До украiнцiв!

                До  українців!

                Вівці  мої  вівці.
                Вівці  та  й  отари.
                Хто  вас  буде  пасти.
                Як  мене  не  стане…

                Українська  народна  пісня.
                Автор: Михайло  Гринишин.

Від  Карпатських  гір,  й  до  полонини,
У  Руси  моєї,  України.
З  давніх  давен,  тут  жили  люди,
І  добрі  газди,  були  всюди.

І  було  все,  у  власній  коморі,
І  в  льоху,  у  клуні,  та  на  дворі.
Росла,  як  з  води,  в  них  худоба,
Не  їла  душу,  їм  жадоба.

Тут  привикли,  кожен  день  трудитись,
Вставати  рано,  кращому  вчитись.
Себе  і  працю,  шанували,
У  власнім  краї,  панували.

А  коли  разом  брались,  за  діло,
В  руках  умілих,  все  і  горіло
То  ж  мали  й  хліб  і  все  до  нього,
В  молодого,  та  у  старого…

Тепер  вже,  інші  часи  настали,
І  щоби  мені,  там  не  казали.
Щось  не  виходить  газдувати,
У  вас,  хочу  я  запитати:

Чому  це  так,  все  у  нас,  сталося,
Що  добро,  лиш  сотні,  дісталося?
А  інші  всі – сорок  мільйонів,
В  своїй  домівці,  у  полоні.

Мені  на  думку  і  спали  вівці,
Покірні,  добрі,  як  українці.
А  ті,  що  все  до  рук  прибрали,
Пастухів,  до  овець  найняли.

Їм  би  "мудрим",  та  овець  любити,
То  могли  б,  вічно,  у  добрі  жити.
За  десять  років,  два  Майдани,
Скидали  вівці,  лиш  кайдани.

Колишні  газди,  любили  стадо,
І  давали  їсти,  йому  радо.
А  пастух,  теж  мав,  свою  мірку,
Та  не  здирав  він,  з  овець  шкірку.

Сучасні  газди,  "розумні"  стали,
Бо  вівці  наші,  вже  їх  дістали.
То  ж  пастухів,  лише  пригріли,
Аби  овець,  добре  гляділи.

А  ті  давай.  Раді  старатися!
Замість  того,  щоби  навчатися.
Отару  овець  стали  стригти,
А  останні,  з  країни  бігти.

Спочатку  на  Схід,  нині  на  Захід,
Йдуть  наші  люди,  шукають  вихід.
Вже  не  сила,  даром  робити,
Люди – не  вівці!  Мають  жити.

Ой,  мої  любі,  всі  українці!
Щоб  жити  добре,  в  рідній  сторінці.
Не  будьте  ви,  самі  рабами,
Покірно  йдучи,  з  баранами.

Бо  заросте,  все  бур’янами…

          09:00.23.01.2018.


Рецензии
славні наш діди
вівцями не були
тільки все про це
на мій жаль забули

нижче пишу вірші Нестора Махно.
До речі, його армія називалася українська повстанська (УПА), про що вже забули.

Я в бой бросался с головой,
Пощады не прося у смерти,
И не виновен, что живой
Остался в этой круговерти.

Мы проливали кровь и пот,
С народом откровенны были.
Нас победили. Только вот
Идею нашу не убили.

Пускай схоронят нас сейчас,
Но наша Суть не канет в Лету,
Она воспрянет в нужный час
И победит. Я верю в это!

Тарас Скворцов   28.12.2019 15:33     Заявить о нарушении
На это произведение написаны 3 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.