Неужели они вечны на украинском

Невже вони вічні…?
Скрутні часи , для нас усіх, уже настали,
Та  ще  й погода, неначе  мачуха, звела…
Хороші дні - не часто, буцімто їх  вкрали,
Надія загубилась десь на стежці, до села!

Хтось, ще сумує за загубленим минулим,
Не бачачи дороги, що веде до майбуття…
Не справдилися обіцянки та пусті посули,
Якими нас усіх кормили, все наше життя!

В суспільстві, теж розбрат і різномовність,
Не мови різні, а поняття в кожного  своє…
Безлад, посів на крісло, пиха  й кровність,
Забули про повагу, чесність, честь й своє!

Багато вже, не милує порядність і закони,
Начхали на канони Божі, увесь білий світ:
Примарні, по чіпляли,  на  голови  корони,
Збираються у гурт - свій кольоровий цвіт!

Попса: палаци та майдани повні набирає,
В своїх піснях, неначе  пропагує Зорі зліт…
Про текст пісень, для них хтось дуже дбає,
Про настрій, у людей, крапаючи свій звіт!

Тарілка з бубоном, в оркестрі отім, грали-
Такт  відбиваючи, під  галас й крих юрби…
Дзвін міді й ритму, аж під ноги усім слали:
Що шаленіла, забувши присмаки журби!

«Дзинь»!! Тарілка,  барабану проспівала:
 Не чемний,  дикий та безтурботний люд…
Які пісні колись народу, в так я відбивала,
А зараз не пісні і музика-один уже, салют!

Бум-бум, від туги заливався на всю бубон:
Я теж не в захваті, від музики ція творця…
Скажу - усе без фальші, досить таки руба,
Послав би я, усю нову попсу, аж до греця!

Почув ту мову, й шепіт,  наших колотушок,
Із  висоти  узрів, той настрій - контрабас…
Доніс, вичерпний  пасквіль на простушок,
Хоч струнний був, та все ж в душі - стукач!

А відповідь та наслідки усі не забарились:
Тарілку нашу, хтось в металобрухт віддав.
Із  бубоном, якись  гуляка, справді бились,
Бо той - ножем,  всю  шкіру  здер,  порвав!

Немов навічно, всілися на трон старі устрої,
Їм на грозить уже ніщо, навіть стрімка вода…
Бо весь струнний оркестр та  духові із ним гобої -
Звучатимуть і далі, все по нотам, мабуть «навсегда!»

23 квітня 2024 року
Віталій Косенко