Иван Франко. Завещание Иакова - на немецкий

Ivan Franko

Jakobs Vermaechtnis

Wenn ich sterbe im Lande Mizraim,
Und mein Leben vergeht wie ein Schatten,
Sollt ihr nicht nach aegyptischer Sitte
In aegyptischer Gruft mich bestatten.

Denn ich will unverwest dort nicht liegen
Und die Welt mit dem Leichnam nur necken.
Lasst mein Leib, aus der Erde genommen,
Mit der Erde zur Ruhe bedecken.

Wickelt mich in die Bastmatte bloss ein
Und vergrabt mich im Feld, auf dem Stege,
Der in feindliche Hauptstadt Aegyptens
Aus dem Lande Goschen zeigt euch Wege.

Diesen Weg werden meine Nachkommen
Bald schon gehen zur grausamen Frone,
So ich will in der Erde vernehmen
Jeden Tag ihre Qualen und Stoehnen.

Wird mein Geist, ungebrochen, gewaltig
Sie mit Hoffnung auf Freiheit ernaehren.
Ihre Traenen, so bitter und brennend
Werden meine Gebeine nicht zehren.

Und wenn Morgen der Freiheit euch laechelt,
Dann erhebt sich mein Stamm Hand in Hand
Um auf selige Wasser zu ziehen,
In das ferne, verheissene Land, –

Dann, beim Ewigen euch ich beschwoere,
Lasset meine Gebeine hier nicht!
Denn ich will in dem Vaterland ruhen,
An vertrauten Grabstaetten dicht.

Denn es naehern sich schon grosse Plagen!
Und ich sehe sie weit ausgestreckt:
Froesche, Stechfliegen, Heuschrecken haben
Dieses Land gleich den Wolken bedeckt.

Und das Leben wird allen zuwider
Wegen dieses Geschmeisses allein.
Also flehe ich, dass freie Knochen
Sollen damit besudelt nicht sein!

Und noch schlimmere Strafe erwartet
Sie, bis lassen euch mit Hab und Gut:
Jenen Quaelern, die Blut von euch soffen,
Vater Nil wird auch einmal zu Blut.

Lasset nicht, da; unselige Fluten
Meine Knochen benetzen in Groll,
Damit ich nicht im feindlichen Blute
Mich vor Jahwes Gericht stellen soll!

20. September 1889

Перевод сделан в 2007 году и опубликован в книге "Ivan Franko. Zum Licht gesehnt", herausgegeben von Roy Wiehn, Konstanz 2008.

Оригінал:

Заповіт Якова

Іван Франко

Як умру я в тім краю Міцраїм

І життя це, мов тінь, промине,

Не ховайте єгипським звичаєм

У єгипських гробницях мене.

Не хочу я нетлінним лежати,

Світ живий своїм трупом дразнить, –

Хай те тіло, із пороху взяте,

Знов вертається в порох зогнить.

В степову обгорнувши рогожу,

Серед шляху зарийте мене,

Що в єгипську столицю ворожу

З благодатного Гозен верне.

Отим шляхом на панщину люту

Швидко йтимуть потомки мої,

То щоб стогін їх, муку і скруту

Почував я щодень у землі.

Буде дух мій незломний, могучий

Їх надією волі кормить,

А їх сльози гіркії, пекучі

Не дадуть моїм костям зогнить.

А як блисне вам ранок свободи

Й моє плем’я зніметься, як рій,

Щоб іти на червонії води

В край далекий, обіцяний свій, –

Заклинаю вас Богом єдиним,

Не лишіть моїх костей отут!

Хай у рідній землі Палестини

Коло батька і діда спічнуть.

Бо велика зближається кара!

Без ліку, мов пустині піски,

Налетять на цей край, наче хмара,

Песі мухи, і воші, й сверщки.

Остогидне життя всім у краю,

Заповнять вони всякий куток, —

Так нехай же, молю вас, благаю,

Не сквернять моїх вільних кісток.

І ще гіршая кара їм буде,

Поки випустять вас із оков:

Кровопійцям, що пили кров люду,

Батько Ніл переміниться в кров.

То не дайте тій крові неправій

Омочить мої кості отут,

Щоб не став я в сорочці кривавій

Перед троном Єгови на суд.

20 вересня 1889