.
Померти за ідею – то святе,
Та я б волів померти за діброву.

 
* * *
Красивый ветер.
Людские глаза волчьи.

И – все, и – нету...
И деда старого разговорчик
Про мир не этот.

Душа – колыбель без ребенка –
Сиротски колышет дали.
А из «мобилочки» – страшно звонко
Песнь седая и молодая.

Мы родились в золотую эру
Детей без сна.
Интересно, а кто еще в нас будет верить,
Раз всем хана?

* * *

Красивий вітер.
Людські очі вовка...

І – все, і – все...
Ще мого діда золота примовка
Про світ
Не цей.

Душа –
Немов колиска без дитини –
Колише даль.
А із «мобілки»
Пісня старовинна і молода.

В такому часі народитись
Припало нам.

Кому ми будем знамениті,
Як всім хана?..

 
ПРЕДЧУВСТВИЕ ВЕСНЫ

Треснул лед, как птица, – полной грудью.
Ласточка за морем не была.

На душе еще снежит.
Но трудно
Ближе к легким,
Где колокола.

Правда степью шляется, как спьяну.
Все пьянит – и ветер, и заря.
Падает звезда в крутую яму.
Кровь цветет на древних алтарях.

В цинковом гробу растет держава.
Мед из незабудки.
Сердца хлеб.
Глину белую червонит ржавость.
И кобзарь, что голосом ослеп.

Будет нам ,что вспомнить, современным:
Темный ход до рая... нерв горит.
Плач звезды, из ваты куклы, ревень,
Окровавленные алтари.

Пламя трав на обожженных веках,
Рваный камень с меткой «На Восток».
Нечто Божеское в человеке...
Человеческое – там, где Бог...

Голос скорби. Обморок трембиты.
Скифский перстень. Лунная печаль.
Плач коры, на соки перебитой,
И зимы надтреснутый хрусталь.

ПЕРЕДЧУТТЯ ВЕСНИ

Трісне лід – мов тьохне перша пташка,
Що за морем зроду не була.

На душі ще сніжно…
Але важко
Більш на тілі,
Десь біля крила.

П’яна правда шляється степами.
П’яне все – і вітер, і вівтар.
Пада зірка – мов із серця камінь.
Кров цвіте – мов цвинтар на свята.

В цинковому сумі вся країна.
Мед із незабудки.
Серця хліб.
На смолі гарячій біла глина
І кобзар, що голосом осліп.

Буде нам, сучасним, що згадати:
Чорний хід до раю… нерв горить.
Зірки голос, іграшки із вати,
Човники з дубової кори.

Полум’я трави на білій глині.
Рваний камінь з написом «На Схід».
І таке щось боже у людині!
І таке щось людське…
Бог – мов дід…

Голос у воді – як білий короп.
Скіфський перстень Місяця, печаль.
І сльоза на синьо-білих корах,
І зима розбита – мов кришталь.


 
* * *

Читая стих, стоял на голове.
Чего там? В пузе – преспокойно Музе.
Но, как роса на утренней траве,
Друзья уходят, круг священный сузив.

Одни туда, в предельный Адорай.
Другие – в имманентный мир предательств.
Что ж такова судьба, бери за край –
Не все же шоколадом объедаться.

Глотай ее, голубу, целиком,
Как боль, как хворь, как от нее лекарство.
Отравлена душа седым стихом? –
Слова молчат. Молчание – не кара.

Сорочка-вышиванка, легкий «Джинс» –
Видали? Вот и вся моя одежа.
В гробу я видел эту вашу «жись»
И вашу имитацию «вельможи».

На все про все – один аристократ.
И тот, при ближнем рассмотренье, – сволочь.
Дедуля! Милый! Забери назад!
Тут соль. Тут скользко. Тут играют в «очень».

Дешевые слеза, и кровь, и пот...
Уже мутит, настолько все глобально!
И проволокой лагерной печет
Густая роза на шифоне бальном.

Рука – медлительная, как крыло
Привольной и приморской чайки. Зимы.
Столетия, как лица, замело:
Тоска... И надувные магазины.

Все вымирает, как усохший плес,
И только час от часу мироточат
Весенняя сумятица берез
Да Боженьки внимательные очи.

* * *

Читавши вірш,
Стояв на голові…
При пузі Муза…
Та наче води післяродові,
Відходять друзі.

Одні на Той світ – в пеклорай,
А інші – в зраду.
Така печаль життя стара
Без шоколаду.

Із потрухами я її,
Як біль, приймаю.
Так віршем душу отруїв –
Що слів не маю.

Сорочка вишита і джинс –
Моє убранство.
В гробу таку я бачив «жись»
І наше «паньство».

На всіх один аристократ –
І той вовчисько.
Діди, візьміть мене назад.
Тут сіль. Тут слизько.

Дешеві сльози, кров і піт…
Так все глобально!..
Троянда – мов колючий дріт
На сукні бальній.

Рука – повільна, мов крило
Морської чайки.
Століття – наче й не було:
Тоска… куфайки…

Все вимирає, засина…
Та мироточать
Одна береза весняна
І Божі очі.


 
К теме «Интимное дыхание эпохи».

Погасим свечку, застрелив зиму.
В тишине, до розового дыма,
Мы будем несвятыми, – потому,
Что чересчур – смертельно! –
Молодые.

И будет несказанно хорошо.
Так хорошо, что кровь на крик сорвется.
На волчью шкуру Днепр лег душой
И в обморок с вином забросил весла.

Кругом – на ширь степей – летит стрела.
Стон чайки, возрожденье Мезозоя...
Неподражаемое: «Ты – дала...»
И как всегда. И – «Я тебя не стою».

Дала себя – как Бог себя дает.
Легла крестом – и разомкнулись веки.
Сбылось ,свершилось бытие мое
На сто, на тысячу, на миг, навеки...

Ты – муза, музыка. Муз-чина – я.
И не горжусь. И не ищу участья.
Ты – просто смерть красивая моя.
Приди. И до конца. Сочту за счастье.

Свечу зажжем – движением ресниц –
И снова согрешат в раю ресницы.
А после, среди адовых зарниц,
Твоя душа моим рукам приснится.

ДО ТЕМИ «ІНТИМНЕ ДИХАННЯ ЕПОХИ»

Погасим свічку диханням інтимним
І в темноті
До рани ранку
Будем не святими,
Бо ж молоді…

І буде страшно добре нам –
Аж крикне кров.
Ця вовча шкіра… блиск вина…
Кругом – Дніпро.

Кругом степи і чайки зойк,
Струна й стріла…
Новий навколо Мезозой,
А ти – дала…

Дала себе – як Бог дає…
Лягла хрестом.
Збулось тепер життя моє
На сто, на «сто»…

Ти – муза, музика, то ж я –
Муз-чина вщерть.
Мені здається, ти – моя
Красива смерть.

Запалим свічку – заіскрять зіниці,
В раю згрішать…

Моєму тілу в пеклі буде снитись
Твоя душа.

 
* * *

Ветер истории катит окурки от будней.
Миром белее, чем хлеб, или снег, или цвет.
После восстанья мы больше такими не будем:
Мусор эпохи – следствие долгих лет.

После, хребтом и крестом свой мирок подпирая,
Будем любить в нем себя и его на себе;
К сабле губами касаться, как к чаше Грааля,
Словно любовники, к голой припав судьбе.

Резать газетами струны, как нервные руки.
Розовый мрамор рубить на беззвездную рать.
Мир, что распят крестовиной оконной на муки,
Не устает кровоточить и догорать.

Дети и звери чужое приветствуют счастье.
В жилах русалки бензиновый бродит сквозняк.
И бомбовозы разделали небо на части,
За человечеством следуя кое-как.

Вроде еще пересматриваешь газеты.
Сильный вчерашний ветер несет печаль.
Падают звезды, как нищим в картуз, – монеты.

Видимо, нас кому-то еще и жаль...

* * *

Вітер історії котить недопалки буднів
Світом, що білий, мов хліб, а чи сніг, а чи цвіт.
Після повстання такими вже більше не будем,
Адже повстати – то значить злеліяти міт.

Потім підперти хребтами його і хрестами.
Потім любити у ньому себе і його у собі.
Як до вина, доторкатись до шаблі устами.
Наче коханці, віддатися голій судьбі.

Ріжем газетами струни, тремтливі, як руки.
Мармур рожевий… І падає вільна зоря.
Світ, розіп’ятий на хрестовинах вікон на муки,
Чорною кров’ю тихо в собі догоря.

Звірі і діти радіють ненашому щастю.
В жилах русалки бензиновий протяг з пітьми.
І бомбовози у небі літають занадто часто.
Знову щось коїться із людьми.

Доки читаєш вечірні свої газети,
Сильний байдужий вітер несе печаль.
Зорі нам падають, мов жебракам монети.

Мабуть, комусь нас жаль…


 
* * *

Ты телом читала мои стихи, –
Как худенькая весна.
Те, что ни звука о них, – тоски
Капли – болезнь вина.

В блаженно-больную-хмельную ночь
Ты падала в омут слов.
Ибо чувствовала
(Как я, точь-в-точь,
Или нет?)
Тяготенье снов.

Сонная – солнце во сне – во мне,
В танцах сердечных, – там,
Где остальное, – как даль в окне
Поезда – далей шрам.

Там, где так холодно,
Слышишь, оч-чень, –
Так, что кипит вино...
Мы лепетали: «Всевышний Отче» –
Вскипало винное дно,
Нежное и безумное,
Как и любовь,
Ради которой дышим.

Ты телом читала мя вновь и вновь,
А я тебя сердцем слышал.

* * *

Ти тілом читала вірші мої –
Худенька, немов весна,
Ті, що від світу в жилах таїв,
Наче ковток вина.

У божевільно-блаженну ніч
Падала в прірву слів,
Бо відчувала
(А може, й ні…)
Як я тебе любив.

Сонна, мов сонях, була мені
В танці душі, десь там…
Де я для інших віддаленів
За горизонту шрам.

Там, де так холодно
Аж-аж-аж,
Аж закипа вино…
Ми шепотітимем «Отче наш» –
І закипить воно,
Ніжне й безумне,
Як і любов,
Задля якої був.

Ти тілом читала знову і знов
Те, що я серцем чув.

 
ИЗ ЦИКЛА «ПРОВИНЦИЯ И КОЛОНИЯ»

-1-
Провинция.
Пробило на слезу.

А впрочем –
Это дело поправимое.
Ведь он – есть я, про-я и вице-я –
Про-вин-ци-я....
Я (то есть он) коней своих пасу:
Они такие же – неуловимые.

Все перемелется – мука, вода....
В провинциях рождаются пророки.
Они идут в большие города
Двуличий наживных и одиноких.

Провинцию так здорово любить:
Как полевой простор – в пшеничной каше.
Она в душе протягивает нить –
Мещанскую, но нашу, нашу, нашу.

Тут колыбели, дали, ковыли:
Есть шанс еще для слез кромешно-чистых.
Девичья бровь...
Царапины земли.
Провинция – усталость у Отчизны.

-2-

Но мы сегодня вовсе не об этом.
Провинция – синоним ностальгии.
Тут образа сиянием одеты
И каждая любовь твоя –
Мария.

Тут, перед тем, как выпить,
Вам перстом
Намажут крест
На озере «Горилки».
Утопят Перуна.
Горчат «по сто»
Сладчайшим плесом золоченой рыбки.

Край пропастей.
Замедленный оргазм.
Про-вин-ция.
Про-вы-и-я:
Про нас, бишь!
Телесик наш, Аленка и Яга:
И дождь, и кровь, распахнутые настежь.

...А вот когда Колония –
Прощай.
Прощай, держава
И земелька-ровня.
И если уж провинция – свеча,
То, по всему, колония –
Жаровня.

Ни лето не приходит, ни зима.
Тупая ночь.
Запущенный колодец.
Тоской колючей связана тюрьма,
Там «ни за что» сидит наш кум Володя.

Колония –
Провинция и плюс
Все то, о чем нельзя сказать: святое,
Простое, росяное – плотный флюс
Жесткого и рабского
Простоя.

-4-

Эх, наша челядь хуже всех господ
На мерсах, джипах, лайнерах, галерах.
Парторг в сорочке –
Дутый идиот.
У нас таких  красавцев –
До холеры.

А немец грянет, под него поют...
Китайцам, благо, подражать сложнее...
Британцы – те индийцев узнают,
А, может быть, индейцев –
Им виднее.

Так чувственно и влажно стонет даль.
Чумацкий Шлях – нехоженый и вечный.
А капля крови в золоте – звезда –
Вниз опадает половинкой свечки.

Верба на ветке нам ее подаст,
Как некое загробное виденье.
Приснится сердцу, что кругом вода...
Черешни спеют, вырастают дети.

И, в общем, между Богом и людьми,
От ностальгий –
Районных или райских –
Провинцию, – как детство, –
Любим мы,
Колонию ж, – как старость, – умирая.

И лишь грядущий бунт святой воды
Поднимет люд славянский над собою.
Его мотает вширь на все лады,
А стоит вглубь –
За кровью голубою.

-5-

Тут врут кругом –
Газеты, зеркала.
Поэты ходят,
Как с магнитной бурей.
Тут лживый мед кабацкого стола.
И плачут ведьмы.
И смеются куры.

А пьяниц, а холопов, а мессий...
Церквей – довольно.
Дефицит туалетов.
Лет через пять –
На больше нету сил –
Одни попы останутся да лето.

Такое паркое – и «кандидат» –
«Пошла жара» предвыборная – речи
Да речи: так воюет за мандат,
Что чуть не веришь:
Есть же люди-свечи!

Да не про нашу честь.
Видать, крива.
На зеркало пенять?
Женьшень не лечит.
И худенькая, как ручей, трава
Покорно тая, опускает плечи.

Нам хорошо и так.
Блаженны, кто,
Рыдая, прячется себе за спину.
На этом свете и на том
Мы – кто?
Зачем мы?
И за чем мы?
Нестерпимо.

Невыносимо хоронить живьем:
Ведь Страшный Суд нам будет страшно снится.
Провинция – Колония  – объем
Чужих грехов на собственных ресницах.

Кто недостоин Воли – пусть идет
Каналы строить или пирамиды,
Чтоб каждый день, за каждый робкий взлет,
Его терзали рабьи гены-гниды.

И станет «жись» у Родины-земли
Печальною, как юная монашка.
В провинцию вернулись журавли,
В колонии
Кукушка –
В каждой пташке.

ІЗ ЦИКЛУ «ПРОВІНЦІЯ І КОЛОНІЯ»

1.

Провінція.
Пробило на сльозу...

А врешті-решт –
Це діло поправиме.
Бо він – це я, по вінця я, провінція…
Пасуть тут хлопці
Коней невловимих.

Втрясеться все.
Бо воля – головне…
З провінції пророки йдуть в столиці.
Столичний шарм –
То діло наживне,
Як наживні дволикі і столиці.

Провінцію ще можна полюбить…
Вона болить.
Її пізнаєм, зважим.
Вона у серці рідним защемить,
Нехай міщанським,
Але нашим, нашим!

Колиски тут, могили, ковила…
Є завжди шанс для вітру, для сльозини.
Брова дівоча…
Зламана стріла.
Провінція – це втома батьківщини.

2.

Та ми сьогодні зовсім не про це.
Провінція – це завжди ностальгія.
Тут образи з неголеним лицем,
А кожна жінка любляча –
Марія.

Тут перед тим, як випити,
Перстом
Намажуть хрест
На срібних плесах «Водкі»,
Немов Перуна втоплять,
Бо ж «по сто» –
Такі, як вічність, чи любов, солодкі.

Це край безодні,
Вогкий, мов оргазм.
Про–він–ці–я,
Бо–він–це–я,
Це – наше.
Телесик наш, і Змій, Баба Яга,
І дощ, і кров, і запорозька каша.

3.

…А от коли Колонія –
Прощай.
Прощай, державо,
Навіть батьківщино.
Адже якщо провінція – свіча,
То вже коли колонія –
Жарина:

Немає вітру –
То й вогню нема.
Глибока ніч,
Запущений колодязь.
Колючим смутком зв’язана тюрма,
В якій сидить «ні за що» кум Володя.

Колонія –
Провінція плюс те,
Що вже не наше,
Ще ненаше, рідне,
Не росяне, не ніжне, не святе,
Жорстке і рабське,
Ситно-ненаситне.

4.

Підпанство наше гірше за панів,
Що прилетять на мерсах чи галерах.
Парторг у вишиванці –
Курва слів!..
А тих у нас парторгів –
До холєри.

Як прийде німець – німцями стають…
Китайцем, благо, буде стати важче…
Англійці так індійців пізнають
Чи індіанців –
Гордих і пропащих.

Чуттєво та безсило стогне даль.
Чумацький Шлях несходжений і вічний.
А жовта крапка – молода звізда –
Як падає –
Подібна вже до свічки.

Верба на гілці нам її подасть,
Як те, що гріло мрію нетутешню.
Присниться серцю, що кругом вода…
Що падають не зорі, а черешні.

І якось так між Богом і людьми,
Між ностальгій
І райських, і районних
Провінцію – дитинство –
Любим ми,
Колонію ж – як старість забобонну.

І тільки бунт свяченої води
Підніме люд слов’янський над собою.
Він крутиться ушир туди-сюди,
А варто вглиб –
За кров’ю голубою.

5.

Тут брешуть всі –
Газети й дзеркала.
Поети ходять,
Як магнітні бурі.
Тут штучний мед корчмарського стола.
І плачуть відьми.
І сміються кури.

А холуїв, а п’яниць, а розп’ять…
Церков доволі,
Туалетів – дуля.
Якщо так піде –
Років через п’ять
Лише попи зостануться й зозулі.

А поміж тим прибуде «кандідат» –
Рука – при шаблі,
Очі – коні бистрі…
Так ладно агітує за мандат,
Що аж повіриш:
Є ще люди-іскри!

Але не в нас.
Не ті, мабуть, харчі.
Не ті зілля, не той женьшеню корінь.
І синя тінь худенької свічі
Сумним вогнем зігнеться у покорі.

Бо добре й так.
До Бога ближче, м;…
Від себе в ліс сховаємось –
І тепло.
А нащо ж ми на світі живемо?
І нащо – ми?
І на щ; ми?..

Нестерпно.

Нестерпно бути мертвим за життя.
Бо вічний сон нам вічно буде снитись.
Провінція – Колонія – Суддя…
За волю битись –
Долю боронити.

Хто недостоєн волі – хай іде…
Будує піраміди і канали.
І по краплині, крапельці щодень,
Щоб рабські гени
В ньому розквітали.

І стане «жись» на батьківській землі
Така сумна, як молода монашка.

В провінцію вертають журавлі.
Колонія –
Немов
Порожня
Пляшка.

 
* * *

И жизнь была – не мед.
И древо, зеленея,
Во сне в меня росло
И даже наяву.

Не удержал, не смог,
Ту, что Господь моею
Назвал... Ну что ж? Прошло.
Ниче.
Еще живу.

Мне тридцать шесть.
Добро.
Опасен – тридцать третий.
Есть дерево, и дом,
И дети, и слова;
И слезы серебром,
И срезы на деревьях;
Полеты над водой –
И мятая трава.

По деревням – зима.
И сон мертвецки пьяный.
И я такой люблю.
Мне ваших снов не на...
Степан сошел с ума:
Играет на баяне,
Сидит, кум королю,
Поет – и всем хана.

О выплесках тоски
Из голубого йода,
О дружбе, о любви,
А, в общем, – о весне.
О том, как чужаки
Ограбили свободу;
О Спаса-на-крови
И даже о войне.

Иисус – распятый, вон:
Как ласточка. Как тополь.
Мой добрый конь, не трусь:
Дорога вся – твоя!
И Стикс впадает в Дон,
И римляне в хитонах,
И непорочна Русь,
И непорочен я.

За это я умру:
Смертельность – нынче в моде.

На хлеб себе – всегда.
Вина подаст братва.

Со временем – дружу:
Оно, как я, – проходит.

И хорошо, что да:
Иначе трын-трава.

Ну, что же? Жизнь – не мед.
И древо, зеленея,
Во сне в меня растет
И даже наяву.
Не удержал, не смог,
Ту, что Господь моею
Назвал... Ну, что ж? Пройдет.
Ниче.
Еще живу.

* * *

Життя було туге.
З поганською душею
Літав я уві снах
І плавав наяву.

Не втримав ту, що Бог
Мені назвав моєю…
Нічо. Якось живу.

Минуло тридцять три.
Вже й тридцять шість на спині.
Є хата, є садок, є діти і пісні,
І кола на сльозі, мов зрізи на калині,
Польоти в глибині.

Селянський край дріма,
Солом’яний та п’яний.
І я такий люблю.
Нам Ваших щасть не тре…
Сидить «важкий Степан»,
Співає на баяні–
Про вічне, про старе,
Гарячу й чесну кров,
Мов з йоду голубого,
Про дружбу, про любов,
І волю, й чужину.
А врешті – про печаль,
Про зоряну дорогу…
І про війну.

Ісус розп’ятий он –
Немов летить лелека.
На горизонті кінь пасеться золотий.
Перепливають Стікс
В рожевих тогах греки,
І непорочна Русь
Пливе із висоти.

За це колись помру.
А більшого й немає.

На хліб я зароблю.
Вином вгостить братва.

Із часом я дружу,
Бо він, як я, – минає…

І добре, що мина,
А то би звар’ював.

А так – життя туге.
З поганською душею
Літаю уві снах,
А наяву пливу.
Не втримав ту, що Бог
Мені назвав моєю…

Нічо.
Якось живу.

 
ПОСЛЕДНЯЯ МУЗА

В колодцах – дух зимы.
Снег подставляет локоть,
Опершись как-нибудь,
Ведет под руку боль.
А мы, а мы, мы…
Как локоны за локон.
Девятый раз в гробу…
Воскресли –
Рвемся в бой.
 
Жизнь есть, – как она есть.
Набат зовет под знамя.
Простой понятный мир –
Любовь, морковь, война.
А там, а там, Бог весть…
Кто мир загробный знает?
В нем шепчут: «Обними…»?
Кричат ли в нем: «Вина!»?
 
Осенний хрип ручья.
Скажи ему: «Спасибо».
Спасибо, белый свет,
Что я еще живу…
Твоя рука… моя…
Упало небо синее
К тебе в траву.
 
Праосень с каждым днем,
Вишневее от оспы.
Фатальные пути
Сбиваются с пути.
Крещение огнем.
Отравленные весны…
А ты меня прости.
Простила?
Ну,
Летим?!

ОСТАННЯ МУЗА

Колодязна тоска.
Осінніше за осінь.
От-от і сніг піде –
Легкий осінній біль.
А ми, а ми, а ми...
Волосся у волоссі.
Померли дев’ять раз...
Й воскресли –
Й знов у бій...

Оце і є життя.
Кругом дзвонарська бронза.
Оце і є наш світ –
Кохання і війна.
А там, у тому, десь...
А хто його?..
А хто зна?..
Чи хтось пригорне так?
Чи хтось наллє вина?

Осінній рай ріки.
Подякуємо світу,
Ще теплому гнізду...
Твоя рука... моя...
Я так ще не літав.
Так ще не пахли квіти
У цих краях.

А осінь, синь оця
Завеснює, як юність.
Фатального у ній
Багато, як багать.

Це хрещення вогнем,
Ці голоси отруйні...

Нам – чистим і тремким –
Чому б не політать?..

 
ОН

От жизни ему – прошлогоднего снега…
Довольно.
Устал: с корабля – на бал.
Он сам себе море, и горы, и небо.
Любил. Воевал. Колдовал.

Обветренный мачо – докурит сигару.
На прощу пойдет в уцелевший храм.
У стареньких дев в Интернете – угары:
«Ах, этот таинственный шрам!»

Щетина двухдневная, маска степного…
Был друг. Чуть постарше…
Бог весть… Убит.
Планеты житейской – так мизерно много.
От сплетни – до сплетни: транзит.

Дня два, как он ходит буддийским монахом –
Салонным разбойником налегке…
В плаще. Оголенный, как провод, однако.
Текила, «горилка», саке…

Теперь – без него: бунты, банты, банды…
Звезду проведет свою – до крыльца.
Как он, одинок этот Кто-то... В набат бьют…
Начало начнется с конца.

ВІН

Від цього життя йому більше нічого не треба –
Ні слави, ні грошей...
Достатньо усього.
Наджив.
Він сам собі море і гори, і небо.
Любив. Воював. Ворожив.

Обвітрений мачо – досмалить товсту сигарету
Й не піде молитись чужим нерозп’ятим богам.
Стареньким дівчаткам, залежненьким від Інтернету,
Світитиме ловко його нерозгаданий шрам.

Дводенна неголеність, маска вечірнього степу.
Був друг... трохи старший...
Убитий десь там, в Сомалі...
Смішні і байдужі амбітні житейські вертепи
І поглядів кулі для серця його замалі.

Щось є від монаха буддистського в ньому з учора.
Всього намішалось: мамайське, салонне, терпке...
Цей внутрішній спокій, невидима оку безкорість,
Текіла, горілка, саке...

Нехай вже без нього бунтують, бандують, бинтують.
Візьме свою зірку – і ніжно піде до воріт.

Хто сам своїм цвітом і світом, і світлом керує,
Той сам розбереться з таким же самотнім вгорі…

 
* * *

За право быть одиноким волком
Плачу « по полной».
Так небо платит алмазным шелком
Земле безмолвной.

В капкане – лапа. Мужайся, серый.
Навел – не смазал.
И дождь – осенний такой! – под сердце –
Из дыр алмазных.

Сквозь тьму родов – в черных списках, гордый, –
У тех, у этих…
Сожрут державные держиморды, –
А он ответит.

Была бы мама живая – сглаз бы
Сняла… Так – водка.
И крест на шее – сквозной, алмазный:
Стрелкам наводка.

Еще, как исстари, сходят тени
Легенд-поэтов.
Как путь Вселенский, как дым осенний,
Как берег Леты.

Им честь и слава. С предсмертным вдохом,
С посмертным боем –
Дается право мне жить и сдохнуть
Самим собою.

* * *

За право бути самотнім вовком
Плачу «по повній».
Так небо платить біленьким шовком
Землі жертовній.

Була в капкані передня лапа.
Хтось в спину вцілив.
Аж дощ осінній на серце крапа
Крізь дірку білу.

Від роду, мабуть, у чорних списках
В лівих і правих,
У побратимів великопиських,
Та й у держави.

Була би мама – зняла би вроки,
А так – горілка...
І хрест на грудях тонкий, високий –
Немов сопілка.

А ще приходять великі тіні
Легенд-поетів.
Такі космічні, такі осінні,
Як берег Лети.

І чесну славу – щастя посмертне –
Ділять зі мною
За право бути, за право вмерти
Самим собою.


 
СНЕГА

Эти первые птахи – по горло в сырой листве.
А под ними – изломанной скрипкой – хребет дорог.
Тонкокожие струны, – как слезы на Покрове.
Толстокожие льды бабьей ласки через порог.

Эти первые-первые – в глине и мгле – снега.
И дороги – снегов дороже. Плачу все сто.
Как радары Вселенной, оленьи болят рога.
Лица пресных врагов – проштампованней паспортов.

Сбывшись раньше, чем нужно, растают они – собой.
Возвращается все: разве даром плачу по сто?
А под ними – светло и тепло. Расцветает бой.
Так тепло и светло, что…

СНІГИ

Ці найперші сніги по коліна в осінньому листі.
А під ними дорога – як зламаний голос трембіт.
І тонкі ясени – тонкошкірі музики троїсті,
Й товстольоді озера – як ласка районних «кобіт».

Ці найперші сніги...
У крові, ув очах, у волоссі.
А під ними дороги –
Дешеві, дурні, дорогі,
Ваговито-кущисті –
Мов роги самотнього лося,
Несолоно-слизькі –
Наче очі нових ворогів.

Ці найперші сніги,
Що сподівано стануть... собою.
Прийдуть знову, колись,
Кругообіг здійснивши, –
В тім сенс.

А під ними ж так світло і тепло було
Після бою,
Що все...

 
* * *

Себя жалеть не хочу.
А человечество – лень.
Проросло вино сквозь свечу –
Растаяла женская тень.

Под вечер – теплынь на Луне.
У Солнца с утра – озноб.
А в Иране пошел снег:
Положили друга во гроб.

Жизнь предал и все мечты:
Стихи предъявили счет.

Смеется Фауст: «Эх, ты,
Мол, то ли могло еще!..»

* * *

Себе не хочу жаліти.
А людство жаліти ліньки.
Позаду – вино із квітів
І темна солодкість жінки.

На Місяці – теплий вечір.
На Сонці – холодний ранок.
І друга мойого плечі,
Прострілені під Іраном.

Я зрадив життя, здається, –
Продався осіннім віршам.

А Фауст старий сміється:
«Могло бути навіть гірше…»

 
НАШЕ

Слышу голос воды над веселым осенним бульваром.
С криком падают звезды… Шипение сала в корчме…
Украинское счастье:
Узоры, озера, базары…
И хоть раз побывать – наши грешные дни! – на куме.

С одноразовых гнезд самогонка по душам разлита.
У соседа жилье не сгорело: поганый сосед!
Завтра мы монолитно возляжем под легкие плиты,
Точно так же, как в глыбу веков, прародители все…

НАШЕ

Чую голос води над веселим осіннім бульваром.
З криком падають зорі і сало шкварчить у корчмі...
Отаке воно щастя вкраїнське –
Ставочки, млиночки, базари...
І хоч раз у житті побувати тайком на кумі.

Самогонку по-чорному з гнізд одноразових пити,
Зневажати сусіда за те, що він тільки сусід...
Монолітно лягати навік під задумливі плити,
Як лягали до тебе в степу твої предки усі...

 
* * *

Что этому, что тому – чужой обоим мирам.
Живу животом животным: как вопль, как волхв, как волк.
Вместо пути – благой,
Нагой тополиный храм.
Вместо постели – теплый,
Терпкий шанхайский шелк.

А если и выбрать? Что?
Не знаю и не хочу.
Усталость от суеты, мечты, маеты, и ты…
Кони, верблюды, челны, трамваи…
Слава, деньги, себя чуть-чуть…
Под нами дрогнули сваи:
Цели горят, мосты.
 
В капкане заливисто звезды гаснут.
Попались! Чащоба богов – во мне!
Как Соловей-разбойник,
Выпасаю лесных Пегасов
В этом столичном и худосочном,
Дохленьком бурьяне.

Духами дешевыми пахнет воля:
Поцеловал – и прав.
Язык родовых портретов –
Глаголица и пали.
Зверски больной, но, ни разу подлый,
Мой високосный нрав
Штормит голубые вены
Рабьей своей земли.

На побережье снежном – нежно убит дельфин.
А я же дикарь в душе – и правду рогами рою.
Небо войны – простое,
Ясное, словно Сфинкс.
Вместо боя – лихой и добротный мир:
Хлеб вперемежку с кровью.

И сердце – так птица клюет зерно –
Застыло и дробно забилось в боль.
Что оно помнит?
Рай? Ад?
Дверь или, может, окно?
Несбывшуюся любовь?

А еще – я поэт и немного воин.
Муромски мне, братья,
Как ни верти.

Живу на чужих фронтах.
Уйти на покой – не волен.
Умереть интересно, или…
Расти.

* * *

Чужий вже і цьому і тому світові,
Живу, наче волхв чи вовк.
Дорога – тополя із голими вітами.
Постіль – шанхайський шовк.

Між ними що вибрати – я не знаю.
Втомився іти, іти...
Коні, верблюди, човни, трамваї...
Слава, гроші...
Нема мети.

Капканно і пастково, і драглисто.
Поліські боги в мені.
Крилатих коней пасу зі свистом
В столичному бур’яні.

Духами дешевими пахне воля.
Портрети предків – ікони мов...
Важка, та ніколи не підла, доля
Штормить мою рабську кров.

На березі моря дельфіни вбиті.
А я ще в душі дуліб.
Я пам’ятаю роги й копита
І небо війни – наче з кров’ю хліб.

І серце – мов пташка клює зернину –
Забилось, забилось, згадавши щось:
Чи рай, чи пекло, чи батьківщину,
Кохання, що не збулось?

А я ще поет і вже трохи воїн.
Мамайно мені, брати.

Живу, як на фронті,
Вмерти цікаво, або рости...

 
* * *
Перезимую.
Переболею.

Плавает край мой
Вечной каютой.
Шумно в вагонах –
Светло в аллеях.
Во мне, как в храме,
Свечи смеются.

Вчера не спалось.
Утомленное сердце
Текло по льдине.
Вечернее солнце
Себя сжигало.
Звезды смялись
Сквозь алый иней.

На рынок тело
Толкало душу.
Казак по-ребячьи
Шутил над чертиком.
А кто-то под одеялом тортик
Свой лопал черный.

А кто-то нищий,
Счастливый, честный.
Под мышку с тоненькой Кама сутрой…
Готовый сдохнуть
За кодекс чести –
Добро бы в праздник.
Добро бы утром.

Иронизируют
Псевдодружки.
Снег прошлогодний
Ветки ломает.
И могут встретиться
Только ружья, –
Как мы с племенами майя.
Как ад с малиной,
Как пуля с полем,
Танатос и Эрос – с чинным,
Старинным дымком
И сплином
Брата пистоля…
Женщина – с мужчиной.

Храмы, хоромы –
Добрее, злее…
Ветры – и косы ведьмы.

…Перезимую.
Переболею.
В ином уж свете.

* * *

Перезимую.
Пересумую.
Мій край здається
Простим і вічним.
В метро так шумно:
Себе не чую.
В мені, як в церкві,
Сміються свічі.

Вчора не спалось.
Втомлене серце
Хотіло снігу.
Сонце вечірнє
Себе палило.
Зорі сміялися
Через кригу.

На продаж тіло
Штовхало душу.
Козак дитинно
Сміявся з чорта.
А хтось ховався
Під одіяло
І лопав торта.

А хтось був бідний,
Щасливий, чесний.
І тонкошиє при нім кохання...
Готовий вмерти
За кодекс честі –
Бажано в празник.
Бажано зрання.

Несправжні друзі
Над кимось трунять –
Мов сніг торішній
Гілки ламає.
Зустрітись можуть
Лиш рвані струни –
Як ми з племенами майя,

Чи пекло із раєм,
Чи куля і доля,
Танатос і ерос віку
З димом сумним
Старого пістоля,
Жінка із чоловіком...

Храми і хмари –
Коли туманно,
Вітер і коси відьми.

...Перезимую.
Пересумую
В іншому світі.
 
* * *
И снова мне тревожно – хоть напейся.
Свободным геном – птицы в небесах.
Бог на душе, как серебро на пейсах,
Вселенским "понтом" отдает в басах.

Сны, расширяясь, опадают явью
В невыносимо синий сок снегов.
Презренье грустно к дельцам дырявым
Спасает от друзей (читай: врагов).

...Ну, то есть всё и все, – как думал Кто-то.
Я – знак. Я – зэк: давай, бери на "понт"!

И проволокой лагерной под током
Сияет вечный рваный горизонт...

* * *

І знов мені тривожно – хоч напийся.
Як гени волі – птиці в небесах.
Бездомний Бог у душу попросився,
Космічний сум зігравши на басах.

Зника мені, розширюючись, Всесвіт.
Нестерпно сниться синій сік снігів.
Сумна відраза до ділків і сесій
Спасає світ від друзів-ворогів.

...Ну тобто все і всі – як Хтось задумав
У межах битія і питія.

А горизонт –
Колючий дріт під струмом –
Мені, як зеку вічному, сія...
 
* * *

Синий весенний лес.
Русалки жалуются кусту…
Дорасти до себя –
Возвыситься до небес.
Ощутить чистоту –

Тоньше вселенской тоски
Китайского менестреля….
Море кормить с руки –
Нет, с лапы степного зверя.

Что ему власть душ?
Свобода одна мила.
Не мальчик, поди – муж.
Скала.

Скала.
А он – скалолаз.
И травы – нежнее бритвы…

Ибо – доросший до ласк
Дорос и до битвы.

* * *

Синій весняний ліс.
Плачуть русалки в листі.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.

Перед людьми такий
Тонкий, мов китайський лірик,
Море годує з руки
З чуттям степового звіра.

І не влада йому,
Тільки свобода мила.
То вже не хлопчик – муж.
Брила.

Брила.
На ній трава,
Ніжна, як лезо бритви...

Той, хто до ласки доріс,
Доріс і до битви.
 

* * *

Придуманы камни,
И ветер, и зори незрячие,
И фреска слезы
На прощающей руку щеке;
Отсюда –  по капле,
Соленое и горячее,
Венозное русло
На той же левой руке.
И шрамы на правой,
Сращенной с распятием якоря –
Единым перстом – что саблею, что пером;
Придуманы струны –
Горячие, словно яблоки;
И дыры от пуль, –
Сроднившиеся с нутром.
Уже не запудришь пылью
Кровавый глянец,
Когда под ногами
В  омут плывет земля;
И ты возвращаешься к предкам своим,
Древлянам,
Под влажную эпитафию журавля…
И кто-то узнает…
Свеча встрепенется влюбленно.
Последней свободой
В травы взлетит погост.
И ты их придумаешь:
Воды, цветы и клены –
И снова умрешь
За первый случайный тост…

* * *

Придумано вітер.
Придумано води і зорі.
Слізьми намальовано
Щастя на людській щоці.
Тому – по краплині,
Солоне тому і прозоре.
І русло тому воно має
На лівій руці.
А шрами на правій,
Що хрест і перо полюбила
І п’яної шаблі
Тримати змогла рукоять.
Придумано струни,
Тугі, безкінечні, як жили.
Придумано м’якуш
І кулі червону печать.
Ту дірку від кулі
Уже не затулиш тим хлібом,
Коли попливе під ногами
Гаряча земля.
І підеш до предків –
У руси, древляни, дуліби.
І вернешся звідтам
Весняним плачем журавля.
І хтось упізнає…
І свічі співатимуть хором.
Про волю, про долю,
Любов нетутешню свою.
Придумаєш квіти,
Заласкаєш клени безкорі…
І знову загинеш за те,
За що інші п’ють.


 
* * *
Что больше? Дом или печь? –
А впрочем, какая разница…
Засим, как пеклись в нашей хате
С черешнями пироги,
Было тепло, пахло летом и, чуть-чуть, праздником
Далеко-далеко…
На дереве Рода
Расходились заоблачные круги.

Корова скакала в горку, как по клавишам пианино, –
Настолько щедрой и черной в Триполье была земля:
Не успеешь воткнуть палку –
Прорастает идол и Буратино…
Ни одного короля.

Бывший мальчишка дядей вернулся из Аргентины.
Землю свою целовал, как полесская баба.
А этот подгонял, подгонял себя саблей – да так и сгинул.
«Так ему, – говорят, –  и «траба».

Линяет, как в солнце кудри,
Сусальное злато.
Сходит с села идеальность
Немного райская.
Уже замечаешь скотство, болото, блат и
Между словом и делом стенку – почти китайскую.

Нечто высокое толстыми-толстыми струнами
Брякнет Степан-недоучка ли, Борька Ворон.
А когда «розрішили» свободу – клянутся перунами
Те, что вчера топили не только перунов,
Но и кресты с соборов.

И ты очерствеешь хлебами,
Охрипнешь гуслями,
Оторвешься от пуповины земли,
Как на поле мин…

И только осень – грустная, голубая,
Как дикие гуси,
Екнет под сердцем…
И временностям – аминь.

* * *

Піч наша більша була за хату.
Отож, як пеклися із вишнями пироги,
Тепло було і пахло літом і святом
Далеко-далеко…
Мов розходились на зрізі Дерева Роду круги.

Бігла корова на гору, як по клавішах піаніно, –
Така чутлива і чорна була трипільська земля:
Де палку не встромиш – вродиться ідол чи буратіно…
Жодного короля.

Хлопець колишній приїхав дядьком із Аргентини.
Землю свою цілував, як поліська баба.
А хтось підганяв, підганяв себе шаблею – і загинув.
«Так йому, – скажуть, – і «траба».

Злазить, як шкіра під Сонцем, як з бані злото,
З мого села ідеальність аж трохи райська.
Вже і бидлячість видно, і болото – болото…
Тут між словом і ділом стіна китайська.

Щось про високе товстими-товстими струнами
Бренькне Стьопка якийсь недовчений чи Борька Ворон.
А коли «розрішили» свободу – клянуться перунами
Ті, що вчора топили не тільки перунів,
Але й хрести із соборів.

І ти очерствієш, як хліб, що коса відкусить
Від пуповини землі і полюбить камінь…

Осінь печальна, хороша, як дикі гуси,
Дзенькне над серцем –
І політиці Амінь.

 
* * *
       Памяти моей мамы

Полесский край придумывал меня,
Едва успели журавли отчалить.
Я – не хозяин судеб, я стерня
Трав, задохнувшихся своей печалью.

Цветы и пули, – как деды, –  в веках.
Не стало мамы.
Будущность светала…
И спал щенок на стареньких руках
Плаксивого домашнего вандала.

Все проходило. Лунная коса
Косила степь. Табун, как эскадрилья,
Летел ей вслед… Речная полоса
Об лед ломала розовые крылья.

Солома тлела заревом комет.
Могилы предков прорастали снами.
Еще, уже ли – кто-то есть ли, нет
Кого-то – между звездами и нами.

… Мои снежинки, хватит на огонь!
Любимая, едва ли можно выше!..
Слепая голубиная ладонь
Крылом черпнула мне покой Всевышний.

Полесский край, ты дед мне или брат?
Я – твой полет на юг.
Сердиться – поздно.

Недолог час, как я вернусь назад,
Как по ступенькам храма,
Вниз, по звездам.

* * *

       Пам’яті моєї мами

Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.

Кульбаби й дід із кулею в плечах.
Померла мама. Доля усміхалась...
І спав старенький песик на руках
Маленького плаксивого вандала.

Минало все. Ржавів у небі серп.
А ми з конем вже поглядами стрілись...
Минало все. А грішний сон озер
Ламав об лід свої рожеві крила.

Стара солома. Вицвілий туман.
Могили предків миються дощами.
Когось іще, когось уже нема
Між ними, між кометами, Між нами.

...Мої сніжинки, нащо ж на вогонь!
Моя ж ти зоре, нащо ж так високо!..
Кохана, мила, голубе долонь,
Після такого – тільки вічний спокій.

Поліський край, ти дід мені чи брат?
Я – вирій твій. І не жалій, не сердься.
Вже скоро, скоро я вернусь назад,
Мов сходи храму, вичовганим серцем.

 
* * *

Вернуться поздно.
Игра, – как битва.
На смену звездам
Пришли молитвы.

В полях – пороша
И хлеб насущный…
Что было прошлым,
Взойдет грядущим.

В душевном сердце –
Осколок звона.
На сто инерций –
Одна корона.
На сто любовей –
Одна безгрешность.
Белее боли
Цветет орешник.
Светлее меда,
Щедрей, чем колос, –
На сто безмолвий –
Последний голос.

Там ветер вечен,
Но смертны – дерны.
Рубаха свечки
О свет раздёрта.

Вернуть поздно:
Игра, – как битва.
На смену звездам
Пришли молитвы.

* * *

Вертатись пізно.
Вже гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.

Сніги заснули
Під гру на лютні.
Уже минуле
Стає майбутнім.

Душевне серце
Зробилось дзвоном.
Є сто інерцій.
Одна корона,
Одне кохання,
Одне безгрішшя.
І мить остання
За міт миліша.
За мед світліша,
За біль чесніша –
Найбільша тиша,
Остання тиша.

Там вітер вічний,
А зірка смертна.
Сорочка свічки
Об світ подерта.

Вертатись пізно,
Бо гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.

29 серп. 2001
 
* * *

Малиновый пепел пшеничных нив,
Горбатая скорбь курганов,
И время, текущее в кровный нимб
Пространства душевной раны.

И баба, учуявшая травостой,
И кровь, что медами пахнет.
И клен в чистом поле – святой-святой…
Отшельник поскольку.
Чахнет.

И дряхлый журавль в молодом гнезде,
И руки калин на плитах.
И плач Богоматери на Суде,
Христос позабыл молитву…

Скелеты дерев, как деревья, спят.
Открыт горизонт для друга.
Нет ни генералов, ни октябрят –
Лишь тонкая жесткость круга.

Мы видели Бога, – и никогда
Уже не сорваться с башни…
Не знаю зачем, – но течет вода
По саблям зрачков собачьих.

Молиться – печально. Грешить – смешно.
Мечтать и глядеть на речку…
Брести в бесконечное полотно
Полей, неизбежно встречных.

И будет своя простота небес
Милее америк желтых.
Деды почивают… Летят к тебе,
Как аисты, горизонты.

И ты, словно солнце, сгоришь во льдах
Горячих крещеных вишен,
Пока безмятежно течет вода
По саблям очей Всевышних…

* * *

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір – в душевній рані.

І баба, що чує – трава росте,
І кров, що медами пахне.
І дерево в полі – святе-святе...
Тому, що самотнє.
Чахне.

Старий журавель у новім гнізді.
Калиновий присмерк вітру.
І плач Богоматері на Суді,
Христос, що забув молитву...

Скелети дерев, як дерева, сплять.
Відходять за обрій друзі.
Немає ні хлопа, ні короля
На цьому тонкому крузі.

Немає дитинства. І скучно так,
Немовби вже Бога бачив.
Не знає навіщо – тече вода
По шаблях зіниць собачих.

Молитися сумно, грішити теж.
Йти в рідні поля й мовчати.
І те, що з собою не забереш,
Те й буде тебе стрічати.

І буде своя простота небес
Дорожча америк жовтих.
Діди спочивають і ждуть тебе,
Немов журавлів у жовтні.

А ти ще горітимеш в цих льодах
Посеред хрестатих вишень,
Допоки спокійно тече вода
По шаблях очей Всевишніх.

Нью-Йорк, 15 берез. 1999

 
* * *

Как трон президентский, качаются белые кроны.
Век, – словно мгновение, год же, – как день-жизнелюб…
Придворная совесть – заплывшая и без короны –
Чужими словами сползает с вареничных губ.

Но жить-то мне тут. Тут копить на чужие расплаты.
Растапливаться: на вино и вину, на счета…
А Бог – это боль: он бывает, как чайка, крылатым:
Спасение только добром…
Не при чем красота.
На сердце так зябко:
От девичьих рук и креста…

Над белыми храмами черные башни алеют.
И замки – столь юны, как отроки в первых скитах...
Жаль только, людей поубавилось в древних аллеях,
Могущих по совести жить, а не «так, мол, и так»…

Распяли себя до последней искрящейся сути.
И скифские бабы, как бабочки, льнут на огни,
В бессмертье проклятое, красними каплями ртути.
Наверное, я не как люди,
Но здесь, возле них, возле них…

Но все-таки лучше со степью, травой и рекою…
Бабхнуться в темень, – как спичками чиркнуть о снег.
К чертям этот трон и врагов моих племя лихое.
Чем ближе к чертям,
Тем сердечней они и родней.

* * *

Наче трон президентський, хитаються білі дерева.
Вік минає, як день. Рік вмирає, як день-життєлюб…
Дресирована совість – та грішно-бліда королева –
Не своїми піснями сповзає з вареничних губ.

Але тут мені бути.
Слова, як рублі, рахувати.
Але тут розтопитись: на воду, вино, небеса…
Бог тут – біль, що буває, як чайка, крилатим.
Але чайка, вона розуміє добро…
Що для неї краса?
В душу холодно дуже.
Не гріє й дівоча коса.

Тут біліють церкви, а над ними хрести червоніють.
Тут фортеці ще юні, а з;мки такі молоді!..
Та людей вже нема, що в них жити по честі уміють.
Розійшлися такі, наче кола по п’яній воді.

Роз’ятрили себе до самої іскристої суті.
В білий світ подались –
Білі тіні бабів кам’яних.
У прокляте безсмертя,
Червоними краплями ртуті.
Може, я… не як люде,
То хоч біля них, біля них…

Але краще із лісом, зі степом, травою, рікою…
Спалахнути в темниці, неначе останній сірник.
І до біса той трон, вороги, що сумують за мною.
Та чим більше до біса,
Тим ближче до серця й вони…

10 лист. 2002
 
* * *
Река несет свой лед, а небо – бренность.
Мир вечностью, как веной разделен.
Все отойдет. Останется потребность
В живых врагах и в тех, в кого влюблен.

При нашем пламени – и видеть звезды,
Которые мерещатся во сне.
И вербы целовать сквозь синий воздух
С вишневым соком в тайной глубине.

 В земле, что, как сосуды, заживает, –
Так быстро, так бесшрамно, как река…         
Церковный звон последнего трамвая,
Лирическая надпись на венках…

* * *

Несе ріка свій лід – найближче небо –
І ділить світ – як діти пирога.
Все відпливе.
Зостанеться потреба
В далеких друзях, чесних ворогах.

При нашому багатті мати зорі,
Які до нас всміхаються у сні,
І цілувати верби синьокорі
З вишневим соком в тайній глибині.

В землі, що наче вени заживає, –
Так швидко, так безшрамно, як ріка...
Церковний дзвін останнього трамвая
І той ліричний напис на вінках...

6 черв. 2002
 
* * *
Такая глубь крови…

Вишневый привкус горя.
И дед в степи стоит –
Весь правильный, как храм.
И в памяти его –
Всевышний привкус моря.
Прирученные львы.
Девичьих глаз кора.

Он ближе видел смерть,
Чем этих глаз тревожность
С глубоким льдом слезы,
С людской бедой зимы.

Окраина пути.
Ничейный подорожник.
Не страшно ни дорог,
Ни торбы, ни тюрьмы.

Такая глубь крови….
И Млечный путь над нею.
Уже не хватит слов.
И видно через снег,
Как алая заря
Космически синеет,
Летя сквозь сердце в темноту планет.

Не все мы доживем
До медленного темпа
Ветров, степей, ночей,
Очей, которым счет

Забыт… Мир сотворен
Со Взрыва и Вертепа.

Такая глубь крови,
Что даже не течет.

* * *

Така глибока кров...

Серйозний цвіт вишневий.
І дід в степу стоїть –
Весь правильний, мов храм.
У пам’яті його –
Старі моря і леви...
Очей дівочих риба чи кора.

Він ближче бачив смерть,
Ніж очі ті тривожні
З глибокими слізьми,
З глибокими людьми.

Коли нема доріг –
Нічийний подорожник,
Не страшно ні суми,
Ні шляху, ні тюрми.

Така глибока кров...
З Молочним Шляхом злита.
Не вистачає слів.
І видно через лід
Найбільшої зорі
Червоно-синій злиток,
Який летить крізь серце до землі.

Не всі ми доживем
До вітру того степу,
До дідових ночей,
До дідуха очей.

Усе розпочалось
Із Вибуху й Вертепу…

Така глибока кров
Нікуди не тече.

22 квіт. 2002
 
* * *

Тут время – господин с бессменным правом.
У строк моих замерзли полюса.
Иисус – дитя. И маленький Варрава.
И крест, – как ветка. И на ней – роса.

Портреты – без гвоздей. И пух – без праха.
Танцует дождь со свечечкой в слезах…
А сфинксенята корчатся со страху,
Завидев фатум в маминых глазах.

… Идет кино
О казнях и расплатах.
Дед в сельском клубе осеняет грудь

Крестом…
И каплет воск из рук Пилата.
И снова Бога,
Как тогда, распнут.

* * *

Тут тільки час свою ще робить справу.
В моїх пісень замерзли полюси.
Малий Ісус. І ще малий Варрава.
І хрест – срібляста гілка без роси.

Портрети снів розвішені без цвяхів.
Танцює дощ зі свічкою в руці…
А сфінксенята щуляться зі страху,
Бо бачать фатум в мами на лиці.

…Це клуб сільський.
Це фільм іде про страту.
Дід хрест кладе з вікна собі на грудь.

І скапує сльоза із рук Пілата
До тих, що всоте
Бога розіпнуть.

19 січ. 1992

 
ВСТРЕЧА СО СТАРЫМ ДРУГОМ
(Из цикла «В стеклянном кабаке»)

Вчера я старого встретил друга
За черным пивом.
Пустили жизнь, как всегда, по кругу –
Бело, счастливо.

Душевно пили за тех, кто в море,
За тех, кто в морге...
За то, что время, – как поезд скорый, –
За то, что "мог бы"...

За то, что горстка еще осталась –
Чего? И толку?
Грехи, как Лета, текут и тают.
И плачут волки.

Никто не строит, как город солнца,
Пик коммунизма.
Куда? Зачем мы теперь несемся?
К себе на тризну?

...Сидели с другом за черным пивом
Под желтым кленом.
Нам было рано, было красиво,
Было солено.

Летели птицы, бросались дали
В объятья лезвий,
Звенели мелко его медали
О крест железный.

А я свой сборник достал в гостинец,
Стаканом треснув.
Нам было вечно, нам было тихо –
И слишком трезво.

ЗУСТРІЧ ЗІ СТАРИМ ДРУГОМ
(Із циклу «У скляній корчмі»)

Зустрів учора старого друга
За чорним пивом.
Пустили наше буття по кругу,
Сумні, щасливі.

Пили душевно за тих, що в морі,
За тих, що в морзі...
За те, що час наш, як поїзд скорий,
Пішов по торзі.

За те, що трохи іще зосталось.
Чого? Навіщо?
Гріхи й тривоги, як води талі,
Зійдуть у вічність.

Прийти ніхто вже не обіцяє
До комунізму.
Куди? Навіщо ми поспішаєм?
Хіба на тризну?..

...Сиділи з другом за чорним пивом
Під жовтим кленом.
Було нам ранньо, було красиво,
Було зелено.

Летіли птахи, пір’я скидали.
Лилася пісня.
Дзвеніли сипко в друга медалі
Об хрест залізний.

А я в дарунок дістав із сумки
Книжку поезій...

Було нам вічно, було нам сумно,
Було тверезо.

31 серп. 09.
 

РОДИННОЕ

Леденисто-синий ветер.
Нервы…
Все свое, конечно, – на себе.
Милая – возвышенная стерва –
Просфору крошит для голубей.

Что там должно, где там осторожно:
Правда нищих? Хитрость королей?
В мир иной асфальтная дорожка.
Петушиный колокол в селе…

Нечисть мнется, гладь ее иль тискай,
Как фуфайка старая в окне…
Лика три отнюдь не византийских:
Речка, луг и девка на коне.

Дали, дым и розовые гребни…
Кто-то плачет…
Вольно кораблю.

И на старом кладбище – деревья.
Крест с истертой надписью:
«Павлюк»…

БАТЬКІВЩИННЕ

Льодянисто-синій вітер.
Нерви…
Все, що свого, – те вже на собі.
І кохана – благородна стерва –
Проскуркою кормить голубів.

Хто там знає – як воно повинно:
Так, як жебраки, чи королі?..
На той світ асфальтова стежина.
Дзвони, дзвони... півня крик в селі...

Тут ніяка нечисть не вживеться,
Як стара куфайка у вікні...
Лики три не візантійсько-грецькі:
Річка, луг і дівка на коні...

Далі – дим і золото рожеве.
Плаче хтось...
Від щастя чи жалю?

На старому цвинтарі дерева,
Хрест із білим написом:
«Павлюк...»

 
* * *

Воют звезды седые в конце золотого туннеля.
Моя женщина рядом, подобно последней звезде.
Грея зябкую душу в дедовской военной шинели,
Я теперь не боюсь, видит Бог, никого и нигде.

Песья совесть скулит в бесконечную бездну бессонниц.
Чернохлебное поле мясисто чадит небеса.
По привычке политики брешут из "телека" "Sony",
И, как "Пепси", шипит, пузырясь, на эстраде попса.

Запах газовой розы – химичен, как грусть полукровок:
Задымили полмира, обсев его, как саранча.
Моя нежная Муза насупит усталые брови.
Мне захочется снова использовать право меча.

Пьяный ветер сопит,
Памятуя о музыке древней.

Вымираем уже.
Динозаврово вновь на земле.
Под крестами деревьев
Мы будем лежать, как деревья,
Небосвод замыкая
На райский замок журавлей.

* * *

Виє сива зоря у кінці золотого тунелю.
Жінка мрії моєї зі мною до неї іде.
Одягаю на душу дідівську воєнну шинелю –
Й не боюся їй-Богу тепер вже нікого й ніде.

Скімлить совість, як песик, у ночі бездонно-безсонні.
Чорнохлібні поля у м’ясну загортаються даль.
І набридлі політики брешуть із «тєліка» «Sony»,
І естрадна попса – мов шумить з бульбашками вода.

Квітка газу цвіте – як хімічна печаль полукровок,
Що задиміли все –
Як займала колись саранча.
Ніжна Муза моя на усе те насуплює брови,
А мені скористатися хочеться правом меча.

П’яний вітер сопе,
Мов пригадує музику древню.

Вимираєм уже.
Динозаврово знов на Землі.
Під хрестами дерев
Ми лежатимем всі, як дерева,
Наше небо замкнувши
На райські ключі журавлів.

21 груд. 09.
 
* * *

Космос –
Лютый.
Ледяной.
Безлюдный.
Золотая рыбка
Подо льдом.
А душа, как каторжанин блудный,
Ждет родное тело в отчий дом,

Кажется, моя уже не ищет,
Канув во вселенную строки.
Пьется меньше, но поется – чище.
Тень крыла длинней, чем тень руки.

Кажется, что глубже радость светит –
Жить, как птичка Божья, среди вас.
Красить флаг на старом сельсовете,
Самогоном запивать свой квас.

Исповедь по праздникам – трактирам.
Исповедь по будням – журавлям,
Что на крыше, над моей квартирой,
Вьют гнездо, как черно-белый храм.

И в лесу, собой болея ранним,
Рай из жил, как сок с берез, точить.

И могилу – сладкую, как рана, –
Травами печальными лечить.

* * *

Льодяно.
Нелюдяно.
Космічно.
Спить під льодом
Рибка золота.
А душа на каторзі довічній
Рідне тіло в гості вигляда.

І моя дождалася, здається,
Хоч уже у вірші перейшла.
Вже не так співається і п’ється,
Довшою здається тінь крила.

Глибшою здається тиха радість –
Жити, просто бути серед вас,
Фарбувати прапор на сільраді,
Самогоном запивати квас.

По святах у корчмах сповідатись,
В будень сповідатись журавлям,
Що гніздо на чорно-білій хаті,
Наче церкву, збудували нам.

Потім, в лісі, згадувати раннє.
Рай в собі шукати, заспівать...

І могилу – як останню рану –
Травами сумними лікувать.

9 січ. 10.
 
ПОЭТ

Протертые джинсы.
На сердце – черти.
Полынь – на зрачках летучих.
Подспудная радость от близкой смерти –
Бывает ли что-то круче?

Там – сытый и спитый базар житухи:
Рабами торгуют сводни.
Тут истина – нет, не в вине, – в сивухе –
Ждет кары своей Господней.

За то, что привиделась злым поэтам
(А добрых и не бывает...)
За то, что поверила тем газетам,
Которые царь читает.

Господь милосерден –
Бедняк, покайся!
Он, бедный, ко всем привычен.
Колючая – в белых цветах – акация
Есть образ поэта нынче.

Израненный голос
Рубахи рваной
Чернеет медовым светом...
И – путь, словно вечность,
Течет из крана
По трубопроводам Леты.

А годы, иссякшие в круговерти,
Воскреснут стихом текучим...
Полынь – на зрачках у его бессмертия:
Бывает ли что-то круче?

ПОЕТ

Розхристане серце.
Штани протерті.
Полинно в очах блискучих,
Затаєна радість чекання смерті –
Що може бути «кручє»?

Там – сите і спите життя селянське,
Десь он рабіють базари.
Тут істина п’яна на денці склянки
Чекає Божої кари –
За те, що снилася злим поетам
(Поетів добрих немає...),
За те, що вірила тим газетам,
Які президент читає.

Господь милосердний –
Простить бідаці:
Він все, бідний, бачить наскрізь.
У цвіті рожевім колюча акація –
Образ поета наразі.

Поранений голос,
Сорочка рвана.
Медово-червоний присмак...
І – шлях, наче Лета
З міського крана –
Його поведе у присмерк.

А потім, пізніше,
Роки відверті
Минуть –
А воскреснуть
Віршем.

Полинне світло його безсмертя –
Що може бути крутіше?

22 січ.’10
 
В СТЕКЛЯННОМ КАБАКЕ

* * *

Белый стол.
В мечтаниях – барменша.
Изумруд морщинок на вине.
За окном – шикарный задник "Мерса".
Дымчатые тюли на окне.

А в меню – прокопченное зелье,
Горький стейк из дикого коня...
Зарывается в степную землю
Украина на исходе дня.

Как записочка самоубийцы,
О салфетку чиркнул чей-то нерв.
Светится из тьмы бандитский бицепс
На коленках у салонных стерв.

В ночь сюда приду я на субботу
С Музой или с братом по петле,
А напротив – половцы и готы
Засмальцованы в табачной мгле.

В уголке – волхвы, князья и мавки,
Скифских баб окаменелый сад.
Глянцевая, в кровь истерта лавка
Мускулами юных Бодхисатв.

Здесь – цыгане, девочки в кармане,
Здесь – блатного романтизма пир.
Здесь – все те, кто мир не понимает
И кого не понимает мир –
Лишь одна барменша-фантазерка,
Чистый юный спирт, седой скрипач...

Как в раю, – все слепо тут,
А зорко, –
Как в аду, –
И здорово, хоть плачь.

Выйду я отсюда в понедельник,
Словно в прорубь из родной дохи, –
Сердцем, как кадилом рукодельным,
По снегам разбрызгивать стихи.

У СКЛЯНІЙ КОРЧМІ

2.

Білий стіл.
Замріяна шинкарка.
Зморшки на зеленому вині.
За вікном шикарна іномарка
І туманні тюлі на вікні.

У меню – питво із кураїни,
Чорне м’ясо з дикого коня...
Посеред чадної України,
На відході вітряного дня.

Почерком посмертної записки
На серветці вірш хтось написав.
Світяться з пітьми бандитські писки
І салонно-відьомська краса.

Я сюди приходжу у суботу
З Музою чи другом молодим.
А навпроти – половці і готи,
Що давним-давно зайшли сюди.

Он в кутку волхви, князі і мавки,
Гріє душу баба кам’яна.
І блистить, мов кров, протерта лавка,
На якій розстрижений монах.

Тут же циган і сумні повії.
Ще й блатних романтиків приліт,
Всіх отих, що світ не розуміють
І кого не розуміє світ, –
Тільки ця замріяна шинкарка
І питво на зіллі, і скрипаль...

Як в раю, душевно тут,
А жарко,
Як у пеклі.
І життя не жаль.

Я ізвідси вийду в понеділок,
Цьому світу передам привіт,
Вічним серцем,
Як старим кадилом,
Білі вірші сіяти у світ.

15 лист. 08.
 
* * *
Языческий ритм отыграет эпоха на рельсах.
И ветер из косточек мамонта выстроит дом.
Пластмасса затянется мхом,
Как в начале Творенья,
И синюю реку Луна разукрасит серпом.

Жить – вслух.
Горизонт разрывать, – как концлагерь колючий…
Стоят, как часы, и бегут, как года, поезда.
Меня возлюбивший
Лепечет мне в душу: «Павлюче…», –
А тот, кто ушел –
Бог судья, что как с гуся вода.

Шатается дождь
С голым сердцем бездомной собаки.
Жизнь – ласкова,
Будто старушечье в церкви: «Аминь».
Космически всходят
Под юными корами знаки
Звезд обукраиненных,
Имя которым: «Полынь».

Из глины лепил я дитятко, –
А вышел свисточек.
И, ветер от волн отсекая,
Сломался о лед…
Языческий ритм
Серебром наше тело отточит, –
И белыми рельсами
Молния в травы войдет.

А в детство тропа
В узелочек завязана туго.
Там что? Только счастье.
А здесь?
Ну, любовь, ну, поля…
Жить – вслух.
Прямо в центре живого вселенского круга.
А может, не в центре, –
А там, где круглее земля.

* * *

Язичеські ритми на рейках зіграє епоха.
А жилавий вітер первісні пісні принесе.
Усе – до Початку.
Пластмаса затягнеться мохом.
І синю ріку розпанахає Місяця серп.

Я вголос живу.
Горизонт мені – дротом колючим.
Стоять, наче серце, і йдуть, наче час, поїзди.
Той, хто мене любить,
У душу шепоче: «Павлюче…»
А той, хто… без мене…
Той, мо’, не з тієї води…

Пливе кудись вітер,
Як вигнаний з дому собака.
Життя мені миле.
І я ж то у нього один…
Космічно проступлять
Під юними корами знаки,
Один із яких –
Зукраїнена зірка Полин.

Із глини дитину ліпив –
Але вийшов свисточок.
Тож льодом дніпровським
Відрізав я вітер від хвиль.
Язичеські ритми
Тіла наші срібні відточать –
І білими рейками
Грім потече до трави.

А стежка в дитинство
На вузлик зав’язана туго.
Бо ж там тільки щастя.
А ще?
Ну кохання, ну степ…

Я вголос живу
У центрі космічного круга.
А може, й не в центрі,
А там, де коріння цвіте.
9 квіт. 2004
 
* * *
Я слова берегу для весны,
Как для церкви монеты.
Эти путы мне слишком тесны, –
Впрочем, – как и планета.

Широка, – словно нежность ножей, –
В Поднебесье дорога
На изящном крутом рубеже
Между лесом и Богом.

Улыбнется мне пьяная смерть
Золотыми устами;
Как рентгеном, просветит сквозь твердь
Лик тот самый, Тот самый…

Слез напьюсь с острых плеч
Триединой крылатой подруги.
Так похожа на сломанный меч
Птичья стая на Круге.

Подорожник свои же ушибы,
Кровя, исцеляет…
И летят две души за
Голубками да журавлями…

* * *

Я збираю слова на пісні –
Як на церкву монети.
Ці кайдани мені затісні…
Врешті – як і планета.

Заширока – як ніжні ножі –
Ця небесна дорога
На тоненькій і гострій межі
Між травою і Богом.

П’яна смерть усміхнеться мені
Золотими устами.
І побачу я лик вдалині
Вже той самий, Той самий…

Слів нап’юся, мов сліз,
Із облич триєдиної Музи.
І – немов переламаний спис –
Ключ пташиний на Крузі.

Ртутне місто кипить…
Подорожник, що сам себе гоїть…

І летять голуби, голуби –
Наче душі:
По двоє…

29 трав. 2004
 
* * *

Я – из породы магов
И приучу вас к чарам:
К черному солнцу маков,
К белым лучам гитары.

Разница мне, труба чья
В Крым пролегла из Рима?
Через сердца собачьи
С яблоней говорим мы.

Воду мутить – поэтам:
Рыбу едят другие.
Против теченья Леты
Тонут стихи нагие.

Ангелы их читают.
Пьют с черепов глубоких.
Земле моя святая!
Все теперь одиноки...

Строгие слезы стали
На гравировке лезвий.
После себя оставим
Профиль струнно-железный.

С готики древних нервов
Дали свисают в море...

Я примыкаю к первым:
Им хоть в глаза не смотрят.

* * *

Я вас привчу до чарів.
Я вас навчу любити
Білу мою гітару,
Чорне проміння квітів.

Серцю немає значень –
Церква, чи ліс, чи море...
Серце моє собаче
З яблунями говорить.

Воду мутять поети.
Рибу зловили інші.
Але у хвилях Лети
Водяться тільки вірші.

Ангели їх читають.
П’ють з черепів глибоких.
Краю, мій хворий краю!
Всі тепер одинокі...

Строгі лінії тиші.
Рідні профілі пісні.
Після себе залишим
Пам’ятники залізні.

Далі – приторно-п’яні.
Нерви – середньовічні.

Я примкну до останніх:

Їм не глянуть у вічі...

12 черв. 1997

 
СТИХ ДЛЯ МУЗЫ

В шкуре свитера грубой вязки
Два сосочка – пара волчат –
О медово-горячей сказке,
Воя ласково, вслух молчат.

В ней вольготно стоят капканы,
В ней падение – вглубь полет.
В ней не знаешь, – где кайф, где раны,
Где бульдозер, где вертолет.

Взорван космос. Никто не спасся.
А волчата растут, растут...
Вот они уже – звезды, пасма,
Жилы, пущенные на ртуть.

Лижет свитер домашней вязки
Волчий сын тугим язычком...
После боли и после ласки –
Молочко... Молочко.

ВІРШ ДЛЯ МУЗИ

Через светр грубої в’язки
Вовченята грудей твоїх
Тоскно прагнуть ласки, мов казки,
У медово-гарячий гріх.

Де вільготні пастки й капкани,
Де падіння – політ у глиб.
Де не знаєш – де кайф, де рани,
Де малина, де граб, де гриб…

А коли вибухає космос –
Вовченята ростуть, ростуть…
Вже вони – млосні очі й косми,
І нервова у жилах ртуть.

Лиже светр грубої в’язки
Вовченя тугим язичком.

Після болю і після ласки –
Молочко… молоко.
10 трав. 05.

* * *
        Н.С. Винграновскому

Море, – как поле. Солнце в нем – рожью.
Снятся махновские кони…
Блудные вихри, сыны Стрибожьи,
Молимся Бугу иконе.

Глубокое золото диких колодцев
И ласточки там, в тумане…
Меня воспитало степное солнце
Потому что
Нет мамы.

Плахи и фрески.
Небо рыжее.
Казацкая грусть за раем.
А мы, без европ и без азий выжили,
То есть… медленно умираем.

Водопад хрустально живой поэзии.
И море, – уже, как горы.
Солнце в нем – Бескидом,
Как в сердце лезвие,
Входит…
А выйдет
Горлом.

Махновской полыни седая сивилла –
Волчья роскошь свободы…

Земля вам небом,
Красивая сила,
Ласковый сын природы.

* * *

М. С. Вінграновському

Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.

Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до батьківщини,
Бо мами не маю.

Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від європ і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.

Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.

Сонце красиво заходить –
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.

Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…

Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.

9 черв. 05.
 

***
Мы пробуем на вкус небесный мак.
Любовь горит, как волчья пасть седая.
И туча заступила вещий знак.
Мы счастливы, поскольку пропадаем.

Мы пьем вино и синий виноград,
Расплескивая сучью кровь рассвета.
Мы так писали – триста лет назад…
Стальной скелет последнего конверта.
Непарной судорогой плач твой слить –
Мое мохнатое медвежье счастье.

Казацкий рай.
Ничто меня не злит.
Обстрел калины.
Синие запястья.

Под вечер чернохлебый нивы спят.
Их белохлебые мышата будят.
То свято, – что прошло по трубам ад,
А что в раю, – уже нигде не будет.

Свистят, как пули, дуры соловьев,
Которых возлюбили кроманьонцы.
И жидкое колечко в водоем
Топленым золотом сквозь пальцы льется.

Смысл потеряв, все больше ценим смак.
Любовь горит, как волчья пасть седая.
Мы тучей заступили Зодиак –
И счастливы, поскольку пропадаем.

2 версия:

Мы пробуем на вкус небесный мак.
Как волчья пасть, горит любовь седая.
И грозы заступили вещий знак.
Мы счастливы, поскольку пропадаем.

Мы пьем вино и синий виноград,
Расплескивая сучью кровь рассвета.
Все это было  – сотни лет назад,
Во времена шатров ветхозаветных…
По судороге плача с телом слит
Любимым – по-казацки, по-медвежьи…

Лохматый рай.
Ничто меня не злит.
Калиновый Илия Громовержец.

Пусть чернохлебый вечер бьет в набат
И белохлебым звоном утро будит.
Прошедший через ад пусть будет свят,
А в рай попавший пусть нигде не будет.

Заходится соленым медом свист
Тех соловьев, еще с неандертальцев…
По небу саундтрек рисует лист:
Птиц борозда, – как след кольца на пальце.

Теряя смысл, мы больше ценим смак.
Как волчья пасть, горит любовь седая.

Мы заступаем вещий Зодиак

И счастливы,
Поскольку пропадаем…

* * *

Сніги небесні пробуєм на смак.
Любов гаряча в нас – як вовча паща.
І хмара заступила віщий знак.
А нам щасливо тому, що пропащо.

П’ємо вино і синій виноград,
Розплескавши собачу кров світання.
Так вже було зо п’ять століть назад...
І те, що є між нами, – вже востаннє:

Твій плач здригальний в апогеї злить –
Моє найбільше щастя волохате.

Козацький рай.
Ніщо мене не злить.
Калини вибух.
Синьо-біла хата.

Хай чорнохлібий вечір надійде.
Хай білохлібе знов світання всюди.
Те, що пройшло крізь пекло, – вже святе,
Те, що в раю, – ніде уже не буде...

Свистять, неначе кулі, солов’ї,
Яких любили ще неандертальці.
І крики ніжнолезих кураїв –
Як від обручок борозни на пальці.

Згубивши сенс, подумаєм про смак.
Любов гаряча в нас – як вовча паща.

І хмара заступила Зодіак.

А нам щасливо тому,
Що пропащо...

11 лип. 05.

 
***

Красочно в этом мире.
Море – огромный постер.
Скалы и ветер. Мины.
Горько. Солено. Постно.

Дождь перестал, – как сердце.
Реки уткнулись в русла.
Кот у бездомной дверцы
Полон бездумной грусти.

Крячет поземный голубь.
Ворон бредет по трассе.
Мудрый, как старец голый, –
Пьяный сантехник Вася.

Деготь окопной правды.
Всякий с ружьем – пособник.
Счастье с небес украл ты
И разменял на сотни
Древних рулонов шелка:
Парус пустить на рифы;
Горы пустых кошелок
И допотопной рифмы.

Белым от боли гибнул.
Белок хватал за косы.
Любят меня – взаимно
Женщина, род и космос.

Здорово на том свете:
Красок другие коды…
Серая трасса светит
Кольцами анаконды.

* * *

Добре у цьому світі.
Воля густа – як пісня.
Волосся долі – як вітер.
Гірко. Гаряче. Пісно.

Дощ перестав – мов серце.
Наче чорнозем, ніч мені рідна.
Кіт бездомний притерся,
Наче журба бездітна.

Сизі підземні хмари.
Ворон летить у часі.
Жебракуватий старець.
П’яний сантехнік Вася.

Вся та окопна правда
Завжди чесна й самотня,
Щастя, що в неба вкрав ти
І розміняв на сотні
Кровних пісень, цілунків
З мавками кам’яними,
Гори базарних клунків
І допотопні рими.

Йшов проти болю білим,
Срібна душа звірина,
Доки взаємно мене любили
Коханка, космос і батьківщина.

Добре на Тому світі…
Кров пам’ятає Бога.

І горизонт нам світить –
Звита в змію дорога.

13 бер. 05.

 
* * *

То плевал на реку,
То тянул ее вдаль за собою.
Аж дрожало вино
От далеких невадских стрельбищ...
С хлеба пулю лепить?
Себе сдаваться без боя?
Хорошо было предкам –
В старом седле, на стреме

Толковать деревенских пророков по звездам добрым,
Самогонку баюкать в глиняных чарах чаш.
Так, замерзнув, вода разрывает стальные ребра,
А палач тарахтит замусоленный Отченаш.

Мы размножены под оглоблей.
Наш крест – корыто.
Мы – со свинками и с коровками на паях.
Алкоголики наши мудрее тех психов сытых,
Что в Европе живут, США, ледяных краях,

Чистым ногтем французским мир сладкоглазый метя.
Как по небу, летит по сабле кукушкин вздох.
Мы не слишком удачно отстали, –
Поэтому первыми нам не светит...
Ну, а средненьким – вечно шарпать чертополох.

С белой кожи реки сходит снег пожелтевшим мясом...
И по дудкам костей водяра течет на свет.

То плевал на реку.
То тянул ее аж до Спаса
По созвездиям добрым, по голубой траве.

Мазал воском, как паску ее
И как печень синюю,
Согревая прозрачным льдом
Экзотичных вин.

Не удался мятеж.
Во имя Отца и Сына...

Только где тот, ей-Богу,
Где тот, ей-Богу, Сын?..

* * *

То плював на ріку,
То тягнув її вдаль, за собою...
Аж тремтіло вино
Від далеких невадських стрільб...
З хліба кулю ліпити?
Собі здаватись без бою?
Добре предкам жилося –
Вони ходили по сіль...

На розумному небі читали сільських пророків,
Самогонка хиталася в глиняних чарах чаш.
Так замерзла вода розриває залізні боки,
Кат робочо шепоче замацаний отченаш.

Ми, в неволі розмножені,
Згорблено вмієм жити,
Як веселі корови й радісні свинки як.
Алкоголіки наші мудріші за психів ситих,
Що в Європі живуть, США, у льодяних краях
І крізь нігті рожеві світ цукроокий мітять,
Що летить у зорю, як по шаблі зозулин крик.
Ми, на жаль, не останні –
Тому першими нам не світить...
А середнім навіки шарпати чортомлик.

Біле небо ріки і снігів пожовтіле м’ясо…
По сопілках кісток гориляка тече у світ.

То плював на ріку.
То тягнув її аж до Спаса.
По розумному небі, по голубій крові.

Мазав світлом, як паску її, мов печінку синю,
Зігріваючи льодом,
Льодом заморських вин.

Не вдається повстання.
Во ім’я Отця і Сина…

Але де той, їй-Богу,
Де ж той, їй-Богу, Син!?.. 15 черв. 2000
 
МЕДИТАЦИИ

Кладбище... Тихо...
Библиотека
Слов, что забыли речь...
Крона... корона...
Воск человека
В желтом оплыве свеч.

Жгучая Муза
Грешно и жадно
Просит святой воды...
Что, жизнь-малина,
Дух мне пожаришь,
Тело сковав во льды?

Генов моих фиги и финки
Заточены о росу.
Я волен жить.
И волен погибнуть.
А еще
Я хочу на Суд.

А так... в этом мире
Сполна отведал
И славу, и страсть, и цвет...
Вот если бы мамочка
С Того Света
Пришла...
Или передала привет...
А так – пропасть...
И высь – клин клином...
Посох реки засох.
Стихи, как листья,
Сорву с калины –
Выброшу на песок.

Сахар ли, соль ли
В моей клепсидре –
Все выкипит в никуда.
Кладбище... Тихо...
Смертишка хитрая.
Вечности миг – вода...

Все я любил...
До коры, до кости –
Потому ничего не жаль.
Ну и когда же?
Когда же в Гости?
За голубую эмаль?

МЕДИТАЦІЇ

Цвинтарна тиша.
Сум лебединий.
І яструбина ніч.
Крона… корона…
Корінь-людина…
В жовтому шумі свіч.

Муза жагуча –
Що із жагою
Навіть грошить, грішить…
Що ж ти, життя,
Мою душу гоїш,
Допоки тіло спить?

Генів моїх шабленята вперті
Гостряться об сльозу.
Я вільний жити
І вільний вмерти.
А ще
Я хочу на Суд.

А так… у світі
Все уже звідав:
І славу, й любов, і цвіт…
Добре було б –
Якби мама Звідтам
Прийшла…
Чи хоч передала привіт…

А так – то прірва…
Діти тішать…
Коней люблю, ріку.
Вірш, наче лист із калини,
Вирву –
І залишу на піску.

Цукор чи сіль
У моїй клепсидрі –
Все ж все одно скипить.
Цвинтарна тиша.
Смертонька хитра.
Вічність – то мить.

Все я любив,
Цілував і постив.

Світу мені не жаль.

Ну і коли вже?
Коли вже в Гості
За голубу емаль?..

20 серп. 05.
 
***

Тихо, – словно в колоколе. Вечер.
Непочатая на сердце даль.
На висках берез седеет ветер
И горит подлунная вода.

Срок истек – и я уже не верю
Змию серебристому реки...
Дикого, опаснейшего зверя
Сам еще вчера поил с руки.

А сегодня – черный праздник тела...
А сегодня – холодно душе,
Что на ветке вечности висела,
Пока жизнь гнала меня взашей
Полной грудью счастья и печали,
По каемке светло-голубой.
Не люблю парады, авторалли
Мимо акушерских и гробов.

Матерюсь, молюсь, цежу джин-тоник.
От себя и мира – хоть кричи.
Тонок я.
Ни Тане и не Тоне
Не задуть уже моей свечи.

Пусть живет ирония на свете,
Чьи лироэпичны путь и суть.
Кто припомнит сказку о поэте,
Чувственном и едком, словно ртуть?
А теперь, как в колоколе: тихо.
Благодать Господняя везде.
На висках берез седеет вихрь...
Замерзает пламя на воде...

* * *

Вечоріє.
Тихо – як у дзвоні.
Надпочата серцем благодать.
І повітря сивіє, мов скроні,
І горить під Місяцем вода.

Щось я тому золоту не вірю,
Що з дерев збігає на стежки,
Бо й важкий далекий поклик звіра
Вчора із моєї пив руки.

А сьогодні чорне щастя тіла…
А сьогодні холодно душі,
Що на вітрі вічності тремтіла,
Доки я не бавився, а жив
На усю свою печаль і радість,
Довжину найтоншої струни.
Не любив ходити на паради
Шляхом від колиски до труни.

Лаюся, співаю і молюся.
Як від себе й світу захищусь?
Вільний я.
Ні Ганька, ні Маруся
Не задують вже мою свічу.

Хай живе іронія до всього,
Епос, епопея хай живуть.
Лірика вже мали золотого,
Що чуттєвий був, неначе ртуть.

А тепер – хай тихо, як у дзвоні.
Надпочата серцем благодать…

І повітря сивіє – мов скроні.
І горить під Місяцем вода.

20 вер. 05.
 
***
             Я не люблю, когда мне врут,
             Но от правды я тоже устал
                Виктор Цой


Чтоб подлым не сделаться –
Пью и злюсь,
Но в рамках еще пока.
Мне  ложь – тяжела
Я ложь не люблю,
И правда мне – не легка.

Цыганской иголкой прошитый шрам
Уже не тревожит, но
Душа, весом в точные девять грамм,
За пулей взлетит шальной.

Поправку на сорванный ветром лист
Позволит стрелку мой друг,
С которым в кабацком бою дрались,
Минуя афганский круг.

Мы травмой отмечены родовой
За счастье увидеть мир
И ждем, что вот-вот – и в этот живот
Вернемся, в солнечный пир.

По волчьим следам побредем мы в даль,
В край вольных друзей-стрелков:
Они за любовь не дают медаль.
Там глубь, но нет потолков.

Там ухает кровью слезы сова
И падает плод в гнездо.
И вечно сквозь кости кричит трава
В спектакле, где ждут Годо...

* * *

Я не люблю, когда мне врут,
Но от правды я тоже устал.
                Віктор Цой

Щоб підлим не стати –
Я п’ю і злюсь
До певних, ще людських, меж.
Коли мені брешуть – я не люблю.
Від правди втомився теж...

Циганською голкою шитий шрам
Уже не болить, але
Душа, що заважила 9 грам,
Кулі повторить лет.

Поправку на вітер зробити лиш
Дозволить стрільцю мій друг,
З яким ми в корчмарськім бою були,
Минувши афганський круг.

Травмовані щастям приходу в світ,
Ми будемо ждати знов,
Коли ж повертаємось в той живіт,
Де сонячна бродить кров.

По вовчих слідах побредем у даль,
Де казка, де пісня, де
Ніхто за любов не дає медаль,
Є глиб, та немає стель.

Де кров’ю малює сльозу дивак,
Де падає плід в гніздо.
І вічно крізь кості кричить трава
В очікуванні Годо...

24 лип. 10.
 
О ДУШЕ

Исполнилось сорок...
Набрался избыточный вес
Не только у тела:
Душа бегемотно зевает,
Но все еще бегает волком в безъяблочный лес
Меж пеклом весенним,
Осенним рассеянным раем.

Заблеванной совести ветхий бессовестный храм:
Ее завернуть бы, как свечки огарок, в газету.
...Идет позолоченный дождь:
Это ей, – как бальзам:
Душа ни мобильных не чтит, ни услуг Интернета.

Что сливой, что славой, что словом –
Чем били, все – в бровь.
Не трогает душу и сдавленный шепот осоки.
Сиротского сердца усталая спелая кровь;
Восторги врагов и друзей суетливых упреки.

Туннелем по шпалам – как пуля – она полетит,
Предчувствуя цель, но при этом не зная дорогу.
Телесно душа не умеет, как тесто, расти,
Теряет – читай, обретает –
Богему и Бога.

Теорий не хочет.
Вон тихо упала звезда.
Душа загадала желание детское: пряник.
По зорям далеким пиратские бродят суда
Сокровищ непроданных,
Тихо звеня якорями.

В себе нахожу я все то,
Что мой прадед забыл.
Ни бурей "майдана",
Ни шалых заморских цунами
Ей больше не надо.
Поеду
Домой,
По грибы
И душу залетную
Буду глушить стаканАми.

ПРО ДУШУ

Вже сорок минуло...
І зайва набралась вага
Не тільки у тіла:
Душа бегемотно зіває.
Хоча ще літає по тихих солоних кругах
Між пеклом весняним,
Осіннім без’яблучним раєм.

Пробльована, бита безсовісно совістю так,
Що хочеться всю загорнути, як свічку в газету.
...Йде дощ позолочений.
Це ще для неї свята.
Не любить «мобільника» та Інтернету.

Ні тронних, ні трунних душа не приймає промов.
Її не проймає задавнений стогін калини,
Сирітського серця осіння запінена кров,
Ворожа повага і друзів схвильованих кпини.

Тоненьким тунелем – мов куля – вона полетить.
Сама ще не знає, куди, але чує – для чого.
Як тіло, душа не уміла тістОво рости,
Втрачає – або здобуває –
Богему і Бога.

Не хоче теорій.
Он тихо упала зоря.
Дитина бажання устигла собі загадати.
На зорях далеких –
Немов на чудних якорях:
Усе, що звоюєш,
Та що неможливо продати.

В собі віднаходжу усе,
Що ще предок любив.
Не треба душі ні Америки, але Майдану...

Поїду
Додому,
Де буду збирати гриби
І душу носити стаканами.
28 лип. 10.
 
* * *
Когда горе – по самое горло,
И спиться не хочешь,
Начинается "жисть"
На районе, как потный базар.
Что за сны богадельные
Спьяну ты нам напророчил,
Если мы в них, как бабки, поверили,
Старый Кобзарь?

Разве мало мы бились за волю,
Ходили за гуру?
Тщетно ждали чудес,
Как бесплодные мамы – собак.
Но политика – кожа,
Грубее шагреневой шкуры
На спине Украины –
От когтя орлиного знак.

Тут в стаканчик из пластика
Плещут коньяк закарпатский
И на гуще кофейной гадают:
Сума ли, тюрьма...
Когда горе – по горло,
Ложусь я под вишнею-шпанкой:
Это лучше, чем в гроб или в дурку,
Где сходят с ума.

И опять пустота –
Непосильная ноша поэта.
Хулиганство святое –
Последняя радость души.
Я люблю, когда тетка
Мещанские жарит котлеты
И под дождь венценосно
Скрипят на реке камыши.

Крики гунна в степи собирает
Потомок прыщавый.
Непорочные вина
В горячих ладонях дрожат.
Умирают не все:
Только те, кто просили пощады,
Только те, что воскресли, –
Достойны пера – и ножа.

Красной рыбой скрывается Солнце
За Красные горки,
Как скрывалось оно сотни лет,
Миллионы назад...
И растут на могилах деревья
С тонехонькой коркой
Из породы сирот,
Ни в один не устроенных сад.

Там и осень придет –
После пьянки дитем нежеланным:
Две минуты оргазма, креплено кровью вино.
А дорога моя
Меня стройно, и струнно, и странно
То в терновый венок...
То в советский ведет гастроном.

* * *

Коли так уже тоскно стає,
Що й напитись не хочеш, –
Починається «жись»
В забазарений час наш пітний.
Але що ти, кобзарю,
«По-п’янє» оце напророчив,
Що повірили ми,
Як набожні бабуськи у сни?

Мало билися ми з ворогами
За волю і віру,
А чекали чудес,
Як чекають жінки немовлят?..
Але, врешті, політика –
Груба шагренева шкіра...
Україна ж –
Під кігтем лелеки земля.

З одноразових склянок
Тут хляють коньяк закарпатський
І на кавовій гущі гадають:
Сума чи тюрма...
Коли так уже тоскно –
Лежу попід цвітом акацій –
Мов мене вже нема.

І така порожнеча –
Найбільший тягар для поета.
І свята хуліганськість –
Остання розрада душі,
Яка любить, коли
Тітка смажить міщанські котлети,
Після спеки тяжкої
Ідуть зореносні дощі.

Крики гуна збирає в степу
Різкоокий нащадок
І незаймані вина
В гарячих долонях тремтять.
Помирають не всі:
Тільки ті, що просили пощади...
Тільки ті, що воскресли, –
Достойні життя.

Наче риба червона,
Ховається Сонце за гори,
Як ховалося тисячу років,
Мільйони назад...
І ростуть на могилах дерева –
Сумні й тонкокорі,
Які не уміють
Ні в який збиратися сад.

То ж і осінь впаде –
Як дитина небажана й бідна,
З того щастя лишивши
Хіба що оргазм і вино.

А дорога моя –
Безконечно амбітна й трембітна –
То в терновий вінок...
То в радянський веде гастроном.

6 серп. 10

 
ЭПОХАЛЬНОЕ

Плыву на поиск своей эпохи,
Теряя весла, как зелень в супе;
Мне важен - принцип,
А ей - все по...
Всегда ей - звездно,
Всегда ей - супер.
Когда колотят,
Когда стреляют,
И светит порох
Из глаз русальих;
Вся мудрость наша,
Пока Земля есть, -
В зеркальном крике,
В краюшке сала.

Но где-то мама...
Крест-накрест реи –
Морские брызги душевных комьев.
И спит, как кошка на батарее,
Моя кровинка-солинка
В кофе.

А дальше, дальше – туман и льдины,
Хрустальный гуд позывных мелодий.
Мой мир шатнулся,
Как те гардины,
Что лет, как двести, уже не в моде.

Моя ж эпоха -
Апломб руины.
Под волчьей кожей
Таит космичность.

Не бьет по роже -
Стреляет в спину,
Так платонично,
Так плотонично,
Так плутонично...

Декоративно-декларативна,
Ее скотина – раба машины.
Она наивна,
Она фиктивна,
И шарм от шрама –
Ей пуповина.

Медвежье прошлое стонет в гуле
За ультра-евро-стеклопакетом...

А дальше, дальше...
Мы все уснули,
Как пограничники
С того света.

ЕПОХАЛЬНЕ

Пливу шукати свою епоху,
В ковильних росах згубивши весла.
Для мене – принцип,
А їй все по...
Їй завжди космос,
Їй завжди весело,
Коли рубають,
Коли стріляють,
Напалмом світять
В мавки зіниці,
Такі ми мудрі –
Доки Земля є…
Дзеркальний крик наш
І запах ниці.

Десь там, де мама…
Перетин рейок, –
Болючі іскри душевних кайфів.
Спить, наче кішка на батареї,
Моя кровинка-солинка
В каві.

А далі, далі – туман і море,
Біль кришталевий сумних мелодій.
Світ мій хитнувся,
Як сині штори,
Які сто років уже не в моді.

Моя ж епоха –
Руїни горді,
Сльозина вовча,
Печаль космічна.

Стріляє в спину,
Не б’є по морді,
Бо платонічна,
Бо плотонічна,
Бо плутонічна...

Декоративно-декларативна,
Де вже й скотина –
Раба машини.
І шарми шрамів також не в моді.
Й дорога тята –
Мов пуповина.

Тож волохате моє минуле
Мені миліше за скло і бітум.

А далі, далі...
Ми всі заснулі
Між цим,
Болючим,
Й Тим,
Білим,
Світом...

10 жовт.’ 10.
 
ОСЕННЕЕ-КАБАЦКОЕ

Стих. Волынская водка. Осень.
Голограмма рассветной ртути.
"Деньги с неба" печаль приносят.
Липка голая с женской грудью.

У бандитского бара "Соня"
Хиппи на опохмел "аскает".
Вверх всплывает то, что не тонет.
Спит шалава. Бомжи икают.

Пацаненок с прической гота
Видит мир сквозь эфедры призму.
И не хочется ни работы,
Ни, помилуй Всевышний, жизни...

Падать медленно, в ритме блюза,
С неба вниз на автопилоте,
Чтобы снова гадала муза
По закону души и плоти.

Виснет будущее сосулькой,
Слепо прошлому целясь в темя.
Юность спит в седине, как в люльке,
Пеной с пива сбегает время.

Под сугробом, - как и под цветом:
Теплоты и бессмертья крохи.
Стих.
Любовь.
И никто не светит:
Самодуры сплошь, скоморохи.

Но посмотришь на пса-приблуду,
На птенца, на девичью гриву, -
И салат бытия, как блюдо,
С Божьей помощью,
Ешь счастливым...

ОСІННЬО-КОРЧМАРСЬКЕ

Вірш. Сивуха волинська. Осінь.
Голограмна вуаль світання.
«Гроші з неба» печаль приносять.
Гола липка жіночно-рання.

Бідачисько грає на дудці
Біля бару, що зветься «Соня»,
Де бандити за владу б’ються,
Спить шалава на підвіконні.

А поетик пацануватий
П’яним кайфом своїм прошитий.
Вже не хочеться працювати,
Й, прости Господи, навіть жити...

Чути пісню – свою, хорошу,
З неба падають гроші злоті,
Юна муза мені ворожить
По закону душі і плоті.

Каже те, що і сам я знаю:
Скоро буде болюче, біло...
Сиво молодість засинає,
Та й життя, наче піна, збігло.

А під снігом – немов під цвітом:
Трохи тепло і вічно трохи.
Вірш.
Кохання.
Ніхто не світить.
Самодури скрізь, скоморохи.

Але глянеш на пса-приблуду,
На голодну пташину сиву –
І життя вінегретне блюдо,
Гріх картати,
Беру щасливим...

4 лист. 10.

 
***
Открестился.
Мудрым – от печали.
Птиц кормил – и добрых ждал вестей.
Звезды что-то в душу мне кричали,
Светлую от дыр и пропастей.

Так живу – немой от потрясений.
Теплый – от девичьего стиха.
Пью вино.
Валяюсь псом на сене.
В сладком полушаге от греха.

Веной – от поверья до подворья
Кровь дымит.
Бинтует душу бунт.
Потому-то и влюблен с тех пор я
В голубой космический абсурд.

Я – паломник на земной аллее:
Вдаль бегу, в себя, где снег и Бог,
И плету гирлянду эпопею
Из замерзших пуповин дорог.

Мир –  погост, где праздник правят совы
И кресты травой растут из жил.
Открещусь.

К зиме созрею словом,
Чтобы кто-то реквием сложил.

* * *

Відхрестивсь.
Як мудрий від печалі.
Доброокий – годував пташок...
Зорі мені в душу накричали,
Світлу від безмежжя і дірок.

Так живу – німий від потрясіння,
Теплий від дівочих зазіхань.
П’ю вино.
Валяюся на сіні
Зовсім не далеко від гріха.

Шляхом від подвір’я до повір’я
Кров димить.
Бинтує душу бунт.
Тому і закоханий з тих пір я
У космічну безвість голубу.

Тому і паломствую Землею,
В себе утікаючи від всіх.
І плету тремтливу епопею
З пуповиння дорогих доріг.

Світ мені – мов цвинтар празниковий,
Де хрести з деревами ростуть.
Відхрещусь.

До снігу стану словом,
Із якого реквієм складуть.

24 лист. 10.
 
***
В эту осень кровь бежит душой.
И цветет на скрипочке калина.
Кто-то ночью издали пришел…
От Отца?
От Духа ли?
От Сына?

Мне уже не спится, – хоть умри.
Золотое серебро – на нервах.
Рай колибри видел, дом зари…
Там остались яблони и стерва –
Девка, искушенная змеей.
Обоих по-свойски я жалею.
На Земле за гречневый паек
Продают последнюю идею.

Тяжко жить легко – закон земли.
Где тот черт, к которому послать бы?
Бродят холостые короли
И бомжуют ведьмы после свадьбы.

Я ж – поэт и счастлив каждый час
Умирать в текиловом угаре…

…Снег, – как шуба с барского плеча
От Творца к траве идет и твари.

* * *
Осінь ця пропущена крізь кров.
Грає цвіт на скрипочці калина.
Хтось, далекий, уночі прийшов...
Від Отця?
Від Духа?
Чи від Сина?

А мені не спиться – хоч вмирай.
Срібне злото осені на нервах.
Нібито я вже відвідав рай...
Там зостались яблуні і стерво –
Хитрий Змій, що дівку спокусив...
Я його, як батяр, розумію.
За гнилий шматисько ковбаси
На Землі розтринькують надію.

Тяжко жити легко на Землі.
Де той біс, до кого все послати?
Бродять нещасливі королі
Поміж відьм, душею бомжуватих.

Я ж, поет, щасливий, наче час.
Йду собі, заведений і винний.

...Сніг – як шуба з Божого плеча
На серця тварини і травини.

20 лист. 10.
 
***
Что за достоевщина…
Село.
Ни конца, ни края, ни отчизны…
Где мы, друг? Куда нас занесло?
За кого нам гибнуть в поле чистом?

Светится в загробные миры
Горизонта непочатый ватман –
Бел и чист, как вишня без коры,
Он с похмелья на троих расхватан.

Темный луч в лазоревых очах.
Тихо.
Тихо…
Окна да иконы.
Только достоевщина – и страх,
Что у друга кончатся патроны.

Бросятся по трещинам души
Врассыпную кровяные жилы.
Тот, кто утонченнее грешил –
Ближе всех к бессмертию могилы,
Выросшей из черного огня
(Из Земли)
И белого – водицы…
Слепо вспомнят правнуки меня
По стихам больным и бледнолицым.

Нынче ж достоевщина.
Рассвет.
Смутно Апокалипсис витает.
Изморось….
Глаза, которых нет,
С неба души трепетно читают.

Тайное всезнание мое –
Бегство из народа на природу.

Вечное седое воронье.
Церковь.
Даль.
Предсмертный вкус свободы.

* * *
Повна достоєвщина.
Село.
Ні кінця, ні краю, ні країни...
І куди ж нас, друже, занесло?
І за кого ж, брате, ми загинем?

Горизонту лінія горить –
Наче жилка пристрасті сумної.
Світ білить – як вишня без кори.
Він, як пляшка, ділиться на троє.

Темний промінь в голубих очах.
Тихо.
Тихо...
Чути серце й дзвони.
Повна достоєвщина і страх,
Що у друга кінчаться патрони.

І пройдуть підранки по душі,
Що своєї крові надивились.
Хто з них більше й тонше нагрішив, –
Ближче до безсмертя й до могили,
Що росте із чорного вогню
(Це Земля)
І білого – водиці...
Хворим світлом правнукам приснюсь
І воскресну віршем блідолицим.

Нині ж достоєвщина.
Туман.
Апокаліптичне щось витає.
Очі тих, кого давно нема,
Наші душі трепетно читають.

Я ж тягнусь до тайного знання.
Від народу втікну до природи.

Церква.
Даль.
Правічне вороння.
Передсмертне відчуття свободи.

23 лист. 10.
 
***
Первым льдом изрезана вода.
Попрощались птицы
Волей свыше.
Блеск калины.
Гул по проводам.
Кто-то с неба просто в душу дышит.

Чек. Чекушка. Заспанный кабак.
Как «селедка» с пивом, – водка с матом.
Плачет дымом травяной табак
В кровном гене вещего сармата.

Тот – живой, но сломан.
Этот – сдох.
«От винта» – и до «Винта» с пакета…
И поэт стоит в строю пройдох
Рядом с депутатом сельсовета.

В инее души таится жар.
На костре малиновом – туманы.
Пишется –
Ножами по ножам.
Звякаю –
Стаканом о стаканы.

Мир, как воск,
Вдоль свечки тянет трек.
Первой ржой изрезаны сугробы.
Белая колдунья варит снег.
Черная – сжигает дождь над гробом.

Корнем к солнцу  руку тянет нерв.
Кровь, как ртуть, – и вверх течет из терний.

Ночь.
Снежинка прорастает в Днепр
И звезда…

И Путь троится деревом…

ЩОДЕННИКОВЕ. 16 ЛИСТ. 2010.

Першим льодом різана вода.
Птахи попрощались.
Дивно й тихо.
Блиск калини.
Гул у проводах.
Хтось небесний просто в душу дихає.

Взяв я «Слави» в заспаній корчмі
Двісті грамів...
Плюс «сільодку» з хлібом.
Люльку запалив і понімів –
Кровна пам’ять віщого дуліба.

Хтось зламавсь,
Хтось згорбився,
Хтось вмер,
Перебравши градусів і граду...
Хто поет у світі цім тепер
Поряд з депутатами сільради?

Плаче димом вогнище душі,
А калини полум’я – туманом.
Пишеться –
Ножами на ножі.
Дзенькаю –
Стаканом об стакани.

Світ горить –
Як «водка» на сльозі,
Першим льодом різані обоє.
Біла відьма наварила зіль,
Чорна щось ворожить над судьбою.

Та тече угору тільки кров.
Ртуть іще...
Коли до Сонця – нервом.

Ніч.
Сніжинка падає в Дніпро
І зоря...

І Шлях здається деревом...

16 лист. 10