Лина Костенко - Белая Симфония

Вольный перевод
стихотворения Лины Костенко
«БІЛА СИМФОНІЯ»*
http://kostenko.electron.com.ua/menu3_1_3.html



Было нам тогда не до смеха. 
Ночь приподнЯла завесу –
 
белая симфония снега 
плыла над мачтами леса.
 
Лес, дрейфующей шхуной, 
скрипел ледяною эмалью...
Растрогано парень юный, 
промолвил со взрослой печалью:

– Ты песня моя лебединая, 
любви завершающей час. 
 
В возрасте этом мужчина 
влюбчив так, испокон веку,
   словно в последний раз.

Потому как достоинство –
это не чьи-то милости – 
    сном жизнь мелькнёт суматошно.
Подросткам же для солидности 
нужно иметь и прошлое.

Снегом занЕсенный парус 
ботвою спускался белой. 
Я тоже, возможно, в пафосной 
с ним говорила манере.

Была любовь неотвратна, 
почти из драмы Ростана. 
Запомнился снег, возможно, 
мне тот, что давно растаял.

Белой симфонией снега, 
шхуну льдами сковало.   

А нам с тобою – всё к смеху! 
А нам с тобою всё мало!

Жить хорошо и весело
Тебе в этом белом свете. 
Ты только, как все воскресшие, 
не говоришь о смерти.

И прав ты в этом, наверно. 
Прошлое вмёрзло в лёд. 
не в декорациях сцена... 
 
Симфонии белой аккорд.   

Стонет метель изранено, 
сломав о деревья крыла. 
Любовь моя первая, ранняя. 
Также последней была.

_________________________________________


*Ліна Костенко
«БІЛА СИМФОНІЯ»
http://kostenko.electron.com.ua/menu3_1_3.html

Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу –

біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:

– Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання…

В такому віці людина
завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідности –
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана…
Я тільки сніг пам'ятаю,
отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту…

А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!

І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація…

Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило…
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.